Вечір був тихий, і лише шум посуду, який я ставила на стіл, порушував спокій. Ми щойно закінчили вечерю. За столом сиділи ми з чоловіком, Данилом, його мати, пані Оксана, і його молодший брат, Кирило, зі своєю дружиною, Златою.
Вечеря видалася ситною, і тепер всі, крім мене, виглядали абсолютно розслабленими. Злата, як завжди, піднялася першою.
— Дякую, Аліно, було дуже смачно, — кинула вона через плече, — Ми, мабуть, підемо. У нас там ще деякі справи.
Вона навіть не подивилася на гору тарілок, що залишилася на столі. Її каблучки швидко зацокали по паркету, коли вона прямувала до виходу.
Моя терпеливість, яка вже давно була на межі, нарешті зламалася. Я повернулася до пані Оксани, яка в цей момент потягувала чай, невинно дивлячись на мене.
— Мамо Оксано, я мушу поговорити з вами відверто. Злата щойно пішла, не запропонувавши навіть посуд зі столу прибрати. Це вже не вперше, і не вдруге. І це не просто про тарілки, а про елементарну повагу і справедливість.
Пані Оксана поставила горнятко на блюдце з гучним стуком. Її обличчя миттєво змінилося.
— Аліно, а що ти хочеш? — її голос був холодним і вимогливим, — Вона щойно закінчила навчання, вони з Кирилом зараз облаштовуються. У них зараз великі фінансові складнощі! Вони взяли на себе значне зобов’язання перед банком.
— Я це чудово розумію, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, — Але ми теж не живемо у вакуумі. У нас двоє маленьких дітей. І всі ці останні місяці всі продукти, всі витрати на утримання будинку, на загальні потреби, які значно зросли через їхнє постійне харчування у нас, лягають виключно на наш із Данилом бюджет.
Вона втупилася в мене з неприхованим обуренням, а Данило, мій чоловік, сидів поруч, намагаючись сховатися за газетою, наче його це не стосувалося.
— Тобі шкода тарілки супу для брата твого чоловіка? — промовила вона, її голос зазвучав гучніше. — Невже ти така дріб’язкова? Це ж родина! Хіба ти не думала, що вони зараз переживають скрутні часи? У них немає вільних коштів!
Я відчула, як моє обличчя палає.
— Дріб’язкова? Я дріб’язкова?! А ви не думали, чому ж ви, мамо Оксано, не берете участі в наших спільних витратах? Чому ви не додаєте своєї частини коштів? Я знаю, що у вас є солідні заощадження, ті самі, які ви віддали Кирилові на купівлю його квартири!
Пані Оксана підскочила, її погляд став абсолютно ворожим.
— Це мої заощадження! І це мій син! І я сама вирішую, кому допомагати! У них складна ситуація! Вони купили квартиру! А вам я заповім цю! Це ж справедливість!
Я сумно похитала головою.
— А що, якщо ми з Данилом теж почнемо збирати «солідні заощадження» для якогось нашого майбутнього, невідомого заходу? І виїдемо на орендовану квартиру? А ви тут сидіть і годуйте Кирила і Злату з ложечки!
Я не стала чекати її відповіді. Відчуття образи та несправедливості переповнювало мене. Я вийшла з кімнати, залишивши Данила наодинці з його матір’ю та розпалом, який я щойно створила. Це був початок кінця нашого спільного життя в цьому домі.
Ось уже понад вісім років я одружена з Данилом. Ми зустрілися, коли були ще зовсім юними, і швидко вирішили поєднати наші долі. Після весілля ми переїхали до його матері, пані Оксани. У неї була чудова, простора трикімнатна квартира, і на той час це здавалося цілком логічним і зручним рішенням.
Життя втрьох було спокійним. Пані Оксана — жінка досвідчена, і ми досить швидко навчилися домовлятися щодо побуту. У той час молодший брат мого чоловіка, Кирило, навчався в університеті в іншому місті. Ми не надто замислювалися над тим, як він облаштує своє життя після закінчення вишу. Зрештою, це було його доросле життя.
Я швидко завагітніла, і народився наш первісток, маленький Остап. Життя стало більш насиченим, але ми все ще вміщалися у квартирі. Данило працював, я займалася домом та дитиною, а пані Оксана інколи допомагала нам.
— Аліно, не переймайся, — казала свекруха, спостерігаючи, як я складаю покупки, — Ви молоді, вам треба рости, будувати кар’єру. Побутові питання вирішимо.
Ми тоді жили, як більшість молодих родин, які тільки починають свій шлях: Данило покривав основні витрати на продукти, комунальні платежі та утримання будинку.
— Мама не просить участі у витратах, — запевняв мене Данило, — Вона каже, що ми своєю присутністю й так її тішимо. Вона сама сплачує за себе і все інше.
Я вірила. Або хотіла вірити.
Ситуація кардинально змінилася, коли Кирило отримав диплом. Він одразу ж одружився зі своєю дівчиною, Златою. І, звісно, він захотів повернутися до рідного міста. Постало цілком логічне запитання: де жити?
На той час я вже чекала на другу дитину. Нас було вже четверо, і незабаром мало стати п’ятеро. Шістьом дорослим, навіть у трикімнатній квартирі, було б вкрай тісно, а життя стало б нестерпним.
— Даниле, нам треба щось вирішувати, — сказала я чоловікові, коли ми обговорювали цю проблему ввечері, — Ми просто не уживемося. Я не хочу конфліктів, коли народиться мала.
Данило був засмучений.
— Я розумію, Аліно. Але як ми можемо відмовити Кирилові? Це ж його родина, його дружина!
На допомогу несподівано прийшла пані Оксана. Якось увечері вона скликала нас на сімейну розмову.
— Діти, я маю для вас рішення, — урочисто оголосила вона, — Я маю солідні заощадження, які збирала роками. Я вирішила віддати їх Кирилові та Златі, щоб вони купили власне житло.
Я була, м’яко кажучи, здивована. Пані Оксана ніколи не згадувала про ці кошти. Ми роками жили, економлячи на всьому, покриваючи комунальні послуги, а свекруха тихо сиділа на «фінансовій подушці» і ніколи навіть не пропонувала допомогти нам, молодій родині з дитиною.
— Але є умова, — продовжила пані Оксана, дивлячись на Кирила, — Квартира має бути в цьому ж будинку, а ще краще — у нашому під’їзді. Я хочу, щоб ми були поряд.
Кирило і Злата, звісно, були в захваті. Вони швидко знайшли потрібний варіант: сусіди поверхом вище збиралися виїжджати за кордон і продавали квартиру недорого, ще й з усіма меблями.
Проте, навіть солідної суми від свекрухи не вистачило. Кирилові довелося оформити значний банківський кредит на частину вартості житла.
Я спостерігала за цим ажіотажем, за цим швидким забезпеченням молодшого сина нерухомістю, і в мені наростало почуття несправедливості.
— Даниле, — запитала я чоловіка, коли ми залишилися наодинці, — Чому твоя мама ніколи так не допомагала нам? Ми платили за комуналку, купували продукти, а вона, виявляється, мала цілий запас і мовчала!
Данило був явно незадоволений моїм запитанням. Тема фінансів і, особливо, втручання матері в них, була для нього неприємною.
— Аліно, не починай, — сказав він, відводячи погляд. — Ми самі себе забезпечимо. Ми ж сильні, самостійні. І нам не треба ні в кого просити.
Його відповідь мене не задовольнила, але я не стала наполягати на скандалі. Можливо, він потім якось поговорив із матір’ю про цю «матеріальну неузгодженість». Бо незабаром пані Оксана зробила ще одну, не менш урочисту заяву.
— Діти, я подумала, і вирішила, — проголосила вона, дивлячись на нас із Данилом, — Я заповім вам цю квартиру. Нехай вам буде спокійніше.
Момент був приємний, нічого не скажеш. Але він був лише моментом.
По-перше, квартира стане нашою лише тоді, коли свекруха, дай їй Бог здоров’я, піде з життя. Чекати цього — безглуздо, і, здається, довго. Пані Оксана була жінкою бадьорою, почувалася чудово, до лікарів зверталася рідко. Хто кого переживе — ще невідомо.
По-друге, це ніяк не вирішувало наших проблем зараз. Кирило і Злата почали виплачувати свій великий кредит, і, очевидно, їм було важко. І пані Оксана почала їм усіляко допомагати.
Ця допомога виявилася простою і зручною: Кирило і Злата почали харчуватися у нас. Щодня. Приходили на вечерю, а іноді й на обід, коли були вдома. Відповідно, обсяги продуктів, які я купувала і готувала, зросли дуже помітно.
— Аліно, ми до тебе на вечерю, — весело повідомляла Злата, навіть не запитуючи, чи зручно нам. — У нас сьогодні такий напружений день, що ми просто не встигаємо готувати!
— Чудово, — намагалася я відповісти з усмішкою, хоча всередині мене все стискалося.
Спочатку Злата намагалася якось допомогти. Могла прибрати свою тарілку, чи навіть раз-два протерти стіл. Але дуже швидко вона почала сприймати все як належне. Поїла, подякувала і, цокаючи каблучками, поспішала до себе на поверх, залишаючи мене наодинці з горою брудного посуду, збільшеною на дві особи.
Я відчувала, як у мені закипає образа. Це не було питання грошей, чи кількості супу. Це було питання принципу, питання поваги до моєї праці та наших сімейних зусиль.
Нещодавно я знову висловила свій неспокій пані Оксані, саме тоді, коли вона заявила, що знову «почала відкладати» на «невідомий, майбутній захід».
— Мамо Оксано, я вже не можу. Чому ви не берете участі в наших спільних витратах? — я намагалася говорити тихо, щоб не розбудити дітей. — Ваші сини харчуються тут щодня, а ми з Данилом тягнемо все самі. І ви знову збираєте кошти, замість того, щоб допомогти зараз!
І тут вона висловилася, як у гострому діалозі на початку:
— Це мій син! У них зараз немає вільних коштів! Тобі що, тарілку каші для родичів шкода?! Не думала, що ти така дріб’язкова!
Я не стала роздмухувати скандал далі, але її слова мене глибоко обурили. Дріб’язкова? Я? Я, яка працюю і виховую двох дітей, і при цьому щодня готую на шістьох людей?
Я не дріб’язкова. Я просто хочу справедливості.
Після цієї розмови я прийняла рішення. Нам треба з’їжджати. Я буду переконувати Данила, що нам потрібно винайняти квартиру. Це буде важко, але я не хочу більше терпіти цю ситуацію.
— Даниле, — сказала я йому пізніше тієї ночі, коли діти вже спали, — Нам треба з’їжджати. Я більше не витримаю.
— Аліно, ти що? — він був шокований, — Ми не можемо ображати маму. І брата. У них зараз скрутний фінансовий період.
— А я вважаю, що наша сім’я, наші діти, наш спокій, мають бути у найбільшому пріоритеті! — рішуче відповіла я. — А там, хай самі розбираються, хто кого годуватиме і хто кому що заповідатиме. Це не наша проблема.
Я знаю, що переконати його буде нелегко. Він — син, і дуже шанує свою матір і брата. Але я — мати його дітей і його дружина. І я вважаю, що моя витривалість вичерпана. Наше щастя варте більшого, ніж цей «сімейний обід» із постійним відчуттям, що тобою користуються.
ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
