Олена гуляла із сином на дитячому майданчику, коли до неї підійшла сусідка Марія Петрівна.
– Як чужі дітки швидко ростуть. Ще вчора, здається, з коляски агукав, а тепер зовсім, як наречений. – сплеснула вона руками і поцікавилася. – Скільки вам?
– Три з половиною. Час справді біжить, озирнутися не встигнеш. – посміхнулася у відповідь Олена.
– У садок уже ходите? – запитала Марія Петрівна.
– Так. І адаптувався Тимофійко швидко, тож я вже на роботу вийшла. – Пояснила Олена.
– Це добре. А от моя Танечка з зятем на його зарплату живуть, тяжко, заледве кінці з кінцями зводять. На дитину стільки всього треба, одного одягу не напасешся, росте внучок як а дріжджах, буквально. – зітхнула сусідка.
Її донька, три роки тому вийшла заміж і переїхала, але Олена знала, що Тетяна через рік народила сина. Марія Петрівна почала пояснювати, як молодій сім’ї важко. Онук часто нездужає, Тетяна на роботу вийти не може, та й у зятя зарплата невелика.
– Якщо візьмете, я можу речі Тимофійчика віддати. Усі лежать, спершу не викидала, не віддавала, думала, може, другого одразу матимемо. Наразі руки не доходять. Не нові, але в хорошому стані, Тимофій теж швидко ріс, щось і зіпсувати не встигали. Може, хоч удома бігати стануть у нагоді. – зніяковіло посміхнувшись, запропонувала Олена.
– Ой та дякую! – зраділа Марія Петрівна. – Я якраз завтра до Танечки збиралася, от і відвезу заразом.
– Завтра? Боюся, я не встигну, буде краще, якщо заздалегідь переберу все. – розгубилася Олена.
– А ти не перебирай, все знадобиться. Ну то я вранці перед роботою забігу? – махнула рукою Марія Петрівна.
– Добре. – невпевнено погодилася Олена. Вона розуміла, що попередила, що речі не нові, але все ж таки хотілося перевірити, щоб вони були справді в хорошому стані. Але ввечері треба було зайнятися іншими справами, і до сортування одягу не дійшло.
– Ось два пакети, перше, що потрапило під руку. Якщо щось не підійде, не зневажте. – Пояснила Олена вранці, віддаючи пакети сусідці. – У вихідні я все ж таки переберу і підготую ще. – Пообіцяла вона.
– Дякую, дякую! Ми будемо раді всьому. – запевнила її Марія Петрівна. Олена була рада, що допомогла.
– Овва, нічого не встигаю. Доведеться без обіду обійтися, та ще й увечері затриматися. – Оленина колега по роботі Наталя важко зітхнула, і з сумом подивилася на купу документів на столі.
– Давай допоможу по обіді, я зі своїми майже закінчила. – доброзичливо запропонувала Олена.
– Дякую! Я буду дуже вдячна, з мене шоколадка. – Зраділа Наталя, перекладаючи на Оленин стіл частину документів, після чого вони разом пішли на обід. Та й додому обидві пішли вчасно.
Увечері Оленіі зателефонувала двоюрідна сестра Віка, не можна сказати, що вони були дуже близькі, але все ж таки підтримували родинно-дружні стосунки. Обмінювалися звичними питаннями: як життя, як справи, як чоловік, як діти?
– Мій Володька у рейсі, а у нас ревізія на роботі у суботу, явка обов’язкова. Свекруха в санаторій поїхала, нема з ким Полінку залишити. Не може зрозуміти, що робити, доведеться з собою брати. – поскаржилася між іншим Віка. Її доньці Поліні сміхотунці та непосиді було чотири.
– Скільки це займе часу? – уточнила Олена.
– Години три-чотири. Всім колективом вийдемо, так швидше все зробимо.
– На три-чотири години можеш привести її до нас. – Запропонувала Олена, розуміючи ситуацію.
– Дякую, сестричко! Врятувала. – радісно подякувала Віка.
Але ревізія затяглася, замість трьох годин Поліна провела в гостях цілий день. Олена втомилася стежити за двома дітьми, до того ж Поліна погано спала вдень, не звикнувши до нового місця, і надвечір почала вередувати.
– Ну ось, зараз по дорозі засне, а потім удома півночі не спатиме. – Замість подяки дорікнула Віка. Олена від подиву навіть не знала, що відповісти.
У неділю вона зайнялася домашніми справами, поки чоловік, який мав вихідний, вирушив із сином на прогулянку.
– Привіт. Я за речами. – не забула зазирнути Марія Петрівна.
– Ой, я не встигла підготувати речі, вчора було не до цього. – Пояснила Олена. – Давайте, я сама вам занесу, як буде готово.
– Я можу сама подивитися, виберу відповідне, бо з попередніх речей довелося частину викинути. Зовсім непридатні були. – скривилася сусідка.
– Але ж я попереджала, що речі не нові, і краще буде, якщо я спочатку їх перевірю. – Олену зачепив докір Марії Петрівни.
– Тож я тому й пропоную, щоб я сама обрала, і тобі час не витрачати, і я візьму тільки те, що треба. – Постаралася посміхнутися сусідка.
– Ні, все ж таки я сама все підготую і занесу вам. – твердо сказала Олена.
– Ну гаразд. – Марія Петрівна ображено підібгала губи і пішла. А в Олени після розмови залишився неприємний осад на душі, але вона все ж таки знайшла на тижні час, відібрала речі, які вважала придатними для цього і віднесла сусідці.
– Дякую. – подякувала Марія Петрівна, з цікавістю заглядаючи у пакети. — А де осінній комбінезон, пам’ятаю, у вас був такий синій, із зеленими смужками? – Запитала вона.
— Я його продала, як Тимофій з нього виріс. –
Здивувалася Олена.
– Шкода. Тут усі тонкі речі, таких повно, осінь на носі, ось комбінезон став би у нагоді. – похитала головою Марія Петрівна. Олена була вже не просто збентежена, її розлютили коментарі сусідки, але вигляду вона не подала, просто попрощалася і повернулася додому.
– Оленко, виручи, у мене талон до лікарні, думала, в обід встигну побігти, а шефиня, бачиш, знову роботи підкинула і вимагає все до кінця робочого дня зробити. – попросила на тижні колега Наталія. До речі, обіцяну шоколадку вона так і не принесла Олені.
– Я своє заледве встигаю. – розвела руками Олена, показуючи на стопку документів на столі.
– Наступного талона місяць чекати, а може й більше. – Наталя склала руки в прохачому жесті.
– Постарайся швидше, не впевнена, що я встигну. – Здалася Олена, вона і сама стикалася з тим, що на прийом до деяких фахівців доводилося записуватися часом за місяць і більше. Наталя пообіцяла повернутися за годину і помчала, а Олена замість обіду взялася за роботу. Усю обідню перерву вона просиділа з документами колеги, а потім знову взялася за свої. Наталя повернулася тільки через три години і, надувши губи, дивилася на стос своїх документів.
– Олено, ну ми ж ніби домовилися? – Простягла вона.
– Ти обіцяла бути відсутня годину, весь цей час я займалася твоїми справами. Я ж пояснила, що сама не встигаю. Я пішла тобі назустріч. – Спробувала пояснити Олена.
– Ой вже. – із роздратуванням відсунувши стілець, Наталя сіла на робоче місце. Весь день вона, то невдоволено сопіла, то сумно зітхала. Проте доробити роботу змогла вчасно, і їй не довелося затримуватись. Але слів подяки Олена так і не почула, Наталя взагалі не розмовляла з нею ще кілька робочих днів.
У п’ятницю знову зателефонувала Віка.
– Привіт, чи можна завтра до тебе Поліну привезти? Вечір зустрічі однокласників, Володя все ще у рейсі, а свекруха у санаторії. Жаль пропустити, сто років не бачилися, коли ще зберемося. – защебетала вона.
– Загалом ми збиралися в торговий центр, в ігрову зону, і подивитися новий мультфільм. – відповіла Олена.
– Дуже добре, ми давно ніде не були, все часу немає. Поліна буде у захваті. – Зраділа Віка.
– Добре, приводь, але забери Поліну не пізніше дев’ятої години, ми Тимофія рано укладаємо. – попередила Олена. Віка клялася і обіцяла, що так і буде. Але, незважаючи на обіцянку, забрала доньку лише о десятій, коли дівчинка після вражень насиченого вечора вже майже заснула.
На наступний день Олена відправила сестрі повідомлення із сумою за квиток у кіно, абонемент у ігрову зону та дитячий обід на фудкорті. У відповідь прийшло: “У мене зараз немає грошей. І взагалі це була ваша ідея вести кудись дітей». Олена засмутилася, не через гроші, прикро було через таке ставлення з боку сестри. А подумавши, вона дійшла висновку, що не тільки сестра користується її добротою та чуйністю. Цими переживаннями вона поділилася з найкращою подругою, яка заїхала на чай.
– Ти не ображайся, але на тобі ще зі школи всі їздять. – Похитала головою подруга. – Знаєш, є такий вислів: допоможи людині раз, і вона буде вдячна, вдруге – сприйме як належне, а якщо не зможеш допомогти втретє – назве негідником. Це, звичайно, не означає, що нікому не треба допомагати, але з деякими треба бути напоготові, інакше сядуть на твою тендітну шию, а коли вона в тебе не витримає від тяжкості, ще й звинуватить тебе в тому, що ти недостатньо сильна і терпляча.
Олена замислилась. Так, вона завжди намагалася допомогти, коли могла і найчастіше люди, щиро були їй вдячні та допомагали у відповідь. Але, очевидно, були й люди, з котрими працювало правило, озвучене подругою. Олена вирішила для себе, що більше не дозволить так нахабно користуватися своєю добротою.
Наступного разу, коли сусідка попросила віддати ще щось із дитячих речей, Олена відповіла, що тепер усі речі продає через спеціальні сайти.
– Якщо щось сподобається, звертайтеся, ціни там низькі. – Додала вона.
– Платити за ношені речі? Ти мене дивуєш. – Марія Петрівна, і справді, здивувалася. – До того ж я тобі пояснювала, що у доньки труднощі з грошима, ти могла б і увійти в становище.
– Я вже входила у становище. – Олена незворушно посміхнулася. – Якщо фінансове становище в сім’ї настільки важке, нехай звернуться до соціальних служб, там можна отримати одяг у тому числі.
– Але ж це для жебраків! Ти за кого нас маєш? – обурилася сусідка.
– Я просто дала пораду. Якщо ваша дочка не може купити за звичайною ціною нові речі, не хоче купувати за невисоку вартість речі, то ось один з варіантів, як отримати необхідне. Усього доброго. – Олена ввічливо попрощалася, продовжуючи посміхатися.
– Це ж треба ж, до чого люди стали жадібними та нахабними. – Похитала головою їй услід Марія Петрівна. Більше сусідка з нею навіть не віталася, але Олену це зовсім не засмутило.
– Оленко, виручиш? У вихідні на день народження йду, записалася на манікюр, думала в обід збігаю, а шефиня знову з терміновою роботою. – Єлейним голосом вкотре попросила Наталія. – З мене шоколадка. – Усміхнувшись, додала вона.
– Ні, Наталко. У мене своєї роботи вище голови. І ти сама чудово знаєш, що за обідню перерву не встигнеш зробити хороший манікюр, а робочий час для того, щоб працювати. До речі, минулого разу ти теж обіцяла шоколадку. – спокійно відповіла Олена.
– Ну забула, то ти що, через це образилася? Куплю я. Навіть дві, якщо хочеш. – буркнула Наталя.
– Справа не в шоколадках. Ми кожна за свою роботу зарплату отримуємо, то чому я маю робити ще й твою роботу? – Олена вичікувально подивилася на колегу.
– Ой, все з тобою ясно. Одні гроші в голові, могла б і допомогти по-людськи. – Наталя закотила очі. Олена тільки знизала плечима і поринула у свою роботу. Через місяць її підвищили. Наталка за її спиною розповідала новій колезі, мовляв, нічого дивного: «ця, не замислюючись, по головах піде». На що нова колега відповіла:
– Я думаю, це якраз нормально – добре виконувати свою роботу, прагнути кар’єрного росту та підвищення зарплати.
Наталя зрозуміла, що і з цією вони не потоваришують.
А коли Олені наступного разу подзвонила Віка, з проханням посидіти з Поліною, бо вони з Володимиром йдуть на ювілей, а «сама розумієш, які посиденьки з маленькою дитиною, за нею ж там контроль потрібен», Олена відповіла:
– Так, я якраз розумію, скільки уваги потребує дитина, а дві тим більше. У нас свої плани, не зможемо взяти Поліну.
– У кіно підете знову? Чи у парк? Можна і Поліну взяти із собою, я заплачу за квиток. – Наполягала Віка.
– А ще ти можеш оплатити послуги няні, якщо в тебе немає можливості самій доглянути доньку. – Не здавалася Олена.
– Няня – це дорого, та й довірити дитину сторонній людині. Ми ж рідня. Могла б і послухати по-родинному. – Образилася Віка.
– Ще раз повторюю, у нас інші плани і міняти ми їх не будемо через те, що ви хочете повеселитися.
– Все зрозуміло. Не дарма тебе всі родичі недолюблюють, тільки про себе й думаєш. – Віка кинула слухавку. Олена посміхнулася, саме сьогодні вони всією сім’єю збиралися в гості до батьків, за місто, прихопивши із собою свекруху та свекра. У цьому плані їй дійсно пощастило, батьки чоловіка обожнювали невістку і швидко потоваришували з її батьками.
Олена вже передчувала, як буде весело, тепло та затишно, у родинному колі, а якщо комусь із родичів вона, раптом стала незручна, то це не її проблеми.
