— Яка ти мені після цього племінниця? Та я тепер тебе й знати не бажаю! — голосно, щоб чули всі сусіди, говорила обурена жінка.
— Іди, тобі говорю, звідси! І більше ніколи в мій дім не приходь! — ледве стримуючись, відповіла Олена. – Тьотю! І ворогів не треба!
— Усі в нашій родині добрі та душевні. Одна ти, як не наша. Я до неї з подарунком прийшла по-хорошому з відкритою душею. А вона мене — у шию! – продовжувала гостя говорити так, щоб чула вся округа.
– І подарунок свій забери! Стане в нагоді! — Олена відправила коробку з чайником, що стояла тут же, у передпокої на тумбочці. — З цього чайника дешевого чай питимеш сама.
Ніколи у своєму житті сорокарічна Олена так не поводилася. Завжди вважала, що вона спокійна та стримана. Та й дамою з характером її ніхто й ніколи не зміг би назвати. Сім’я її любила, колеги поважали, подруги любили веселу та легку у спілкуванні жінку.
Але те, що сталося сьогодні, здивувало Олену. А більше того засмутило. Тому що вона змушена була вигнати зі своєї квартири рідну тітку, яка прийшла до неї у гості. І зовсім не очікувала від себе такої реакції.
Анна, рідна сестра матері Олени, заявилася до них сьогодні без запрошення, чим здивувала і племінницю, і її чоловіка, котрий бачив тітку дружини втретє у своєму житті.
— Доброго дня, Олено, — промовила вона, коли здивована господиня відчинила їй двері. – На ось, візьми. Це тобі мій подарунок. Я пам’ятаю, у тебе місяць тому день народження був. І хоч ви мене не покликали, я не образилася і про свою плем’ячку не забула.
– Проходь, тітко. А що ж не попередила про свій приїзд? Могла б і не застати нас. Ми з Сашком та дітьми на дачу зібралися їхати.
Олена намагалася не показувати свого здивування, але насправді ніяк не очікувала побачити Анну.
— Встигнете. Дача нікуди від вас не дінеться. А в мене діло до тебе. А ти, якби була дбайливою племінницею, сама б давно поцікавилася, як тітка живе. Щоб я сама не тягалася до вас сюди в таку далечінь. Черстві всі стали якісь.
Анна, невдоволено пихкаючи, почала роззуватися і знімати плащ.
«Та якось не прийнято в тебе було раніше нас за рідню рахувати. Ось ми й не цікавилися твоїм життям», – подумала здивована Олена.
— Не була я у вас у новій квартирці. Ну показуй, хвалися. Мама твоя Ларка вже так мені розписувала ваші хороми, так розписувала! Начебто ви живете в царських палатах, а не в звичайній типовій квартирі.
— Та що показувати, дивися сама. До царських хором справді далеко. Але тут просторо, і на відміну від старої квартири, всі мають свою кімнату. І діти задоволені.
– Та вже. Коли гроші є, чому б і не купити велику квартирку, — невдоволено прогуділа Анна, оглядаючи нове житло племінниці.
Тітка була дуже дивною особою, з самої молодості поводилася з ріднею так, ніби всі їй винні. Тому Анну мало хто з рідні любив.
Мати Олени Лариса була її молодшою сестрою, крім них, у був ще брат Андрій. Народилися і виросли вони у звичайній сільській родині. І якщо Лариса та старший брат залишилися жити там же, де й народилися, то Анна, щойно закінчивши сільську школу, одразу поїхала до міста. За кращим життям, як воно висловлюючись.
Отримавши диплом кухаря, вона влаштувалась працювати у їдальню при якомусь заводі, сподіваючись отримати від нього квартиру. З особистим життям теж все було добре — воно вирувало, як окріп у величезних каструлях на кухні заводської їдальні.
Анна була заміжня три рази. І всі три рази виявились невдалими. Але від кожного шлюбу вона мала по дитині — двох синів і дочку.
З самої молодості Анна взяла собі за звичку тягти з рідних гроші. Пояснювала вона це просто.
– Я живу в місті – мені стільки всього треба! А вам тут у селі й так зійде. Ви й у фуфайці та гумових чоботях походите. Свиней та биків красою не здивуєш. А по бруду, який тут у вас цілий рік, у модних туфлях не похизуєшся.
Коли Анна з’явилася однокімнатна квартира, вона зачастила до батьків. Тепер усі їхні гроші йшли на ремонт та меблі для її нового житла. Не забувала вона і сестру з братом піднапружити у цьому плані.
Незабаром перший чоловік покинув Анну, залишивши її з маленьким сином. І тепер хитра жінка мала вагому причину для поборів — вона мати-одиначка. Вся рідня має їй допомагати.
І допомагали. Батьки віддавали невелику зарплату — багато в селі не заробиш, та й усю виручку від продажу своєї продукції — олії, сиру, молока, яєць, а також ягід та фруктів із саду. Ні Ларисі, ні Андрію, котрі на той час вже теж створили сім’ї, від батьків нічого тепер не перепадало.
— Ви тут, поряд живете, з землі харчуєтеся, але все в магазині купити треба, та й синок у неї, — пояснювали їм мати з батьком.
Потім Анна зустріла своє щастя вдруге. І тепер після появи другого сина, вся рідня мала скинутися їй на розширення житлоплощі.
Олена була дівчиськом, але добре пам’ятає, як Анна з другим чоловіком приїхали до села і буквально вимагали у рідних собі грошей. Рідний брат Андрій тоді відмовив їй, у нього підростали погодки — син та дочка.
— Досить нам тебе годувати. Сама вже якось. Та й чоловік у тебе, знову з’явився. Ось він нехай і вирішує ваші питання, а від нас відчепись. Та й батькам дай спокій! — сказав суворо.
Анна не пробачила такого Андрію і відтоді просто перестала з ним спілкуватися. Викреслила жадібного брата зі свого життя. Батьки та сестра щось таки зібрали, але сума, мабуть, була невелика, бо Анна поїхала дуже незадоволена.
Другий чоловік теж незабаром покинув її, і жінка знову залишилася біля розбитого корита, у своїй однодушці, але тепер уже з двома дітьми.
Батьки на той час вийшли на пенсії та допомогти дочці мало чим могли. Та й господарство більше не тримали – здоров’я було вже не те.
Анна продовжувала їздити до села, щоб вимагати собі матеріальну допомогу.
– Я одна двох тягну! – Заявляла вона як про великий подвиг. — Ви хоч розумієте, як це тяжко?
— Розуміємо, доню, — сумно відповіла мати, віддаючи їй свою пенсію.
При цьому за хворими вже батьками вона зовсім не доглядала, все це тепер лягло на плечі Лариси, яка мешкала поруч із ними, на сусідній вулиці.
Олена бачила цю несправедливість. Приходячи до бабусі та діда, щоб прибратись в будинку чи прополоти город, вона часто говорила їм про це.
— Бабулю, а навіщо ви з дідом свою пенсію тітці Анні віддаєте? Вам самим треба на щось жити? Продукти, ліки купувати. Скажіть їй ні, — наївно міркувала онука.
— Тяжко Анні в місті живеться, Олю. Ось третю дитину нещодавно у світ привела. Скільки всього треба. А нам неважко, ми вже звикли.
Справді, Анна зустріла своє «справжнє» кохання. І одразу подарувала йому дочку.
– Тепер у мене все по-справжньому. Такого чоловіка мені доля дала — диво! — хвалилась вона рідні, приїхавши до села. — Ось хочемо з Михайлом дім купити. Допоможіть хто чим може, зберіть мені.
Але рідня не розділила з Анною її тріумфування з приводу чергового шлюбу. Та й допомагати більше ніхто не поспішав. У кожного своїх турбот було хоч греблю гати.
Вона поїхала зла, казала, що відмовиться від такої рідні назавжди.
Потім батьки Анни пішли в інший світ, Андрій з його дружиною давно вже не спілкувалися з безпардонною і зухвалою родичкою. Лариса, мати Олени, єдина ще підтримувала стосунки із сестрою. Але також без матеріальної підтримки ненаситної сестри.
Анна, занурена у свої негаразди, ніколи раніше не цікавилася своїми племінниками. Ні Олена, ні її брат ніколи у дитинстві навіть скромного подарунка від неї не бачили. А коли стали дорослими і створили свої сім’ї, то й зовсім перестали згадувати про те, що в них є така тітка.
Навіщо сьогодні до них завітала Анна, Олена не знала. Але могла припустити. Щось просити прийшла, не інакше.
Вона знала від матері, що старші сини Анни поїхали до столиці за кращою долею. Матері вони нічим не допомагають, мабуть, інші у них цілі та митання у житті. А молодша дочка, яка нещодавно вже ближче до тридцяти вийшла заміж, з чоловіком живе у матері.
Напоївши тіткою чаєм, Олена почала чекати, коли вона перейде до головного. І дочекалася.
— Так, добре живете, багато, — оглядаючи простору кухню з новими дорогими меблями, видала Анна.
– Не скаржимося. Чоловік добре заробляє. Та й у мене зарплата вища за середню по нашому підприємству, — похвалилася Олена перед заздрісною родичкою.
— Та що ж зарплата! Знаю я, з чого ви піднялися.
– Так? І з чого? — здивовано спитала Оля.
– Та з того! Мати ваша, сестро моя Лара, все життя поряд з батьками жила.
– Так, жила! Допомагала їм у всьому, лікувала, доглядала старих, — підтвердила Олена.
— Ой, та що вона там допомагала, що доглядала? Пожила за їхній рахунок! І пенсію вся у батьків на неї пішла, і всі виплати, які вони мали, — сміливо дивлячись в очі Олена, тітка несла явну нісенітницю.
– Що? – здивувалась Олена.
– А то! Я знаю все. Мене не обдуриш!
— То ти ж у них все й забирала, у бабусі та діда. Я хоч дівчинкою була, а все пам’ятаю. І як бабуся плакала від образи, що все тобі віддає, а ти навіть зайвого разу не подзвониш.
— Та коли мені було дзвонити! Робота, діти. Я сама весь час. Плакала вона. Не про це треба було плакати, — рикнула Анна. — Вони твоїй матері всі накопичення свої віддали — кілька сотень тисяч! Від докорів сумління матуся сльози лила, ось що я тобі скажу!
– Що? — здивувалася племінниця.
– А такі! Вони завжди в колгоспі добре отримували та продукцію продавали зі свого городу. А віддали все Людці. Ще й дім їй дістався за те, що вона доглядала матір. Це чесно, на твою думку?
— Про гроші ти знатно пофантазувала тут. А те, що будинок бабуся на маму ще за життя підписала, це вірно. І чесно. Що ще? Нам ніколи, ми їдемо на дачу, — Оленаі стало гидко поруч із тіткою.
— Я саме про це прийшла поговорити. Про дачу вашу.
– Так? — спитала Олена, уже розуміючи, куди хилить Анна. – Ну, ну, послухаю.
– Так. Раз мати твоя від мене гроші батьків приховала і вам віддала, тепер Ви зобов’язані мені допомагати. Донька з чоловіком живуть у моїй квартирі, а мені з ними тісно. Ось я і вирішила, що житиму на вашій дачі. Там можна жити взимку? Ну от. Поїду зараз з вами, все подивлюся, а завтра і переїжджатиму.
– Ой, не можу! Ти глянь, що діється! Чоловіе! Іди сюди, — голосно покликала Олена чоловіка.
— Що, люба? — у дверях кухні з’явився її чоловік.
— Ось ця особа, моя тітка, заявляє, що тепер житиме на нашій дачі.
— Е. А з якого права? — спокійно спитав той, чухаючи перенісся від подиву.
— Ну, ми їй винні. Правда, не знаю, за що і коли заборгували, — вів далі Олена.
– Так, винні! Твоя мати мені винна, а значить, і ви! — цинічно вимовила Анна, — Он як живете багато. Не збіднієте. Ще собі дачу купіть.
— Так, я більше не можу. Чоловіче, проведи тітку, вона вже йде.
– Нікуди це я йду? Зараз поїдемо на дачу, я мушу її подивитися, — Анна, яка звикла завжди так поводитися з родичами, не могла повірити, що їй відмовляють. — Я вже дочці пообіцяла і зятю теж, що днями з’їду, залишу їм квартиру.
— Геть! — раптом вигукнула Олена. — Пішла геть із моєї квартири. І більше щоб ноги твоєї тут не було! Дачу їй, розмріялася! Та я тобі навіть порожньої коробки з-під взуття не дам. Чи не заслужила! Тетя!
Анна швидко вискочила з квартири.
Але, вийшовши в під’їзд, відразу дала волю почуттям.
— Де це бачено — рідну тітку вигнали! Ні сорому, ні совісті! Я до них із подарунком, з усією душею, а вони!
– І подарунок свій забери! — Ольга послала слідом за непроханою гостей її коробку і зачинила двері.
А потім, трохи заспокоївшись, зателефонувала матері та розповіла їй про все, що сталося.
— Мамо, я прошу тебе, не спілкуйся з Анною. Досить уже, скільки вона може так поводитись? Допомогти ти їй уже нічим не зможеш, а вислуховувати це марення тобі навіщо? Здоров’я зайве?
— Так, доню, ти маєш рацію. Скільки разів вона мені все це вже висловлювала. Які гроші? Намагалася я пояснити, що вона помиляється. Але все марно. А зараз і зовсім усі межі перейшла – до вас прийшла своє вимагати. Видно, час із нею припиняти ріднитися. Рідні люди так не поводяться. А вона завжди така була, з юності. Нахабна і цинічна. Тільки про свою вигоду завжди дбала.
Незабаром дочку із зятем вигнали Анну із її квартири. Наразі жінці доводиться зі своєї пенсії платити за оренду невеликої кімнати у сімейному гуртожитку.
Самотніми вечорами, слухаючи шум і гамір за стінами своєї незатишної комірчини, жінка розмірковує про те, які злі й байдужі у неї родичі. Особливо сестра та брат. І племінники також. У такому багатстві купаються, а тітка бідує. Це як?
Головна картинка ілюстративна.
