Коли мій Сашко вперше привів Аліну до хати, я, чесно зізнаюся, затамувала подих. Знаєте, як воно буває у матерів, що виростили єдиного сина: і радісно, і трохи щемить десь під серцем, бо розумієш — дитина виросла, гніздо тепер буде іншим. Але Аліна мені припала до душі з першого ж «добрий день». Тиха, очі ясні, руки не білоручки — одразу помітно, що до роботи звична.
Я тоді ще подумала: «Слава Богу, знайшов мій синочок собі пару під стать». Бо ж подивіться, який зараз час! Молоді нині важко, ох як важко. Це в наш час не просто було, а зараз?
Кожен сам за себе, як вовк у лісі. Сашко мій на двох роботах розривається: зранку в офісі, вечорами ще якісь замовлення бере, очі від комп’ютера червоні, як у кролика.
Аліна теж не відстає — і на роботі гарує, і вдома встигає затишок навести. Дивлюся на них і серце тішиться: стараються діти, кожну копійку в купу складають, на своє житло мріють заробити, щоб не по орендованих кутках тинятися.
Я як мати, чим можу, тим і помагаю. То закруток їм на зиму передам, то мішок картоплі з дачі притягну, хоч та дача мені вже впоперек горла зі своєю спиною, але ж — то дітям!
Сама зайву кофтину не купую, а копійчину відкладу, щоб на день народження чи на свято конвертик підсунути. Бо хто ж, як не батьки? Батьки — то ж фундамент, то коріння, яке має дерево тримати, поки воно молоде й незміцніле.
Аліна часто розказувала про свою маму, мою майбутню сваху Ганну. Ой, як вона розказувала! «Мама в селі, мама сама, мамі важко…». Я ж, наївна, все близько до серця брала.
Думала: «Бідна жінка, одна на господарстві, мабуть, з рук не випускає ту сапку та відра, щоб доньці в місті хоч якусь підтримку дати». У моїй уяві Ганна була такою собі берегинею, яка вдосвіта встає, корову порає, сир готує, щоб дітям домашнього, справжнього привезти. Я навіть Сашкові казала: «Треба, синку, поїхати до тещі, помогти по господарству, бо жінка одна в селі — то ж каторжна праця».
Я так раділа, що в Сашка така родина буде — сільська, міцна, де знають ціну кожній скибці хліба. У моєму розумінні село — це ж джерело сили. Це коли підвал забитий банками, коли в морозилці м’ясо домашнє, коли яйця такі жовті, що аж очі сліпить.
Я вже собі малювала картини, як ми будемо зі свахою разом онуків годувати всім найкращим, своїм. Думала, об’єднаємо зусилля: я тут, у місті, підсоблю, вона з села продуктів підкине — так діти швидше і на квартиру зберуть, і дихати їм легше буде.
Я навіть Аліну шкодувала. Коли вона казала, що в мами «здоров’я не дуже», я їй найкращі вітаміни передавала, мазі для суглобів купувала дорогі. «Відвези, — кажу, — мамі, хай лікується, їй же сили потрібні, вона ж у нас господиня». Мені здавалося, що ми з цією жінкою станемо рідними душами, бо ж мета у нас одна — дітей на ноги поставити.
А Сашко мій як старався! Як тільки вихідний — він уже плани будує: то тещі паркан підправити, то дров наколоти. «Мамо, — каже, — треба Ганні Іванівні помогти, у неї ж там город величезний, сама не впорається». Я тільки кивала: «Правильно, синку, допомагай, бо старість треба шанувати, а працю — цінувати».
Хто ж знав, що вся моя радість розіб’ється об ту саму хвіртку, як тільки я її прочиню? Хто ж знав, що за тими розмовами про «важку сільську долю» ховається те, чого я ніколи не зможу ні зрозуміти, ні прийняти?
Їхала я в ті гості з відкритим серцем, з подарунками, з найкращими намірами. В голові вже крутилися плани, як ми зараз зі свахою на кухні засядемо, будемо обговорювати, скільки качок на осінь і як краще сир зберігати. Я була впевнена, що побачу справжню сільську господиню, чиї руки пахнуть молоком і кропом.
Але реальність, вона, знаєте, така штука — як відром холодної води облила. Як тільки ми заїхали в двір, я одразу зрозуміла: щось тут не так. Занадто тихо було в тому дворі. Занадто чисто. І це була не та чистота, що після генерального прибирання господині, а та, що буває в готелях, де ніхто не живе. Жодного звуку, жодного руху, який би нагадував про те, що тут ведеться господарство.
І от тоді я вперше подивилася на свою сваху іншими очима. Тоді я ще не знала, що наше знайомство закінчиться моїм повним розчаруванням і великим обуренням.
Я ще не знала, що за маскою «бідної хворої жінки» ховається людина, яка палець об палець не вдарить заради власних дітей, прикриваючись виправданнями, від яких у нормальної сільської людини волосся дибки стає
Оце був початок мого прозріння, яке змінило все моє ставлення і до свахи, і до тих казок, які вона так вміло розказувала.
Але про це я розкажу далі, бо таке неможливо просто згадати без того, щоб знову не закипіло обурення. Бо де це бачено — жити на землі і бути пані без господарства, коли твої діти в місті останню копійку рахують? Це ж просто в голові не вкладається!
Ну от скажіть мені, люди добрі, де в цьому світі справедливість? Сиджу я оце вчора ввечері, п’ю чай, а воно мені всередині так пече, так крутить, що мушу виговоритися
Бо якщо буду мовчати, то точно щось у мені лопне від того обурення. Як кажуть, у чужому оці смітинку бачиш, а в своєму колоди не помічаєш — от це точно про мою сваху Ганну.
Моя невістка Аліна — дівчина ніби непогана. Роботяща, за моїм сином доглядає, у квартирі чисто, на столі завжди щось гаряче. Але ж кажуть люди: яблуко від яблуні далеко не падає.
Ох, не в той сад я заглянула, коли сина благословляла. Поїхали ми цими вихідними до її матері в село. Я ж їхала з піднесеним настроєм, думала: «Ну, нарешті дітям торби назбираємо!».
Самі ж знаєте, які зараз ціни в магазинах — за кожне яйце треба три шкури віддати, а воно ж там пластмасове, ні смаку, ні запаху. Я вже собі намріяла: привеземо домашнього сиру, сметанки такої, щоб ложка стояла, яєчок свіжих, може, якого півника на холодний борщ…
Приїжджаємо. Село гарне, земля — масний чорнозем, палицю встроми — дерево виросте. Будинок у Ганни добротний, ще її покійним чоловіком збудований.
Виходить вона на ґанок — у чистенькому халатику, на голові хустинка так по-панськи пов’язана, усміхається. Заходимо в двір. І тут у мене очі на лоб полізли. Тиша.
Розумієте? Страшна, неприродна для села тиша. Не чути, щоб курка десь сокотала, не чути, щоб качка в кориті бовталася. Навіть кота я не одразу побачила — лежить собі на сонечку, морду відвернув, наче він тут у готелі п’ятизірковому.
— Свахо, — питаю я, заходячи на кухню, — а де ж це ваше господарство? Може, ви повідчиняли, щоб на травичці десь далі паслися?
А вона мені так спокійно, наче я про погоду на Марсі запитала:
— Та немає в мене, Любо, нікого. Сама я тепер.
Я ледь повз стілець не сіла. Як це — немає? У селі? З таким городом і таким сараєм?
— Як це немає? А яйця ви де берете? А молоко? Невже курей важко тримати? Це ж п’ять хвилин зранку зерна кинути і ввечері закрити! Це ж сором на все село — купувати яйця в автолавці, живучи на землі!
Ганна зітхнула, сіла навпроти і почала мені свої казки розказувати. Мовляв, зараз усе дорого. Комбікорм золотий, зерно не накупишся, а щоб корову тримати — то треба господар у хаті, бо сіно заготовити, стайню вичистити — це не жіноча робота. І здоров’я в неї, бачте, не те — спина болить, ноги крутить на погоду, серце стукає не так.
Ну от скажіть мені, що це за виправдання? Я дитиною кожне літо проводила в селі у своєї тітки Катерини. Тій було за сімдесят, чоловік теж давно пішов у засвіти, але в неї двір аж гудів!
Кури, гуси, двоє поросят, коза Машка, величезний город, де жодної бур’янини не знайдеш. Тітка Катя вставала о четвертій ранку, і я з нею. Ми бігли росу збивати, корову виганяти, а потім — на город.
І нічого, ні спина в неї не відвалювалася, ні ноги не заважали. Бо людина знала: соромно в селі жити ледарем. Соромно перед сусідами, перед Богом і перед дітьми своїми. Бо що ти за мати, якщо не можеш доньці передати банку шкварок чи грудочку сиру?
Я так Ганні прямо в очі і сказала. Не втрималася.
— Ганно, — кажу, — ви мені вибачте, але це просто лінощі. Як можна бути такою байдужою? У вас донька тільки-но сім’ю створила, їм важко, у місті кожна копійка на рахунку. Ви б могли їм торби з продуктами передавати, щоб вони гроші на квартиру відкладали, а не на базарі за кожну дрібницю переплачували. Це ж ваша допомога, ваш внесок! А ви сидите тут, як пані в санаторії, і на здоров’я жалієтесь. У селі рух — це і є здоров’я! Якщо ляжеш на диван, то вже не встанеш.
А вона на мене так подивилася, наче я її образила до глибини душі.
— Любо, — каже тихим голосом, — кожному своє. Я своє відробила. Сорок років на ланці, потім на городі, поки чоловік був живий. Тепер хочу просто спокою. Мені на одну багато не треба, а дітям я краще добрим словом допоможу або тим, що з пенсії викрою.
Добрим словом? Ви чуєте це? Добрим словом дітей не нагодуєш. Моєму сину треба повноцінне харчування, бо він на роботі з ранку до ночі, а не «добре слово» тещі.
Мені за мого сина прикро. Він же старається, на двох роботах крутиться, а теща в селі сидить і навіть десяток яєць передати не може, бо їй «дорого» курей годувати. Та за ті гроші, що вона на один похід у перукарню витрачає, можна було б цілий мішок зерна купити!
Я дивлюся на її город — там травичка зеленіє, квіточки посаджені. Квіточки! Кому ті квіточки потрібні, коли треба картоплю садити, цибулю, моркву? Усе під лінійку має бути, щоб кожна грядка користь приносила.
А в неї там «зона відпочинку». Лавочка стоїть, столик під старою яблунею. Відпочиває вона, бачте. Від чого відпочиваєш, свахо? Від перегляду серіалів?
Ми коли додому їхали, Аліна мовчала, тільки очі відводила. Я бачу, що їй теж ніяково за таку матір. Вона ж бачить, як я стараюся: то консервацію їм принесу, то з дачі яблук мішок притягну, хоч у мене там всього шість соток і теж спина не залізна.
Я вважаю, що поки батьки на ногах, вони мають бути тилом для дітей. А тут — пусте місце. Фасад гарний, а всередині — порожнеча.
От скажіть мені, хіба я не права? Село завжди трималося на праці. Хто не працює — той не їсть, так нас вчили змалечку. А зараз якась мода пішла: «я хочу для себе жити», «мені здоров’я дорожче». Та яке там здоров’я від неробства? Тільки нові болячки від сидіння на місці.
Я Ганні так і пообіцяла: «Я це так не залишу. Буду сину казати, щоб він на вас не розраховував, бо ви про себе тільки й думаєте. Справедливість має бути: або ми всі разом дітям допомагаємо, або не треба тоді розказувати на кожному кроці, як ви їх любите».
Повернулася я до міста, а воно мені все не дає спокою. Ну як можна бути такою черствою? Це ж не просто про курей, це про ставлення до життя. Жити в селі і купувати сметану в магазині — це ж вищий ступінь деградації.
Я як згадаю тітку Катю, її мозолясті руки, її постійний клопіт, то мені аж серце щемить від того, на що нинішні сільські мешканці перетворилися. Панянки на пенсії!
Буду тепер сина налаштовувати, щоб щось робив із такою тещею, якось впливав. А то сидить там своїми квіточками милується, поки діти в місті кожну гривню рахують.
Тільки хай потім не дивується, чому це онуки до неї в село не хочуть їхати. Бо що там робити? На лавочці сидіти і на спину скаржитися? Дітям треба бачити, як хліб росте, як тваринка доглядається, як праця результат дає. А в неї — картинка з журналу, холодна і непотрібна.
Отака вона, нинішня «сільська ідилія». Тьфу, гидко навіть згадувати ті виправдання про «немає господаря». Господар — він найперше в голові має бути.
Якщо ти жінка і ти в селі — ти вже господарка за визначенням. Принаймні, нас так виховували. А це… це просто сором. І я про це мовчати не буду, хай усі знають, яка в мого сина теща «господиня». Тепер буду сама все купувати і їм возити, а їй жодного слова подяки не скажу, бо не заслужила. Отак!
