– Оксано? Це ти, чи мені вже від старості щось здається? – спитала Анна, притримуючись рукою за дерев’яний стовпчик ґанку.
До Анни вже давно не приїжджають діти, а тим більше онуки. Щоразу, коли вона намагалася розпитати їх по телефону про…
– Ну шо ти там, не награлася ще? Пора повертатися, город бур’яном заростає, гуси хату розносять! Досить ото дурницями займатися, вертайся додому!
Одного чудового дня я кинула корову, гусей, курей, свиней, чоловіка та двоє дітей і поїхала на заробітки. Вперше в житті…
Не знаю, чи й вчинила б так, якби Оля так свого чоловіка не розхвалювала. Ми по сусідству жили. Я бачила, які вони багачі, але з нею особливо не дружила. Вона трохи молодша за мене, проте щоразу, як зустрінемося біля хвіртки чи на вулиці, тільки й чути розповіді про її Миколу. То він їй подарунок привіз, то нову огорожу ставить, то ремонт у кімнатах затіяв. Слухаєш її і мимоволі думаєш, чому одним дістається все, а іншим – лише головний біль та порожні обіцянки
Я не розумію, чому мені в житті так не щастить. Наче й вродою вдалася, і характер добрий, а все життя…
Я сіла на краєчок стільця, як це робила колись, коли тільки прийшла в цей дім невісткою. Тоді мені здавалося, що весь світ лежить у мене під ногами, а тепер я почувалася абсолютно спустошеною. Свекруха дістала з шафи дві глиняні чашки, налила гарячого чаю та сіла навпроти. – Я слухаю тебе, – мовила вона, склавши руки на столі.
Ніколи в житті я не думала, що постукаю в ці двері. Була певна, що проживу щасливе життя без них, варто…
Чоловікові я тоді сказала коротко: до сина не підходь. А малому Денису я сказала, що батько був хорошим, але його рано не стало. Я хотіла закрити цю сторінку назавжди, щоб хлопець ріс без сорому за свого батька.
П’ятнадцять років мого життя минули між чужими кухнями, доглядом за чужими літніми людьми, нічними змінами та постійною втомою. Коли я…
– Твоя мати прийшла до мене на роботу, Вітю, – тихо відповіла я, намагаючись тримати голос. – Вона влаштувала скандал при всіх. А потім бігла за мною вулицею.
Я зареклася зустрічатися з маминими синочками після того випадку. Віті було вже під сорок, коли ми почали зустрічатися. Я щиро…
– Валентино Іванівно, ви присядьте, відпочиньте, – мовила вона пошепки, – Я вам допоможу все помити і прибрати. Ви сьогодні цілий день на ногах.
Я мала повне право пишатися собою: сама виростила сина, тягнула його навчання, вивчила його в найкращому університеті, і квартиру я…
Колись я його квіти топтала ногами, потім віддавала сусідці, а тепер ставлю у вазу в вітальні. Не тому, що пробачила – так менше мороки та й не відчуваю вже нічого. Тридцять років минуло, а було наче вчора.
Колись я його квіти топтала ногами, потім віддавала сусідці, а тепер ставлю у вазу в вітальні. Не тому, що пробачила…
– То батько твій повернувся, – сказала мама і опустила очі. – Приїхав жити в бабусину хату, яка вже давно пусткою стоїть.
Одного дня тато просто не повернувся додому. Мені було тоді десять років. Я не знаю як він склав свої речі…
— Оце так! — вимовив він, трохи заспокоївшись. — Ви справді зварили варення? Послухайте, ви взагалі не розумієте натяків? Натяків ви зовсім не сприймаєте!
Мене звати Вікторія, і зараз мені тридцять шість років. Згадуючи минуле, я розумію, як швидко летить час і як дивно…