У мене троє дітей, хоча мені лише 27 років. Я вийшла заміж з великого кохання, але, мабуть, поспішила. Мій чоловік заробляє мало, і ми завжди економимо на всьому. Більшість його зарплати я навіть не бачу. Він не відмовляється оплачувати комунальні, купує хліб крупи і олію, на тому й усе. Про те, щоб придбати хоч щось дітям чи мені і мови немає. Соромно зізнатись, але аби поїсти ковбаски чи чогось м’ясненького я йду до своєї мами, адже сама придбати подібного просто не можу. Навіть, кава для мене розкіш.
А от мій чоловік має і одяг новий і явно не на одній кашці, як ми з дітьми, сидить. Може спокійнісінько піти із друзями після роботи у кафе, або придбати собі новий телефон, бо старий уже не працює так, як він того бажає.
Незабаром старший мій син повинен іти до школи. І я зрозуміла, що то є крайня точка. Я не хочу, щоб моя дитина відчувала себе обділеною на тлі своїх однокласників. У мене немає можливості купувати йому дорогі речі, гаджети та шкільне приладдя. та що там, речі що зараз на ньому віддають мої знайомі зі своїх діток. В такому до школи я його відправити не зможу, звісно.
Зваживши усі за і проти я вирішила, що потрібно усе це припиняти. Минулої неділі я зібрала речі і узявши дітей викликала таксі – поїхала до мами. Мама у мене ще не пенсіонерка, вона працює. Проживає вона одна у двокімнатній квартирі, то й нам там місця з дітками вистачить. Я вирішила, що ми вдвох впораємось. Мама не відмовить мені у допомозі наглядатиме за дітками, я зможу вийти на роботу.
Але коли я приїхала до мами і подзвонила у її двері, вона навіть впускати мене не хотіла у квартиру зрозумівши, що я на зовсім. Я прямо у коридорі мусила її вмовляти, пояснювати, чому я так вирішила вчинити. Діти нічого не розуміли, а найменша почала вередувати, адже хотіла вже їсти.
Однак мама моя рідна залишилась непохитною:
— У тебе є сім’я. Вчись говорити що тобі потрібно чоловіку. Якщо бачила, що такі справи, нащо аж трьох? На що ти розраховувала? На мене? Вибач, але всі свої негаразди вирішуй у колі сім’ї, я можу лиш поспівчувати. Їдь до чоловіка.
На таксі у мене грошей не було, тому я мусила телефонувати чоловіку, аби він нас забрав. Ох і сміявся ж він коли приїхав. Сказав, що лиш йому таке щастя і потрібне і я його повинна за це ще й на руках носити.
Мій стан нині важко описати, я у глухому куті просто. Я дуже надіялась на мамину допомогу, а вона навіть на поріг не впустила мене. Вона мені телефонує і лиш поради дає, розповідає, як повинно бути у родині, але реальної помочі немає. Все як було, так і є.
Мама, навіть винною себе не вважає і говорить, що я б так само вчинила і з власною донькою.
Але я впевнена, що ніколи б не змогла зачинити двері перед носом дитини, що у скруті.
А ви як би вчинили?
09,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
