“Богдане, я давно хотіла тобі сказати, що мене нестерпно дратує твій вічно незадоволений вираз обличчя. Він наче застиг там.”
“Він незадоволений, бо мені доводиться з тобою розмовляти!” – процідив крізь зуби чоловік, навіть не відриваючись від екрана телевізора.
Я відчула, як у мені щось обірвалося. Це була не лють, а дивна, холодна рішучість. “Гадаю, я знаю, як вирішити цю нашу проблему,” – мовила я якомога спокійніше, хоча руки, приховані в кишенях халата, вже тремтіли. Я підійшла до шафи, дістала свою стару, але надійну валізу і почала методично, повільно, одну за одною, складати в неї свої речі.
“Дозволь поцікавитися, чим саме ти зараз так захоплена?” – голос Богдана став хижим і на диво тихим. Він нарешті підвів голову, його погляд був сповнений здивування і, як мені здалося, навіть легкої паніки, яку він намагався приховати.
Я кинула в валізу останню сукню. “Мені набридло таке існування. Краще я піду від тебе назавжди. Тоді нам обом стане значно легше, адже ми, як ти щойно сказав, настільки сильно дратуємо одне одного. Що ж, мій відхід – це твоє полегшення.” Я закрила валізу, і звук застібки пролунав у тиші як остаточний вирок. У ту мить я відчула себе по-справжньому вільною вперше за багато років.
Я – Оксана. Історія нашого життя з Богданом тривала вже понад десять років. Я завжди вважала себе гарною господинею. Наш спільний простір був для мене місцем спокою та впорядкованості.
Я щиро дбала про чоловіка, навіть коли ми не могли дійти згоди. Але останнім часом моє терпіння вичерпалося. Я помітила, як жахливо поводиться мій чоловік, наче навмисно створюючи безлад, бо чудово знав, що я все одно приберу. Він розкидав шкарпетки, порожні пляшки та обгортки від снеків по всій квартирі. Здавалося, він кидав мені виклик.
Я регулярно, спокійно і з посмішкою просила його не смітити в помешканні, але у такі моменти він ніби просто переставав мене чути. Його робочий кабінет перетворився на щось нестерпне.
Там постійно стояв важкий, затхлий запах. Богдан мав звичку складати у куті кімнати свій брудний одяг, а на столі залишав недоїдені шматки їжі, які, звісно ж, швидко псувалися. Здавалося, йому це абсолютно не заважало.
Я могла б перераховувати його недоліки дуже довго, але на це мені довелося б витратити надто багато часу, а моє життя того не варте. Якщо я купувала якісь солодощі для чаювання, він постійно ховав фантики в найнесподіваніших місцях.
Найчастіше я знаходила їх під подушкою, або ж у капцях. Я не розуміла, в чому проблема навчитися прибирати за собою у сорок із гаком років. Ми прожили разом досить довго, і весь цей час я намагалася навчити Богдана робити хоча б мінімальне прибирання в домі. Іноді мені здавалося, що мій чоловік досі відчуває себе малим хлопчиком. Але навіть деякі діти поводяться набагато охайніше за нього.
Якщо перші роки нашого спільного життя я ще могла якось стерпіти його звички, то через секільки років шлюбу зрозуміла, що марно намагатися вплинути на дорослу людину, якщо їй абсолютно байдуже на лад у домі.
У принципі, Богдана можна було зрозуміти: він ріс у багатодітній родині. У нього було кілька братів та сестер, тож у його домі завжди панував певний хаос. Але навіть після того, як мій чоловік почав жити у набагато комфортніших умовах, його звички нікуди не зникли.
Утім, останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння і змусила остаточно вирішити, що я з’їжджаю, стала подія одного світанку. Я прокинулася рано, не встигла ще відкрити очі, і одразу ж наступила на липку фруктову булочку, яка, з незрозумілої причини, лежала прямо біля дивана.
Мені довелося йти в душ з самого ранку. Крім того, я помітила, що залишки булочки були не лише на підлозі, але й на улюбленому покривалі та моїй подушці. Я застигла, а потім у мені прокинулася справжня буря, і я влаштувала чоловікові розбір польотів.
“Ти усвідомлюєш, що ми не зможемо відіпрати покривало і постільну білизну від твоєї липкої випічки? Чи тобі абсолютно байдуже, в яких умовах ми існуємо?” – мій голос злегка тремтів від образи та роздратування.
Богдан лише позіхнув, затуляючи рота долонею. “Оксано, припини нервувати. Я тобі доведу, що ми зможемо все відіпрати, і не доведеться купувати нову постільну білизну. Тільки перестань кричати на мене!” – він говорив це, наче я винна у тому, що він знову залишив сміття посеред кімнати.
“Я бачу, що тобі абсолютно байдуже, тому що диван, покривало і подушки купувалися за мої особисті заощадження. Ти на це не витратив і частки. Ти просто знецінюєш мої зусилля!”
“Добре, якщо ти так переймаєшся через фінансовий аспект, то я своїм коштом віднесу всі ці речі до професійної чистки! Просто перестань здіймати галас на весь дім з самого світанку, коли я не встиг навіть очей розплющити!”
“Гаразд, я тобі цього разу повірю. Але я очікую, що вже за пару днів у нас у домі буде чиста білизна. На голому матраці я спати не збираюся, і чекати місяцями теж не буду!”
Звісно ж, своєї обіцянки чоловік так і не виконав. Цілий день він пролежав удома, переглядаючи якийсь давній серіал по телевізору. Я намагалася не звертати на це уваги і навіть не нагадувала чоловікові про професійну чистку, сподіваючись, що він сам про все згадає і виконає моє прохання. Але минуло десять днів. Брудна постільна білизна, покривало, і подушка так само лежали на стільці у кутку, до них ніхто так і не доторкнувся з того моменту, коли вони забруднилися.
Я важко зітхнула і заявила чоловікові, що не повірю більше в жодну його обіцянку. У нашому домі накопичилася сила-силенна зламаних речей, а чоловік із ними нічого не робить, наче не помічає проблеми.
Він обіцяв полагодити кран на кухні, що постійно протікав, через що доводилося платити значно більше за комунальні послуги. Обіцяв полагодити зламану ручку дверей у спальні.
Усе залишалося як було. Богдан нарешті почав усвідомлювати, що якщо він продовжить і далі так поводитися, то я справді його покину. Тому одного вечора ін вирішив полагодити кран і ручку.
Але коли він помітив, що вдома немає потрібних інструментів, а він занадто втомився за день, щоб іти в магазин, чоловік знову ліг на диван і продовжив дивитися телевізор.
Мені здавалося, що гірше вже бути не може, але незабаром до нас завітали непрохані гості. На вихідних хтось наполегливо грюкав у двері, чекаючи, поки ми не відчинимо.
Я прокинулася раніше за свого чоловіка і була вкрай здивована, коли за дверима побачила Марту – доньку Богдана від його першого шлюбу. Вона прийшла не сама, а з півторарічним синочком Дмитрком та величезною сумкою, що нагадувала дорожній мішок.
Я одразу зрозуміла: вони приїхали не просто так. Я поцікавилася, що Марта тут забула, а та гордо заявила, що батько сам запросив її пожити у нас деякий час.
Я була неймовірно обурена, адже чоловік навіть не обговорив це зі мною і не попередив, що на деякий час до нас переїде його донька з онуком. Це була наша квартира, я вклала в неї стільки душі, і значну суму своїх особистих коштів, і він мав би хоча б порадитися зі мною.
З того дня моє життя перетворилося на справжнє випробування. Безлад тепер наводив не лише чоловік, а й його онук, який тільки-но навчився ходити. Хлопчик до всього торкався, усе перекидав, адже йому було дуже цікаво.
Я перетворилася на справжню хатню робітницю і майже не відпочивала. Хоча мене обурювало все навколо, я продовжувала мовчати, сподіваючись, що незабаром родичі чоловіка від нас з’їдуть, а Богдан нарешті схаменеться.
Найцікавіше, що чоловік постійно просив мене доглядати за донькою та онуком, поки сам або відпочивав, або пропадав цілими днями на роботі, а я чудово розуміла, що йому байдуже на рідню, він просто перекладав обов’язки. У якийсь момент я не витримала.
Якось увечері, коли Богдан вкотре попросив мене розважити Дмитра, я відмовила.
“Ти сам запросив гостей до нашого помешкання. Тож ти сам їх і доглядай, а не вішай усі обов’язки на мене, яка вже давно забула, що таке відпочинок. Я не просила їх приїжджати і не зобов’язана виконувати роль безплатної няньки та прибиральниці.”
“Оксано, це ж моя донька і мій онук! Ти поводишся як стороння людина!” – його голос був обурений, але в ньому я відчула лише роздратування від того, що мій чоловік не отримав бажаного.
“А хіба я не стороння? Ти зі мною не порадився, ти не цінуєш ні моєї праці, ні моїх фінансових вкладень у цей дім. Ти перетворив мене на обслуговуючий персонал для всієї твоєї родини. Я не підписувалася на це.”
Він довго намагався апелювати до мого “жіночого обов’язку” та “тепла вогнища”, але я була непохитна. Я робила свою роботу по дому, але відмовилася від додаткових, непередбачених обов’язків, які Богдан просто кинув на мене.
Через два місяці Марта все ж таки з’їхала з нашої квартири, але все одно продовжувала регулярно приходити в гості до батька. При цьому вона щоразу залишала свого сина на мене, поки сама займалася своїми справами. Я терпіла це кілька тижнів, доки не дійшла до межі.
Одного ранку Марта привезла Дмитра, як завжди, без попередження, і збиралася залишити його на пів дня.
“Оксано, я ненадовго, мені треба на зустріч,” – кинула вона, вже прямуючи до виходу.
Я зачинила двері. “Марто, я не буду сьогодні доглядати за Дмитром.”
“Як це?” – вона повернулася, її обличчя витягнулося від здивування. “Тато ж казав, що ти вдома.”
“Я вдома, але я не няня. Якщо ти так потребуєш догляду за дитиною, то найми кваліфіковану няню, або відправ нарешті свого сина в садочок. Я не збираюся піклуватися про чужих дітей, у мене є власний графік і плани, які не включають догляд за онуками твого чоловіка.”
“Але ж ти його бабуся! А мій тато – його рідний дідусь! Хіба ти не хочеш провести час з онуком?” – не розуміла Марта.
“Ні. У мене повно своїх справ, і я не відчуваю до цього жодного бажання. Наступного разу, якщо приведеш до мене свою дитину, я просто не відчиню тобі дверей. І це не обговорення, а факт.”
Того ж дня Марта поскаржилася на “жахливий характер” свого батькові, який, звісно ж, став на бік доньки та влаштував мені нову сцену.
“Як ти можеш так поводитися з моєю донькою! Вона ж просить про мінімум допомоги!” – вигукнув він.
“Мінімум допомоги – це раз на місяць. А не постійно перекладати на мене відповідальність, яку маєш нести ти або Марта. Я докладала сюди значні ресурси. Мої особисті гроші пішли на облаштування цього простору, і я не дозволю перетворити його на безкоштовний дитячий садок і притулок для дорослих людей. Я втомилася від твого безладу, від твоїх невиконаних обіцянок, і від того, що ти перетворив мене на свою обслугу. Я більше не маю наміру терпіти це жахливе ставлення до себе.”
І тоді, у моїй голові пролунав остаточний дзвінок. Через кілька днів я повідомила чоловікові, що нам краще розійтися. Богдан був щиро здивований. Він намагався все виправити, вперше за багато років взявся за інструменти, обіцяв замовити чистку, але я вже не збиралася до нього повертатися.
Я деякий час жила у подруги, а потім винайняла окрему, невелику, але чисту квартиру. Мені було абсолютно байдуже, як Богдан впорається без мене, як він розплутає той клубок безладу та сімейних зобов’язань, який сам і створив.
До мене не раз телефонувала Марта, казала, що без мене татові важко і що я повинна повернутись, адже йому скоро і їсти буде нічого, бо ж він без роботи сидить.
Я вимкнула зв’язок не дослухавши. Досить із мене цієї родини. Краще я собі житиму сама в орендованій квартирі ніж на території чоловіка у якості слуги.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
