fbpx

Але Вірі щось зайшло і давай мені говорити, що я дитину на руки вчу і тепер їй руки обриваються, що я співаю і дитина аж здригається, що я її піднімаю, а вона ще в’язи не тримає

Бог – все бачить і кожному дає за його заслугами. Я переконалася на своєму житті!

Не любить мене моя невістка і то м’яко кажучи. Вона не дозволяє мені приходити до онуків! Уявляєте?!

Ми живемо через кілька хат, а вона не дає мені прибігти до онуків. Я ж знаю, що з дітьми важко, що в жінки купа роботи і не завжди є змога і дитину бавити, і роботу робити.

Але тут моя невістка буде кликати куму, сестру, матір, але не мене.

Знаєте, я її спочатку собі сподобала – така, знаєте, жінка, що хлопа в кулаці тримає. Я тоді про свого Вадима не дуже була високої думки, бо як хлопець починає більше любити оковиту, ніж дівчат, то вже треба задуматися.

Що я не просила, що я не сварилася – та де. Прийде ніяке і зранку нічого робити не може.

То ж, коли я почула, що у нього з’явилася дівчина, а ще Віра – я втішилася. Я ту дитину знаю з маленької і знаю, що вона має характер, як і її мати. Вона собі в кашу не дасть плюнути, як то кажуть.

Отак я собі втішилася, бо й було чого – Вадим ні каплі в рот не бере та в усьому жінку слухає.

Він навіть на весіллі не частувався! Я як це побачила, то зрозуміла, що син в надійних руках.

Знаєте, хоч Віра з лиця не дуже, але я на це не дивилася, я дуже тішилася, що все у мого сина буде, як у людей.

Пішли онуки, першим з’явився Дем’янчик. Я бігала туди мало не щодня!

Та ви самі знаєте, як ті маленькі діти пахнуть, які вони милі і які вони ангелики. Дивишся на них – і душа твоя на хмарах літає.

Я кажу Вірі – йди щось роби, бо чоловік з роботи прийде, а я дитину побавлю. І я добре бавила онучка – він к мене нір азу не заплакав, бо я то швиденько на руки, та співати, та гойдати…

Аж сльози на очі навернулися від згадок.

Але Вірі щось зайшло і давай мені говорити, що я дитину на руки вчу і тепер їй руки обриваються, що я співаю і дитина аж здригається, що я її піднімаю, а вона ще в’язи не тримає…

Ну що за дурниці? Чи я дитини не мала? Чи я б хотіла чогось злого?

– Що ти, Віро, придумуєш? Я тобі добре роблю, бо сама лиш з роботи та не їла і не поралася, бо тобі треба допомогти, бо ж чоловіка ще маєш попри дитину, а ти мені отак кажеш? Не соромно?

– Ні, і щоб ви більше до дитини не приходили.

За що? За що, питаю, отак зі мною? То є розум і в людини?

Сама до матері та до куми видзвонює, а ті ще йти не дуже хочуть бавити. А я тут під боком, то мені не можна? Ото дволичність. Але Бог все побачив!

Нема-нема, знайшлася в них друга дитина – дівчинка. І вже якось кличе вона мене, бо й те невелике і це тільки з’явилося, а мати та кума теж мають великі господарки та справи. То вже мені подзвонила, але не перепрошує, а так між іншим – прийдіть до дітей.

А я що? – лечу! Вже тих діток виціловую та бавлю, але Віра мовчить, що я співаю та на руках ношу.

– Ага, – думаю про себе, – Біда гонор швидко понижує.

Але далі, як лише все прийшло до норми – знову мене геть!

Отак прийду до паркана та цукерку дам, поки Віра не бачить…

Отак мої онуки ростуть та поняття не мають, що то до бабусі прийти:

– Мама нас не пускає, – кажуть, коли я їх питаю.

А я плачуся Богові та молюся за своїх онучків, щоб росли здорові.

І Бог мене почув – вони здоровенькі, а ще…

Вони всі в мене!!!

Онучка просто як дві краплі води я в молодості! Людоньки, то така водночас і ласка мені від Бога і мій біль, бо ж не можу дитину приголубити, але ж бачите – Бог все побачив і дає тій Вірі чітко знати, що мій рід там явно.

Що треба свекруху пустити до своїх дітей.

Бо то не так просто.

Але до неї ще не доходить.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page