Я сиділа на кухні, п’ючи охолоджений трав’яний напій, намагаючись зберегти спокій. Але голос сестри мого чоловіка, Оксани, звучав так, ніби вона не просить, а оголошує указ.

— Ти серйозно? Ти справді питаєш, чому я не можу просто взяти й оплатити їм тимчасове житло? — Оксана говорила так голосно, що, здавалося, її чути в сусідньому під’їзді.

— Так, я серйозно. І не кричи, будь ласка. Я втомилася від того, що наша квартира перетворилася на готель. Ти хіба не розумієш, що це наші перші місяці повноцінного життя тут? Це наш простір, — мій голос був рівним, але за ним ховалося справжнє роздратування.

Оксана засміялася, і цей сміх пролунав у слухавці дуже неприємно, як тріск сухої гілки.

— Простір? Ти зараз говориш про зручність чи про вдячність? А ти пам’ятаєш, де ви жили, коли робили ремонт у себе? Скільки місця ми вам виділили? І це була не просто квартира, це був наш єдиний куточок! А тут ідеться про наших спільних родичів, які приїхали у важливій справі, і їхній візит триватиме лише декілька днів. Невже так складно? Що для тебе важливіше: їхній спокій, коли вони вирішують свої справи, чи твоє бажання мати порожню кімнату?

— Це не про порожню кімнату, Оксано. Це про те, що мої батьки надали нам суттєву допомогу, продавши все, що мали, щоб ми могли придбати це житло. Це сталося завдяки нашим спільним зусиллям, і ти знаєш, що ми взяли ще певні фінансові зобов’язання. А ти перетворюєш це місце на прохідний двір, бо тобі «незручно» приймати людей у себе, хоча ви живете зовсім поруч! Це несправедливо. Ми не банк і не агенція нерухомості. Невже ця тимчасова допомога родичам не вартує тих коштів, які можна заплатити за комфортне розміщення на декілька діб? Це невелика сума, особливо для такої важливої справи, про яку ти говориш.

Оксана мовчала, і я відчувала, як на іншому кінці дроту наростає гнів.

— Я думала, ми ближчі, — нарешті, майже пошепки процідила вона. — Я думала, ми один клан. Ти змушуєш мене відчувати, що той час, який ви провели у нас, коли ремонтували свою оселю, був для тебе лише незручною необхідністю. Ти змушуєш мене переглянути все!

— А ти змушуєш мене щотижня пакувати наші речі у шафи, щоб звільнити кімнату для твоїх знайомих, яких я бачу вперше! Це, Оксано, справжній тест на близькість, — різко відповіла я і, не чекаючи на її відповідь, натиснула на кнопку завершення дзвінка.

Я сперлася спиною на стілець і заплющила очі. Треба було одразу обирати квартиру подалі. Набагато, набагато далі.

Нас із моїм чоловіком, Богданом, доля звела в студентські роки. Обидва з відзнакою закінчили один із провідних університетів у столиці. Наші амбіції не дозволяли нам повертатися у рідні міста; ми прагнули залишитися тут, де вирує життя і де відкриваються найбільші перспективи. Перші двері, які ми прагнули відчинити, були двері власного житла.

З роботою все вирішилося відносно швидко: ми отримали пропозиції від перспективних компаній у сфері інформаційних технологій. Заробіток був дуже гідний, але, звісно, недостатній для купівлі квартири.

Ось тут на допомогу прийшли наші родини. Мої батьки, люди практичні й рішучі, зібрали велику суму, об’єднавши кошти від продажу нашої старої дачної ділянки, автомобіля та невеликої нерухомості моєї покійної бабусі.

Батьки Богдана також зробили свій внесок, поділившись своїми багаторічними накопиченнями. Загалом, цієї суми вистачало на новеньку двокімнатну квартиру в новобудові на околиці міста. Ми взяли невеликий банківський позику, щоб покрити всі додаткові витрати, і були щасливі, що цей етап нарешті позаду.

Вибір району для життя був, як я тепер розумію, моєю найбільшою помилкою. Нам цей район нав’язала Оксана, єдина сестра Богдана. Вони з чоловіком, Степаном, уже кілька років жили тут у невеликій однокімнатній квартирі.

— Це ідеальне місце, Аліно! — переконувала вона мене по телефону. — Тут і транспортна розв’язка чудова, і новий супермаркет відкрили, і до нас рукою подати! Будемо жити як справжня родина. Одним кланом, як то кажуть!

Я була натхненна цією ідеєю спільного, дружнього життя. Богдан, який завжди був дуже прив’язаний до сестри, теж радо підтримав цю думку. На той момент ми обоє не подумали про те, які наслідки матиме це «кланування» для нашого приватного життя.

Коли всі юридичні формальності були завершені, ми зіткнулися з необхідністю ремонту. Квартира була “під оздоблення”. Ми з Богданом взяли кілька тижнів відпустки, щоб активно контролювати процес.

Саме тоді Оксана виступила з «геніальною» пропозицією.

— А навіщо вам цілодобово платити за орендоване житло? — запитала вона, коли ми сиділи у них на кухні. — Це ж нерозумно! Ви ж тут поруч будете, у вас ремонт, а ми ж рідні люди. Залишайтеся у нас! Поживете в нашій кімнаті, а ми з Степаном і маленьким Кирилом розмістимося на кухні. Це ж всього лише через дорогу, вам буде зручно за майстрами наглядати.

Я подивилася на Богдана, який уже кивав головою.

— Але ж у вас і так мало місця, Оксано, — заперечила я. — У вас маленький син, йому потрібен простір. Дві сім’ї в однокімнатній квартирі, це.

— Дрібниці! — відмахнулася вона. — Рідні люди, Аліно, це не чужі! Я все організую.

Так, ми погодилися. Ми прожили в них майже два місяці. Звісно, ми старалися прискорити ремонт, як могли, і не лише тому, що хотіли якнайшвидше насолодитися своєю оселею.

Ми дуже старалися не створювати незручностей, але в однокімнатній квартирі з дитиною, яка тільки-но вчилася ходити, будь-яка додаткова присутність була помітна.

Я була вдячна Оксані, але щодня відчувала, як ця вдячність перетворюється на борг. Ми постійно жили в режимі «навшпиньках», намагаючись нікому не заважати.

Коли ремонт нарешті завершився, ми зібрали друзів і відсвяткували новосілля. Ми з Богданом почувалися так, ніби піднялися на вершину гори. Нарешті — тиша, простір і особисте життя!

Ми помилялися.

Ми не прожили у своїй квартирі й двох тижнів, як задзвонив телефон. Це була Оксана.

— Привіт, Аліно! У мене до тебе прохання. Наші дуже далекі родичі, пам’ятаєш, я про них розповідала, приїжджають у місто по дуже важливих справах. Їм потрібне місце на три ночі. У нас, ти ж знаєш, зараз тісно. Ви не проти, якщо вони поживуть у вас?

Я завмерла з чашкою в руці. «Родичі» були людьми, яких я бачила лише раз на весільному фото.

— Звісно, — пробурмотіла я. — Незручно якось.

— О, ти найкраща! — весело відповіла Оксана. — Вони такі скромні, ти їх навіть не помітиш!

Ми прийняли перших «гостей». Вони пробули шість днів замість трьох, і мені довелося взяти відгул на роботі, щоб організувати для них комфорт. Я постійно готувала, прибирала, пояснювала, де метро, де знайти аптеку.

Коли вони поїхали, Оксана зателефонувала:

— Я тобі така вдячна! Вони передають тобі величезне «дякую»! Сказали, що ти просто рятівниця!

Я відчула лише втому, але промовчала. Ми ж «клан».

Через три тижні дзвінок пролунав знову, але цього разу Оксана не питала, а ставила перед фактом.

— Аліно, моя колишня одногрупниця приїхала на конференцію з чоловіком і донькою. У нас зараз повний безлад, та й дитя захворіло. Вони у вас пару днів побудудуть, добре? З готелями зараз непросто. Я вже їм сказала, що ви чекаєте.

Моє серце стиснулося від роздратування.

— Оксано, це ж не родичі. Це твої знайомі. Чому я повинна їх приймати?

— Ну, Аліно! Це ж буквально кілька днів! Ми ж тут усі одне одному допомагаємо! — у її голосі знову зазвучали нотки образи.

Я здалася. Куди подінешся?

— Гаразд, Оксано. Але це в останній раз, — попередила я.

Звісно, це було не востаннє. Після того, як поїхала її одногрупниця, до нас на цілий місяць приїхали батьки Богдана. Вони приїхали, щоб підтримати Оксану, яка чекала народження двійні. Ми прийняли їх радо, бо це наші батьки, і, звісно, старалися на повну.

Мама Богдана майже весь день проводила з Оксаною, допомагаючи їй, а ночувати приходила до нас. Батько Богдана гуляв із коляскою, користуючись нашим двором, а ввечері ми всі збиралися в нашій вітальні. Я була настільки виснажена цим місяцем постійної присутності, що ледве стримувала емоції.

Нарешті, батьки поїхали. Я прибрала, провітрила квартиру і відчула себе вільною людиною. Наступного дня зателефонувала Оксана.

— Аліно, привіт! Ти сидиш? До вас їдуть мої давні друзі дитинства. Їм потрібно оселитися на тиждень, у них важливе обстеження в клініці. Це дуже-дуже важливі люди для мене.

Я глибоко вдихнула.

— Оксано, ні.

— Що, «ні»? — її голос став небезпечно тихим.

— Я кажу: ні. Я дуже втомилася. Наша квартира не призначена для постійного прийому відвідувачів. Ми маємо власне життя, роботу, свої звички. Це вже п’ятий візит поспіль. Чому вони не можуть зупинитися в спеціалізованих місцях? Це ж не так дорого, а для такого важливого обстеження потрібен спокій, який вони можуть отримати там.

Оксана вийшла із себе. Це була та сама розмова, що відбулася на початку цієї історії.

— А ви чому не винаймали? Два місяці жили у нас, в однокімнатній! — почала вона. — А зараз тобі раптом стало важливо мати порожню кімнату! Я не думала, що ти така дріб’язкова!

— Я не дріб’язкова! Я ціную свій простір і наш спокій! А про ті два місяці, Оксано, ми жили у вас, як гості, які постійно намагалися залишитися невидимими. Ми не приводили своїх друзів і не користувалися вашими зв’язками!

Вона кинула слухавку.

Через хвилину мені зателефонував Богдан.

— Люба, що сталося? Оксана вся на емоціях. Вона каже, що ти відмовила її друзям дитинства.

— Богдане, я втомилася! — Я намагалася не розплакатися. — Я не можу жити в режимі «постійної гостинності». Це наше житло, а не філія притулку! Поговори з нею, будь ласка. Поясни, що ми не можемо так більше. Я більше не хочу, щоб наш дім був прохідним двором.

Богдан був засмучений, але, на щастя, він мене підтримав.

— Ти маєш рацію, — сказав він, його голос став м’якшим. — Ми маємо провести межу. Я сам поговорю з Оксаною і скажу, що це були останні наші гості, окрім наших батьків. Я з тобою згоден, що ми не можемо йти у неї на повідку, бо вона звикла перекладати свої проблеми на нас.

Це був наш перший, але дуже важливий, «спільний спів».

Після тієї розмови Оксана припинила мені телефонувати. Звісно, вона спробувала ще кілька разів «заселити» до нас якихось знайомих через Богдана, але він тримав оборону.

— Вибач, Оксано, але ми з Аліною домовилися. Наш дім — це наш простір. Ти завжди можеш допомогти своїм друзям, забронювавши їм проживання чи допомігши знайти зручний варіант. Це невеликі кошти для такої важливої справи, — терпляче пояснював він.

Коли Оксана зрозуміла, що ми співаємо в унісон і більше не піддамося, наші стосунки з нею остаточно охололи. Ми живемо в сусідніх будинках, бачимо вікна одне одного, але майже не спілкуємося. Спільних зустрічей стало значно менше, а атмосфера під час них – напруженою.

На жаль, так трапляється, коли люди не розуміють, що на повагу і особисті межі не можна просто «залазити» з ноги.

Єдине, що досі залишає неприємний осад — це те, що ми погодилися пожити у них під час ремонту. Цей факт став для Оксани вічним козирем і інструментом маніпуляції.

Я відчуваю, що ми нібито маємо їй довічний борг, який вона намагається вимагати послугами з надання житла. Можливо, справді, варто було одразу орендувати квартиру, хоч би якою великою була сума.

Навіть свекруха і та в розмовах згадує доньку, як святу, бо ж та нас прихистила.

Головна картинка ілюстративна.