— Олено, я прийняв рішення. Відтепер усі фінансові справи буду вести я, — заявив Богдан. Він сидів на кухні, згорнувши свіжу газету, і його тон був надзвичайно спокійний, майже офіційний. Цей спокій був небезпечніший за будь-який гучний прояв невдоволення.
— Богдане, але ж ми завжди це робили разом. Ми домовилися, що я краще економлю, — я намагалася зберегти логічний тон, але моє серце вже забилося швидше.
— Часи змінилися. Ти тепер цілими днями вдома, а я — єдиний годувальник у сім’ї, — він поглянув на мій округлий живіт, і в його очах я побачила щось нове: не ніжність, а власність. — Ти залишаєшся без власного доходу на тривалий період. Я, як чоловік, краще вирішуватиму, на що ми витрачатимемо зароблені мною кошти.
— Але як же наші заощадження на майбутнє дитини? Ти ж знаєш, що я постійно відкладала значні суми. Тепер ти купуєш собі якісь речі, які давно хотів, і нічого не відкладаєш на наш спільний рахунок. Ти зовсім не думаєш про завтрашній день?
Він злегка відкинувся на спинку стільця, і його відповідь пролунала, як вирок, що остаточно розірвав нашу фінансову ідилію.
— Жінкам у такому стані довіряти не можна, бо раптом ти просто ховаєш від мене ці кошти, а потім витратиш усе на якісь дрібниці, які тобі захочеться придбати, як і будь-якій жінці! Я, як голова сім’ї, зможу набагато краще розподілити наш сімейний бюджет, і тоді наша дитина зростатиме у достатку, а ти припиниш мене обманювати!
Ці слова викликали в мене внутрішнє обурення. Обманювати? Я? Я не могла повірити, що це говорить мій чоловік, людина, якій я довіряла більше, ніж собі. Цей діалог став найгострішим моментом, тому що він поставив під сумнів не лише мою фінансову компетентність, а й мою чесність, а також зруйнував принцип рівності, на якому тримався наш шлюб.
Наше з Богданом весілля здавалося початком безхмарного життя. Від самого початку ми вирішили, що сімейну скарбницю зберігатиму я. Це було логічно і виправдано.
Я ще з юного віку знала, що чудово вмію розпоряджатися грошима. Навіть маючи дуже невелику платню, мені вистачало її на цілий місяць. Я не витрачала свої заощадження на якісь непотрібні речі, завжди відкладала, як казала моя бабуся, «на чорний день».
Богдан мені повністю довіряв.
— Ти в мене справжній фінансовий геній, — часто хвалив він мене. — Я б уже давно все розтринькав на якісь технічні новинки.
Я краще знала, у що нам варто вкластися, а що краще відкласти на невизначений термін. До певного часу нас обох це цілком влаштовувало. Богдан ніколи не обурювався, якщо я брала певну суму зі спільного бюджету на свої потреби, оскільки він діяв за тим самим принципом: довіра була абсолютною.
Наші стосунки були просто чудовими. Мені здавалося, що деякі наші знайомі навіть заздрили тій гармонії, яка панувала в нашому домі. Я вважала, що в шлюбі потрібно вміти домовлятися, вести діалог, а не вирішувати все гучним з’ясуванням стосунків, бо це ніколи не приводило ні до чого позитивного.
Хоча ні я, ні Богдан не мали надзвичайно високих заробітних плат, нам якимось дивовижним чином вдавалося щомісяця відкладати значні суми. Це був наш спільний успіх, за який Богдан мене завжди хвалив.
Але одного разу трапився непередбачений випадок. Богдан втратив роботу. Кілька місяців він не міг нікуди влаштуватися. Весь цей час ми жили на наші заощадження, і це стало справжньою перевіркою моєї здатності економити.
Зрозуміло, що через такі обставини в деякі моменти в нашій сімейній скарбниці не лишалося ані копійки, і тоді ми оформляли позики. Але нам завжди вдавалося все повертати раніше терміну, бо ми не хотіли мати довгострокових фінансових зобов’язань перед банком. І навіть тоді Богдан завжди радився зі мною.
— Скільки ми можемо взяти, Оленко? — запитував він. — І як швидко ти зможеш це повернути, щоб ми не відчували цієї фінансової ваги?
Я чітко розраховувала кожен крок, і ми успішно пройшли той важкий період. Тоді він ще більше зміцнився у довірі до мене.
Нарешті настав період стабільності. І саме тоді я завагітніла. Ми були щасливі. Я могла працювати ще кілька місяців, але згодом йти в декрет, оскільки мій стан не дозволяв мені прокидатися так рано і їздити в офіс, де я проводила більшу частину дня.
Відтоді мені довелося розподіляти лише Богданову платню на всі наші потреби, поки я сиділа вдома, займаючись облаштуванням гніздечка.
Звичайно, у фінансовому плані стало набагато важче. Але в нас не було іншого вибору. До того ж, я сподівалася, що навіть маючи маленьку дитину, я зможу заробляти віддалено.
Однак останнім часом Богдан почав поводитися вкрай підозріло. Спочатку він став віддавати мені лише половину своєї платні, а трохи пізніше не давав майже нічого.
— Олено, я тепер сам вирішуватиму, на що ми витрачатимемо зароблені мною кошти, — повторив він кілька разів.
Я відчула, що наш крихкий баланс руйнується.
— Богдане, ми ж не можемо жити одним днем! — Я намагалася достукатися до нього. — Ми ж повинні думати про майбутнє! Навіщо ти це робиш? На кого ти зараз так легко витрачаєш значні суми?
Я відчувала роздратування, тому що все життя відкладала гроші саме на важкі часи. І коли ці часи наставали, я раділа, що не витратила заощадження на якісь непотрібні покупки.
А тепер я не могла уявити, що мені доведеться просити фінансової допомоги у своїх рідних. Мені було б соромно просити у матері навіть найменшу суму, адже я доросла жінка і мала навчитися самостійно забезпечувати себе.
Зрозуміло, у нас були якісь спільні заощадження на відпочинок, на можливість час від часу купувати нові речі, але я дуже хвилювалася, коли не знала, скільки грошей залишилося у Богдана і чи вистачить нам їх, щоб протриматися наступний місяць.
Мені здавалося, що на Богдана хтось сильно вплинув, адже раніше він ніколи не ставився до мене і до своїх фінансів із такою обережністю. Можливо, хтось із його знайомих чи колег сказав йому, що я начебто приховую його гроші. Але ж я ніколи так не робила і завжди була чесна зі своїм чоловіком, навіть якщо мені дуже хотілося купити собі якусь дорогу річ чи косметику. Я завжди керувалася принципом: «Спільне благо вище за особисті забаганки».
— Ти ж сам розумієш, що в нашій сімейній скарбниці має залишитися хоч щось! — Я намагалася його переконати. — Раптом тебе знову звільнять з роботи, і нам просто не буде чого їсти? Тебе це зовсім не хвилює? Ми ж не можемо просто жити одним днем! Потрібно ж і про майбутнє трохи думати!
Але він був непохитним. Його очі стали колючими.
— Ні, доки я єдиний годувальник у сім’ї, я сам вирішу, що мені робити зі своїми грішми, і ти мені вказувати не будеш! — Він підвищив голос, і я відчула його внутрішній натиск. — Тому не сподівайся, що тепер у тебе вийде потай витрачати мою платню, а потім нахабно казати мені, що всі гроші на місці. Я ж чудово знаю, що ти постійно звідти береш невеликі суми, а мені про це ніколи не розповідаєш!
Це було не просто звинувачення, це була спроба спіймати мене на обмані, якого ніколи не існувало. Його слова були образою моєї честі.
— Мені здається, що раніше нам не вистачало грошей саме через тебе! — додав він.
Я не могла залишитися спокійною. Мій голос зазвучав гостро і рішуче.
— А хіба тебе зовсім не турбує той факт, що нестача грошей у нашій сім’ї була через те, що ти тоді втратив роботу, і мені доводилося нас утримувати на мою мінімальну зарплату? — Я відчувала, як мої щоки палахкотять від обурення. — Якщо я тобі дозволяла в ті моменти витрачати твої заощадження на купівлю дорогого одягу, то потім ми цілий місяць харчувалися тільки хлібом! Я можу з точністю тебе запевнити, що це була твоя провина! Якщо зараз усі кошти залишаться в тебе, я можу повністю запевнити, що ми будемо жити у скруті, поки я не знайду роботу!
Він мовчав, уважно слухаючи, а потім відповів, зітхнувши, ніби я сказала щось вкрай наївне.
— Зараз усе змінилося, і я більш розумно ставлюся до сімейного бюджету. До того ж, усі мої друзі сміються з мене через те, що в нашій сім’ї ти завжди керувала бюджетом. Тому настав час нарешті показати, хто є головним! — вигукнув він, і його вигук відлунював у стінах нашої кухні.
Ось у чому річ! Його непокоїла не моя чесність чи економність, а суспільна думка, його потреба показати своїм друзям, що він — головний. Це було приниженням не лише для мене, а й для нашого шлюбу.
У нас з’явився синочок і якщо чесно я готова до розлучення. Жодної копійки я в руки за цей час не отримала. Мій чоловік усі свої гроші витрачає на власний розсуд. Усі мої прохання він пересіває через три сита аби зрештою сказати, що нам такого не потрібно.
Підгузки сину він придбав багаторазові. Прекрасна річ, але не тоді коли їх два. Мама надсилає кошти аби я могла придбати собі і сину чогось що потрібно.
— Нічого, доню. – каже мама, – не поспішай. От підросте малюк і все налагодиться. Всі таке переживають.
Я не хочу говорити подругам, соромно. А порадитись ні з ким. Скажіть, то дійсно у шлюбах таке буває і треба терпіти?
Головна кратинка ілюстративна.
