Але ж мама тебе виростила,- аж запинатись почала сестра, як тільки почула мою відмову. – Не під відкритим небом, не в сиротинці, а в теплій хаті при матері. Як би там не було, а ти мусиш бути вдячним

Але ж мама тебе виростила,- аж запинатись почала сестра, як тільки почула мою відмову. – Не під відкритим небом, не в сиротинці, а в теплій хаті при матері. Як би там не було, а ти мусиш бути вдячним.

Доки мої однолітки мріяли про ролики, плеєри і нові велосипеди, мені марились сосиски. Ользі і Валерію їх можна було їсти, адже їхній тато жив із нами і працював, ну а мій про мене забув і аліменти мама не отримувала, тому я лиш мріяв, доки брат із сестрою наминали смачненьке, а я їв порожні макарони.

До школи я ходив у туфлях. І не важливо, яка то була пора року. Люди приносили речі і мама от так мене одягала. Сестра і брат мали все нове із ринку, а от я не міг похвалитись чимось, що не носилось уже кимось.

Зрештою, мене пошкодувала вчителька математики і взяла наді мною опіку. Ніби як я до неї на заняття ходив, а насправді – то був мій другий і таки справжній дім.

Я Ірину Віталіївну повік не забуду і скільки буде мене, скільки буду молитись за її душеньку. Вона ніколи ні про що не розпитувала, не повчала, не засуджувала. Годувала мене смачно, одягала гарно і допомагала з навчанням.

Саме завдяки їй я скінчив школу з відзнакою і зумів вступити до одного із провідних ВУЗів на престижну професію:

— Тепер, твоя доля лиш у твоїх рукав. Бути студентом – дорого, тому працюй. Але запам’ятай, що ти не маєш запасних варіантів. Державне – твій єдиний шанс отримати гідну освіту і не лопатою, головою працювати і гарно заробляти. Хай світ перевертом – учись.

Науку своєї другої мами я засвоїв і таки вистачило мені розуму зробити так, як вона мені радила. Щонеділі я отримував від неї продуктові передачі, бігав на пошту в обумовлений час, аби поговорити із нею, адже вона щиро переймалась моєю долею.

Шкодую, що так і не встиг віддячити їй за все, що вона зробила для мене. Ірини Віталіївни не стало ще до того, як моє життя завдяки її протекції і допомозі, пішло в гору.

Нині у мене сім’я: троє своїх і двоє названих дітей. Ми живемо у власному заміському будинку, разом із дружиною займаємось улюбленою справою, яка годує нашу сім’ю.

І ось, нещодавно, до мене зателефонувала сестра Ольга:

— Мав би совість, – чую я у трубці її голос, що так і бринчав металом, – Живеш, як собі хочеш, мастиш ікру на французький багет, а мама із татом ледь животіють. Хоча б запитав, як вони?

Я кинув трубку, але ж вона не мала наміру відступати. Бачте, вони із братом вирішили зробити у домі батьків ремонт і було б добре замінити і паркан. і дах. От і згадали про мене, повинен я внести свою частку, а краще – оплатити все.

Коли Оля зрозуміла, що я не маю наміру навіть згадувати про батьків почала соромити, мовляв, мама мене виростила і не покинула. Лиш за це я повинен до віку дякувати.

Але я маю кому дякувати і це не батьки зовсім. Так, я виріс у тому домі, але окрім жалю, не маю нічого у душі. Дещо забути не можливо, як би ти не намагався.

А ви б допомогли таким батькам?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page