– Алло, це Олена? – пролунав у слухавці впевнений, трохи насмішкуватий жіночий голос. – Я – Вікторія. Та сама, з якою твій Андрій проводить усі свої “відрядження” вже понад рік. Він зараз поруч зі мною, у нашій спільній квартирі, яку ми знімали для наших зустрічей. І знаєш, я вирішила, що час тобі дізнатися правду. Бо він ніяк не наважиться сам розповісти. Каже, що боїться втратити сина. Але я втомилася чекати, поки він обере між нами. Тож обирай ти: або він залишається з тобою і забуває про мене назавжди, або забирає речі й приходить до мене. Я дала йому термін – до завтрашнього вечора. І ось я дзвоню, щоб ти знала: це не жарт і не помилка.

Я відчула, як усе всередині стиснулося від цих слів. Руки тремтіли, телефон ледь тримався. “Хто це? Чому ви мені дзвоните?” – змогла лише прошепотіти я.

А вона засміялася: “Бо я хочу, щоб усе було чесно. Він обіцяв мені майбутнє, планував наше спільне життя. А з тобою просто тягне час через дитину. Передай йому, що я чекаю відповіді”. І скинула слухавку.

Того вечора, коли Андрій повернувся додому, я вже знала все. Але спочатку прикидалася, ніби нічого не сталося. Готувала вечерю, гралася з нашим маленьким Марком, який щойно навчився ходити і радів кожному кроку.

Андрій увійшов, поцілував сина в щічку, мене – в лоб, як завжди. “Як твоя поїздка?” – запитала я спокійно, хоча всередині вирувала буря. Він зітхнув: “Втомливо, як зазвичай. Багато зустрічей, переговорів”. Я кивнула і мовчки подала вечерю.

Наш шлюб з Андрієм тривав вже вісім років. Ми познайомилися ще в університеті, на факультеті економіки. Він був тим хлопцем, який завжди виділявся – впевнений, харизматичний, з планами на велике майбутнє.

Я ж була тихою дівчиною з невеликого містечка, яка мріяла про стабільну сім’ю. Після випуску ми одружилися швидко, бо я завагітніла. Марко став центром нашого світу. Андрій працював у великій логістичній компанії, часто їздив у відрядження, але спочатку це було рідко – раз на кілька місяців.

З часом усе змінилося. Приблизно півтора року тому його почали відправляти кудись мало не щомісяця, а потім і частіше. “Компанія розширюється, потрібні нові контракти”, – пояснював він.

Я не заперечувала, бо розуміла: робота – це наш дохід, наша квартира в Києві, дитячий садок для сина, наші маленькі радощі. Але потім я помітила дивне: його зарплата не зростала, як мала б при таких навантаженнях, а навпаки, стала меншою. “Фірма має тимчасові труднощі, – казав він, – економіка непроста, багато змін”. Я вірила. Бо любила. Бо довіряла.

Одного разу я поговорила з його колегою, якого випадково зустріла в магазині. “Андрію ж мали б доплачувати за ці поїздки”, – сказала я. Той здивувався: “Звичайно, відрядження оплачуються окремо, і премія за нові угоди”.

Я посміхнулася і промовчала, але всередині зародилася тривога. Додому прийшла і запитала прямо: “Чому тоді в нас менше грошей, ніж раніше?” Андрій обійняв мене: “Не хвилюйся, кохана. Це тимчасово. Скоро все налагодиться. Просто зараз багато витрат на проїзди, готелі”. Його слова звучали переконливо, очі дивилися щиро. Я заспокоїлася.

Але відрядження не припинялися. Він пакував валізу, цілував нас на прощання і зникав на кілька днів. Повертаючись, привозив Марку іграшки, мені – квіти чи якусь дрібницю. “Там, у тому місті, побачив і подумав про тебе”, – казав.

Я раділа цим дрібницям, бо вони здавалися доказом його турботи.

І ось той дзвінок від Вікторії все перевернув. Після вечері, коли Марко заснув, я сіла навпроти Андрія за столом. “Сьогодні мені телефонувала жінка, – сказала я тихо. – Вікторія. Розповіла цікаві речі про твої поїздки”.

Він зблід, чашка з чаєм завмерла в його руці. “Що саме?” – запитав хрипко. “Що ти не в відрядженнях, а в неї. Що це триває вже давно. І що вона чекає твого рішення”.

Андрій опустив голову. Мовчав довго. Потім підвів очі: “Олено… Я не хотів, щоб ти так дізналася. Це правда”. “Як правда? Скільки часу? Чому?” – питаю я, намагаючись не підвищувати голос, щоб не розбудити сина.

Він почав розповідати. Виявляється, два роки тому на зустрічі випускників університету він випадково перетнувся з Вікторією. Вони навчалися в паралельних групах, колись трохи спілкувалися, але потім шляхи розійшлися.

На тій вечірці вони розговорилися, згадали старі часи. “Просто дружнє спілкування спочатку”, – казав він. Потім листування, дзвінки. Вона жила в іншому районі Києва, мала свою квартиру.

“Я не планував нічого серйозного, – виправдовувався Андрій. – Просто… з тобою все стало рутиною. Дитина, побут, робота. А з нею – свіжі емоції, відчуття свободи”.

“Свободи? – перепитала я. – А ми з Марком – це що, кайдани?” Він зітхнув: “Ні, звісно. Я вас люблю. Але Вікторія… Вона інша. Енергійна, амбітна, без зобов’язань. Вона працює в маркетингу, багато подорожує сама. З нею я відчуваю себе молодшим”.

Я слухала і не вірила вухам. “І ти витрачав наші гроші на ці зустрічі? На готелі, ресторани?” Він кивнув: “Так. Тому зарплата й здавалася меншою. Я прикривався відрядженнями, бо так простіше. Не треба було вигадувати, де я після роботи”.

Він говорив, а я згадувала, як сама сиділа з дитиною, як чекала його додому, як планувала наше спільне майбутнє. “А вона знає про нас?” – запитала. “Знає. Я розповідав. Але казав, що не можу піти через Марка. Він ще маленький, потребує батька”.

Наступного дня Вікторія подзвонила знову. Андрій поставив на гучний зв’язок, бо я наполягла. “Ну що, любий, ти вирішив? – запитала вона солодко.

– Я чекаю. У нас уже все готово для нового життя. Квартира, плани на відпустку разом”. Андрій подивився на мене: “Вікторіє, я… Я залишаюся з сім’єю”.

Вона засміялася холодно: “Серйозно? Знову обираєш їх? Ти обіцяв, що цього разу точно. Я стільки чекала, стільки інвестувала в нас. Якщо ти не прийдеш, я не просто зникну. Я зроблю так, щоб ти пошкодував”.

Її слова були сповнені егоїзму. Вона не думала про дитину, про мене – тільки про себе. “Ти мені потрібен, Андрію. Ти не можеш просто взяти і кинути. Я заслужила щастя з тобою”.

Андрій повторив: “Вибач, але я обрав сім’ю”. Вона кричала в трубку: “Ти пошкодуєш! Я не відступлю так просто!” І скинула.

Після цього Андрій намагався все виправити. Приносив квіти, пропонував поїхати кудись удвох, залишити Марка з бабусею. “Олено, пробач мені. Це була помилка. Я зрозумів, що найцінніше – це ви”.

Я дивилася на нього і бачила колишнього чоловіка, але довіра зникла. “Ти обманював мене цілий рік, – казала я. – Як я можу вірити тепер?”

Він дзвонив друзям, просив поради. Один з них сказав йому по телефону (я чула): “Андрію, ти ж розумієш, що Вікторія просто використовувала тебе.

Вона хоче тільки свого – стабільного чоловіка, бо сама не може знайти. А ти маєш сім’ю”. Андрій кивав: “Так, я зрозумів”.

Але Вікторія не заспокоювалася. Надсилала повідомлення: “Ти думаєш, вона тебе пробачить по-справжньому? Вона завжди згадуватиме це. А зі мною ти був би щасливий по-іншому”.

Вона була наполегливою, егоїстичною, не хотіла відпускати те, що вважала своїм.

Я ж намагалася триматися. Гуляла з Марком парком, зустрічалася з подругами. Одна з них, Світлана, вислухала всю історію і сказала: “Олено, ти сильна. Не поспішай виганяти його, якщо ще любиш.

Але й не пробачай одразу. Нехай доведе, що змінився”. Я кивала: “Я намагаюся. Але боляче”.
Минуло кілька місяців. Андрій справді змінився – більше часу вдома, допомагав з дитиною, планував сімейні вихідні. “Я блокую всі контакти з нею, – казав він. – Обіцяю”.

Вікторія не відступиа і не зникла. Телефонує мені. каже, що при надії. Не знаю. скільки ще витримаю. та й чи варто це терпіти.

Головна картинка ілюстративна.