У Алли наближався день народження. Вона сиділа, вглядаючись у вікно, і байдуже розглядала перехожих, що снували туди-сюди.
Кожен із них дратував. Здавалося, усі вони радіють цьому довгоочікуваному літу, сонцю, будують плани, і лише вона не мала жодних задумів.
– Усі відпочивають добре, крім мене.
Настрою – немає, лише рутина, рутина, рутина! День у день одне й те саме: нескінченні потоки брудного посуду, брудного одягу, брудної підлоги та холодильник, який родина спорожняє миттєво.
Саме тому наближення дня народження здавалося чиєюсь дивною вигадкою, єдина мета якої – посміятися з неї.
Бідні жінки: увесь бруд світу проходить через їхні руки, прагнучи очищення. Звідси й сумні думки. Яка ж ти пані, якщо вічно на кухні!
Алла не вважала себе особливо вродливою. Їй здавалося, що нікому немає діла до її дня народження. Усі близькі сприймають його як черговий тягар – мовляв, ну от, треба вітати. Подарунки, звісно, будуть. Але, як завжди, практичні – заздалегідь замовлені нею самою.
Їй подарують мультиварку, вакуумний пристрій для пакування продуктів і новий комплект постільної білизни. Вона вже знала.
Як нудно! Де радість? І що це за свято! З самого ранку – не вилазиш із кухні. День народження, а отже, стіл – святковий, а потім ледь волочиш ноги. А потім гора посуду.
Та Алла вигадала, як хоч трохи себе потішити.
Вона рішуче підвелася і пішла вдягатися. Їй виповнювалося сорок п’ять, коли, кажуть, «жінка – ягідка знову». Щоправда, ніхто не прагнув насолодитися її солодкістю.
Ні, Алла була заміжньою, мала все необхідне: дім, родину, чоловіка, дітей і матеріальний достаток.
Але чоловік гуляв, фліртував то з однією, то з іншою. Алла спершу боролася, потім пробачала, а згодом їй просто набридло витрачати на це нерви. Вона давно викреслила чоловіка зі свого особистого життя, щоб не ятрити душу.
І ось вона зібралася й подалася до торговельного центру, в ювелірний магазин. Зрештою, має право. Давно хотіла новий золотий ланцюжок.
Та спочатку, дорогою, забігла до продуктової крамниці, запасючись харчами до свята.
У ювелірному магазині працювала давня знайома. Разом вони підібрали Аллі ще й браслет.
Він їй був не дуже потрібен, але якщо тішити себе – то тішити. Алла поклала коробку з ланцюжком у сумку, а ніжно-блакитний пакетик із браслетом тримала в руках. Вони з подругою ще трохи погомоніли, і Алла вийшла, ледь тримаючи пакети в своїх пухких руках, увесь час поправляючи їх і підштовхуючи коліном.
Особливої радості від покупки прикрас чомусь не відчула. Тяжкість на душі не зникла. Святковий настрій так і не з’явився.
Алла вже майже вийшла з торговельного центру, коли її гукнув худорлявий хлопчик. У руках він тримав блакитний пакет із її золотим браслетом:
– Ви впустили, візьміть.
– Ой, дякую! От роззява!
Слідом, сильно накульгуючи, хлопчика наздоганяла якась жінка. Щось дуже знайоме в цій кульгавості впало Аллі в око. Вона придивилася. Так, це ж Тамара, її колишня однокласниця!
Колись вони вчилися разом. У Тамари від народження були проблеми з ногами – одна коротша, одна довша. Алла не вникала в деталі. Ноги були головним комплексом Тамари, і вона завжди трималася осторонь. Подалі від гамірних компаній, подалі від пліток. Сама по собі. Алла її жаліла, але недоброю жалістю. Думала: от не пощастило, як вона житиме?
Згадала Алла і як її кохана подруга Лариса відбила в неї хлопця, і як вона плакала на сходах школи. І лише Тамара тоді підійшла, мовчки сіла поруч, а Алла припала головою до її колін, а Тамара сиділа й гладила.
І навіть після цього Алла обходила дівчину стороною – адже сама була однією з «зірок» класу, а Тамара…
Хоч дружби між ними раніше не склалося, обидві жінки раділи зустрічі. Алла, обтяжена своєю повнотою, запропонувала присісти й поговорити.
Вони згадали однокласників, учителів, а потім трохи розповіли кожна про себе. Алла – спершу без подробиць і відвертостей, з певною похвальбою, як це часто буває серед колишніх однокласників. А Тамара…
Життя Тамари було нелегким. Слабке здоров’я – випробовування всієї їхньої родини. Так сталося, що вона залишилася сама з племінником, коли тому було лише п’ять років.
Тамара розповідала про свої негаразди легко, не скаржилася, а ніби побіжно згадувала їх і переходила до радісних моментів. Так було і в школі: вона трималася осторонь, але завжди з лагідною усмішкою. І нікому не скаже лихого слова, нікому не дорікне, хоч із нею та її особливістю не церемонилися!
Хлопчик, племінник Тамари, під час розмови гуляв неподалік, між велосипедами, що стояли в коридорі торговельного центру. Гладив сидіння, присідав і щось роздивлявся.
– Велосипед хоче, – пояснила Тамара, з любов’ю дивлячись на племінника. – Треба підзбирати. Дуже дорогі.
І раптом саме перед цією, такою далекою для неї жінкою, яка ніколи не була близькою подругою, Аллі захотілося бути щирою. І вона розговорилася.
Розповіла про витівки чоловіка, про проблеми у стосунках із дітьми, про те, як стомилася від побутової одноманітності й навіть від себе. Їй здалося під час власної розповіді, що всі її труднощі – така дрібна, вирішувана річ. Усе можна подолати, крім втрати близьких, крім тих проблем, про які так легко розповідала Тамара – але, мабуть, так нелегко їх переживала.
Усе життя Тамару оточують такі, як Алла, – загалом байдужі й самозакохані люди. А вона усміхається і жаліє. Свята!
Скільки ж треба мудрості, щоб ніколи не втрачати доброти!
Алла вийшла з торговельного центру, а Тамара з племінником залишилися розглядати велосипеди. На душі стало якось легко.
Тамара? Але до чого тут вона? Думки безладно кружляли, але пояснити свій стан Алла не могла. Це що – ефект порівняння? Мовляв, не все в неї так уже й погано. Чи, може, виговорилася, і стало легше?
Та ні, Алла відчувала, що ці пояснення неповні. Вона щиро раділа зустрічі. І, що найголовніше, Тамара, попри всі свої біди, – людина, яка дарує світло. Аллі раптом дуже захотілося зробити для неї щось приємне.
Доброта й щирість, які вона щойно відчула під час бесіди, надали Аллі сил. Сил щось змінити у своєму житті.
Вона повернулася. Потім пів години плутано й сумбурно пояснювала Тамарі, чому їй це потрібно.
Тамара була спантеличена. Навіщо колишній однокласниці так витрачатися – купувати їм велосипед? Для Тамари сума, яку збиралася віддати Алла, була великою – грошима, які треба збирати місяцями. Але Тамара раптом зрозуміла, що ця покупка для Алли буде важливішою за всі подарунки на день народження, і тому вона, Тамара, просто не має права категорично відмовити. Це зробить Аллу ще нещаснішою.
Коли Алла таки отримала згоду, вона з притаманним їй напором довго розпитувала консультантів, який велосипед кращий за якістю, який підійде хлопчикові, який довше прослужить. Не шкодувала грошей. Змушувала племінника сідати й крутити педалі.
А Тамара дивилася на неї й розуміла, що вчинила правильно. Подарунок, обраний із любов’ю, впізнається одразу за прагненням вгадати смак одержувача й принести справжню радість.
Троє найщасливіших людей вивозили велосипед із пакетами у великому багажнику з дверей торговельного центру. Усі сміялися й гомоніли навперебій.
Йшли неквапливо, пробуючи новий транспорт і чекаючи на Тамару, яка повільно ступала. Тітка з племінником провели Аллу до під’їзду.
А коли прощалися й обмінювалися телефонами, Тамара все ж сказала:
– Алло, давай я тобі поступово гроші повертатиму.
Алла серйозно відповіла:
– Та що ти, Томо! Я сьогодні така щаслива, якою сто років не була. Це ти мені подарунок зробила! Щось у мене зміниться на краще, і це залежить від мене – тепер я це знаю. І зустріч із тобою така… Така, що змінює.
Під’їхав племінник і з усмішкою простягнув Аллі руку:
– Дякую вам, щиро дякую! Моя мрія збулася!
Алла міцно тримала руку підлітка у своїй долоні, і в неї наверталися сльози. Вона почувалася трохи чарівницею.
Її вже так давно ніхто не дякував.
