Телефон завібрував на стільниці, коли я саме наливала заварку в чайник. Номер був незнайомий. Я натиснула «прийняти», очікуючи чергову пропозицію послуг чи доставку.
— Слухаю.
— Алло, це Юлія, — голос був різким, без привітань. — Я дзвоню сказати, щоб ти вгамувала своїх дітей.
Я поставила чайник на підставку. Пауза затягнулася.
— Ти мене чуєш? — продовжувала вона. — Артем платить аліменти. Копійка в копійку. Але твоїм цього мало. Вони постійно вимагають грошей. То їм одяг, то техніка, тепер ця поїздка. Ми живемо на мою зарплату, бо все, що заробляє він, іде у твій бік. Це просто нечесно.
Я відчула, як у грудях підіймається щось гаряче. Це не була образа. Це був сміх, який я не змогла стримати. Він вирвався сам собою — гучний і неконтрольований.
— Тобі смішно? — Юлія майже кричала. — Тобі весело, що ми ледь зводимо кінці з кінцями?
— Юліє, — я нарешті заговорила, намагаючись повернути голосу спокій. — Я не маю жодного відношення до того, на що Артем витрачає свої гроші. Вирішуй це зі своїм чоловіком.
— Я знаю, що це ти їх підмовляєш! — вигукнула вона і кинула слухавку.
Я сіла на стілець, дивлячись на екран, що згас. Мені справді було весело. Вперше за довгі роки я відчувала таку легкість.
Мені не було образливо чути її слова, адже я ніколи дітей не намовляла. А от ця Юля, вона справді постаралася зробити все аби нинішня ситуація відбулася саме так.
Адже Артем ішов не просто так. Він ішов до «справжнього кохання», супроводжуючи свій вихід довгими тирадами про те, що наше спільне життя було помилкою. Але найболючіше було навіть не це.
— Я взагалі не впевнений, що це мої діти, — кинув він тоді, стоячи в дверях з валізами.
Я заціпеніла. Наші син і донька, вже підлітки, стояли в коридорі й усе чули.
— Що ти таке кажеш, Артеме? Подивися на них.
— Юля сходила до лікарів, — холодно відповів він. — У неї все добре. А за роки нашого зв’язку вона так і не змогла мати дитину від мене. Їй сказали, що проблема в мені. Отже, висновок один: ти мені їх «нагуляла».
Він пішов, грюкнувши дверима, а потім подав до суду позов про заперечення батьківства. Це був сюрреалізм. Я бачила, як діти закрилися в собі. Їхній світ розвалився не через розлучення, а через це батьківське зречення.
Звичайно, ми зробили тест. Результат був однозначним — 99,9%. Артем мовчки забрав документи в суді. Йому призначили аліменти, які він платив з видимим небажанням. Протягом трьох років він не дзвонив і не приходив. Діти викреслили його зі своїх телефонів і з думок. Принаймні, мені так здавалося.
Все змінилося пів року тому. Артем з’явився на порозі ввечері, коли ми збиралися вечеряти. Він виглядав ніяково, тримаючи в руках пакети з логотипами дорогих магазинів.
— Я хочу все виправити, — сказав він мені на кухні.
— Діти вже дорослі, — відповіла я, не дивлячись на нього. — Вирішувати їм. Я не буду ні допомагати, ні заважати.
Він почав із «підкупу». Нові смартфони, брендові кросівки, оплата курсів англійської. Я бачила, як діти спочатку трималися відсторонено, але потім зрозуміли правила гри. Вони розкусили його почуття провини.
Якось син сказав мені:
— Мам, якщо він хоче довести, що він батько, нехай доводить справами. Йому ж було байдуже, на що ми жили ці три роки.
Я не засуджувала їх. У мені торжествувало почуття справедливості. Артем сам створив цю ситуацію, коли повірив Юлії, а не мені. Тепер він платив за своє повернення в їхнє життя. І ціна постійно зростала.
Ввечері, після дзвінка Юлії, діти прийшли до мене на кухню.
— Тато дзвонив, — сказала донька, крутячи в руках новий телефон. — Питав про поїздку в Карпати.
— І що ти відповіла? — я дістала з духовки пиріг.
— Сказала, що якщо він не забронює той готель, про який ми говорили, то ми з Денисом поїдемо самі. А з ним зустрінемося якось іншим разом. Може, наступного місяця.
— Він щось казав про гроші? — запитала я.
— Почав щось плести про витрати на ремонт у них вдома, — додав Денис, відкриваючи холодильник. — Але ми дали йому зрозуміти: або він з нами, або ми зайняті.
Я мовчала. Мені було трохи шкода дітей, бо вони знову могли розчаруватися, якщо в Артема закінчаться ресурси. Але водночас я розуміла, що вони вже не ті малі діти, яких можна було образити словом. Вони стали прагматичними. Артем сам навчив їх, що стосунки з ним мають ціну.
За тиждень Артем заїхав сам. Він був похмурий.
— Юля поставила ультиматум, — сказав він, присідаючи на край дивана в передпокої. — Або я припиняю ці «додаткові витрати», або вона йде. Каже, що ми працюємо на твої забаганки.
— Це не мої забаганки, Артеме, — я спокійно закрила ноутбук. — Ти сам обіцяв їм поїздку. Ти сам прийшов до них із подарунками після трьох років тиші. Що ти хочеш від мене?
— Поговори з ними. Нехай вони будуть трохи скромніші.
— Ні. Ти дорослий чоловік. Ти сам вибрав Юлію і її версію про свою безплідність. Ти сам пішов від дітей. Тепер ти сам будуєш із ними діалог.
Артем зітхнув. Його телефон у кишені вібрував — мабуть, чергове повідомлення від дружини.
— Я забронював готель, — тихо сказав він. — Гроші перекажу завтра.
Він пішов, а я залишилася стояти біля вікна. Почуття щастя, про яке я вже й забула, знову наповнило мене. Це було відчуття, що все нарешті стало на свої місця. Артем розривався між двома родинами, і в обох він почувався винним.
Діти обговорювали поїздку в сусідній кімнаті. Я знала, що цей мир крихкий. Я знала, що рано чи пізно гряне скандал, і Юлія не відступить. Але зараз, у цей конкретний вечір, я просто пила свій чай, слухала сміх дітей і вперше за довгий час відчувала себе абсолютно спокійною.
