Я все життя мріяла про велику, дружну родину. Виросла в інтернаті, де свят не було, лише сірі будні, тож у моїх мріях зароджувалася картина: затишний дім, святковий стіл, де гудуть розмови, лунає сміх, пахне пирогами, а гірлянди мерехтять теплим світлом.

Я уявляла, як усі рідні збираються разом, діляться радістю, обмінюються подарунками, сповненими любові. Ця мрія гріла моє серце роками.

П’ять років тому я вийшла заміж за Богдана. У нього була велика родина: батьки, брат, тітка, двоюрідні родичі. Мені здавалося, що моя мрія нарешті здійсниться.

Я була сповнена ентузіазму, готова відкрити серце цій новій сім’ї. На перший Новий рік я вклала всю душу в підготовку. Накрила стіл, як у глянцевому журналі: запечена качка з яблуками, мандарини, складені акуратною пірамідкою, вишукані делікатеси, ігристе.

Працювала на двох роботах, щоб заробити на подарунки для кожного — не просто речі, а знаки моєї турботи. Для свекрухи я замовила кулон із вигравіюваним написом «найкращій мамі», витративши на нього останні заощадження. Я хотіла, щоб кожен відчув мою любов і прагнення стати частиною їхнього кола.

А що отримала я? Від свекрухи — аптечний крем із відірваною етикеткою, наче його випадково знайшли в шухляді. Від двоюрідного брата Богдана — блокнот із логотипом будівельної фірми, явно рекламний.

А від тітки — коробка, в якій вона торік приносила мені торт, а всередині — пів пачки цукерок, пересипаних із іншої упаковки. Я стояла, тримаючи ці «подарунки», і відчувала, як усе всередині стискається.

Але я мовчала. Усміхалася, як навчили в дитинстві: «Не будь невдячною, приймай усе з подякою». Та в душі моя мрія почала тьмяніти, ніби гірлянда, у якій одна за одною гаснуть лампочки.

Рік за роком повторювалося те саме. Я старалася, готувала, пекла пироги, купувала делікатеси, які коштували мені тижнів виснажливої праці. Вони приходили, їли, хвалили мої страви, накладали повні ложки дорогих наїдків, забирали додому контейнери з їжею.

А я залишалася з порожнім гаманцем і гіркотою в серці. Їхні подарунки були такими ж: старі журнали, використані речі, щось, що вони явно не купували, а просто знайшли вдома. Я відчувала себе прислугою, яка має догоджати, але не варта поваги.

Цього року моє терпіння урвалося. Я знову накрила стіл, але цього разу — без делікатесів, без дорогих сирів, без надмірних зусиль. Усе було просто, скромно, але зі смаком. Під ялинкою лежали мої «подарунки» — акуратно підписані пакети, в які я вклала весь свій біль і розчарування:

— Для свекрухи — старий журнал дворічної давнини, пожовклий і зачитаний.

— Для брата Богдана — шматок мила в коробці з-під парфумів, де ще зберігався чужий аромат.

— Для тітки — банка оливок, термін придатності якої закінчувався наступного дня.

Коли вони відкрили пакети, у кімнаті запала мертва тиша. Свекруха витріщилася на свій «подарунок», не знаючи, що сказати.

— Е-е. Це що таке? — протягнула вона, тримаючи журнал.

Я всміхнулася, але в моїй усмішці не було тепла, лише холодна рішучість.

— Що, незручно? Я просто вирішила зробити подарунки в вашому стилі. Без пафосу. По-родинному, як ви любите.

Богдан спробував щось сказати:

— Олено, ну що ти?

— Ні, Богдане, — перебила я. — Роками я вкладала душу в кожну дрібницю для вас. А ви? Ви сміялися за моєю спиною, обговорювали в чатах, як я «випендрююся», як я «надто стараюся». Я бачила ці повідомлення. Я все знаю.

Ніхто не наважився підняти на мене очі. Тиша була важкою, як камінь.

— Я більше не купуватиму вашу прихильність, — продовжувала я. — Хочете спілкування? Будемо пити чай. Хочете брати, нічого не даючи взамін? Тоді вам не сюди.

Я вийшла на кухню, відчуваючи, як тремтять руки. За спиною було тихо, але я чула кроки. Богдан підійшов, обережно поклав руки мені на плечі.

— Пробач, Олено, — тихо сказав він. — Я не розумів, як сильно тебе це зачепило.

Я повернулася, і сльози мимоволі потекли по щоках.

— Я просто хотіла бути частиною вашої родини. Справжньої. Не прислугою, не кухаркою, а рідною людиною.

Богдан стояв за моєю спиною, поки я наливала собі чай. Його руки на моїх плечах були не просто дотиком — вони були підтримкою, якої я так довго чекала.

— Ходімо, — сказав він тихо. — Нам треба поговорити з усіма.

Я кивнула, відчуваючи, як серце калатає, як тоді, коли я вперше переступила поріг будинку його батьків, сповнена надій. Але тепер у мені була не лише надія, а й втома. І сила, якої я раніше не знала.

Ми повернулися до вітальні. Свекруха сиділа, міцно стискаючи сумочку, наче готова була втекти. Тітка нервово перебирала намисто, уникаючи мого погляду. Брат Богдана втупився в телефон, удаючи, що його це не стосується.

— Слухайте, — почав Богдан, і його голос був твердим, як ніколи. — Сьогодні моя дружина сказала правду. Правду, яку я довго не хотів чути. Але тепер я її почув. Мамо, — він повернувся до свекрухи, — ти колись замислювалася, що Олена — не просто «дружина твого сина»? Вона людина. З мріями, із бажанням бути частиною нашої родини. А що робили ви? Сміялися за її спиною, користувалися її добротою, брали все, що вона давала, і не давали нічого взамін. Мені соромно за нас усіх.

— Богданчику, ну як же, — спробувала вставити свекруха, але він зупинив її жестом.

— Ні, мамо. Досить. Віднині все зміниться. Якщо ви хочете бути частиною нашого життя, поважайте мою дружину. Інакше — не приходьте.

Я стояла, ледве стримуючи тремтіння. Я не чекала, що Богдан так відкрито стане на мій бік. Його слова були як ковток повітря після років задухи.

Тиша тривала вічність. Потім тітка підвелася:

— Олено, ти права. Ми перегнули. Пробач нас, якщо зможеш.

Брат Богдана пробурмотів, не відриваючись від телефону:

— Я не думав, що це так важливо. Вибач.

Свекруха довго дивилася на мене, а потім зітхнула:

— Я виросла в сім’ї, де не вчили дякувати чи просити вибачення. Але я зрозуміла. Пробач, Олено, якщо можеш.

Я лише кивнула.

— Мені не потрібні вибачення. Мені потрібна щирість. Просто будьте людьми. Без брехні, без театру.

Того вечора ми з Богданом залишилися вдвох. На столі стояла холодна запіканка, чай у чашках давно вистиг, але в душі вперше за довгий час було легко.

— Ти не сама, — сказав Богдан, обіймаючи мене. — І ніколи більше не будеш сама.

Я притулилася до нього, відчуваючи тепло його плеча. У моєму житті нарешті з’явилася родина — та, що обрана серцем.

Весна прийшла в наш дім раніше, ніж за календарем. Я відчувала, як усе всередині відтає — не одразу, не від одного вибачення, а від маленьких, теплих учинків.

Свекруха почала телефонувати — не з докорами, а щоб дізнатися, як справи, чи не потрібна допомога. Спершу я відповідала стримано, але одного разу, коли лежала з температурою, почула в слухавці:

— Я біля аптеки. За двадцять хвилин буду.

І вона приїхала. З гарячим бульйоном у банці, сиропом від кашлю і в’язаним шарфом, який пахнув турботою.

— Не вмію вибачатися словами, — сказала вона. — Але я вмію піклуватися. Приймеш це як вибачення?

Я кивнула, відчуваючи, як у серці тане крига.

Наступного Нового року все було інакше. Я подзвонила заздалегідь:

— Цього року стіл робимо разом. Я готую гаряче, а ви приносьте те, що любите. І забудьте про дорогі подарунки.

Вони прийшли. З салатами, домашньою випічкою, скромними коробочками, у яких не було жодного передареного сувеніра. У кожній коробочці щось просте, але від душі.

Я знову плакала — не від образи, як раніше, а від тихої вдячності. Богдан обійняв мене і шепнув:

— Ну що, це та родина, про яку ти мріяла?

Я всміхнулася, притулившись до нього:

— Навіть краща. Тепер я відчуваю себе частиною вашої сім’ї по-справжньому. Дякую тобі.

Головна картинка ілюстратвина.