Мені 37 років. Із чоловіком у шлюбі 17 років. Жили душа у душу завжди. Просто дня не могли одне без одного. Ще в молодості у нас народив син. Зараз йому 13 років – складний вік.
Довго не наважувалися на другу дитину (своєї квартири немає, доходи завжди різні). Але зважилися. 3 роки нічого не вдавалося, куди тільки не зверталися, їздили святими місцями… І ось воно щастя – я дізналася, що ми чекаємо на дитину. Завдяки лікарям – малечу ми зберегли.
Чоловік двічі на день їздив до лікарні, вдома постійно допомагав, зі старшим сином почав займати.
Словом, щасливо почали чекати на малечу. Я не працюю, бо чоловік завжди казав, що йому погано, коли мене немає вдома, а прожити можемо й на його заробіток.
Але останнім часом я помітила, що чоловік все рідше мене обіймає, якось сухо зі мною спілкується, мої прохання допомогти в чомусь перекладає на сина. Почав майже щодня ходити до спортзалу, сів на дієту, вдома перестав їсти.
Почав, нібито, по роботі їздити (хоча в основному його робота вдома) і приїжджати дуже пізно, вічно нарікає на пробки в місті.
На розмову взагалі не йде, мої спроби його обійняти не сприймає, не дай Боже доторкнутись.
Я думала спочатку, що це криза – йому 41 рік зараз. Ну відповідальність, відсутність великої кількості замовлень тощо.
Спершу підтримувати його намагалася. А потім у мене з очей почала сходити пелена…
І відразу один за одним, як пазли почала сходитися картина – у нього є інша: був випадок, коли він поїхав з дому “у справах”, забував сина зі школи забрати, купував в той день випивку, цукерки, ковбасу та фрукти (джентльменський набір). Все це я дізнавалася поступово.
Мені за тиждень у пологовий. А він, заробивши гроші, про які я точно знаю, мені каже, що навіть на появу донечки у нього не вистачає.
Додому приходить чужа, холодна людина і цілими вечорами переписується з кимось. Я все розповіла його мамі і вона пробувала його розкрутити на розмову, але він лише сказав, що у нас з ним все нормально.
Я розумію, що кохаю його, але боюся, що це ненадовго. Витримувати подібне ставлення я довго не зможу.
Але як бути з сином і з ще ненародженою донечкою? Я просто розумію, що ми йому не потрібні. Йому так зручно, бо тут перуть, тут його комп’ютер та кімната.
Але в мене є страх, що після появи донечки він піде. А я без роботи, залишусь із двома дітьми та купою проблем!
Допоможіть підтримкою.
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся