Я зареклася зустрічатися з маминими синочками після того випадку. Віті було вже під сорок, коли ми почали зустрічатися. Я щиро вважала, що дорослий чоловік у такому віці сам приймає рішення і керує власним життям. Ми зустрічалися кілька місяців і він запросив мене на знайомство з мамою. Я їй не сподобалася, то було видно одразу, але я не звертала уваги, бо у нас все було й далі чудово.

Ми ходили в кіно, гуляли містом, пили чай у невеличких кав’ярнях після роботи. Мені здавалося, що все йде природно і просто.

Я й гадки не мала, що це є таємницею для його мами.

Той день би нічим не вирізнявся від інших, якби Жанна Дмитрівна не прилетіла до мене прямо на роботу. Вона себе не стримувала ні перед колегами, ні перед відвідувачами.

Ось так я й дізналася, що наші стосунки в Вітьою були таємницею для його мами.

Вона стверджувала, що я людина, яка хоче скористатися її статками, що я не пара для Віті й взагалі зіпсую йому життя.

Мені було соромно до сліз, колеги намагалися її заспокоїти, але вона нікого не слухала.

Коли робочий день нарешті закінчився, я вийшла на вулицю з єдиним бажанням – якнайшвидше опинитися вдома, зачинитися у своїй кімнаті й виплакатися. Але мати Віті чекала на мене біля виходу. Вона рушила за мною. Вона йшла слідом, майже бігла, продовжувала кидати мені в спину несправедливі слова. Я прискорила крок і влетіла в перший же тролейбус, вона не встигла за мною.

Вітя прийшов увечері. Я лежала на ліжку, дивилася в стелю й не могла зупинити сльози. Коли він зайшов, у моїй душі ще жевріла якась надія, що він обійме, підтримає, захистить.

– Що сталося? – запитав він, сідаючи на край стільця.

– Твоя мати прийшла до мене на роботу, Вітю, – тихо відповіла я, намагаючись тримати голос. – Вона влаштувала скандал при всіх. А потім бігла за мною вулицею.

Вітя подивився на мене з якимось дивним подивом і запереченням.

– Моя мама? – мовив він, хитаючи головою. – Та ні, ти щось плутаєш. Вона не могла так вчинити. Мама в мене спокійна людина. Вона б ніколи не бігала за тобою по вулиці.

Я дивилася на нього й не вірила власним вухам. Чоловік, якому було сорок років, відмовився вірити моїм словам, бо не міг припустити, що його мати здатна на такий вчинок.

– Ти мені не віриш? – перепитала я, і мої губи затремтіли.

– Я просто знаю свою матір, – відповів він.

– Йди геть, Вітю, – мовила я голосно й твердо. – Просто йди і більше ніколи не приходь.

Він підвівся, знизав плечима, щось ще бурмотів собі під ніс про те, що я надто емоційна, і вийшов.

Того дня я остаточно зрозуміла, що з маминими синочками зв’язуватися не можна ніколи й за жодних обставин.

Подруги та колеги намагалися мене втішити. Вони часто казали: “Тобі ж усього тридцять років, ти ще молода, гарна, ти обов’язково знайдеш своє щастя, зустрінеш нормального чоловіка, сформуєш сім’ю”. Я слухала їх, кивала, дякувала за підтримку, але всередині чудово розуміла, що двері до особистого життя для мене зачинилися. Минуло десять років. За цей час я змінила роботу. Влаштувалася в соціальну службу, де ми займаємося оформленням допомоги, видачею документів та організацією догляду за літніми людьми. Мені вже виповнилося сорок. За всі ці десять років у мене так нікого й не з’явилося. Я жила одна у своїй невеликій квартирі. Уранці йшла на роботу, увечері поверталася додому, готувала вечерю, читала книжки або дивилася телевізор. Моє життя було спокійним, без потрясінь.

Того дня було небагато відвідувачів. Я сиділа за своїм робочим столом, переглядала поточні заяви та вносила дані в комп’ютер. Двері кабінету повільно відчинилися, і всередину зайшла літня жінка. Вона важко переставляла ноги, спираючись на дерев’яну паличку, її плечі були зігнуті, а обличчя вкрите глибокими зморшками.

Жінка повільно підійшла до мого столу й зупинилася, важко дихаючи.

– Доброго дня, – мовила вона слабким, тремтячим голосом. – Це тут оформлюють соціальних працівників, які допомагають удома?

Я підняла очі, щоб відповісти, і в першу секунду мені здалося, що серце просто зупинилося. Переді мною стояла Жанна Дмитрівна. Вона дуже змінилася за ці десять років: сильно постаріла, висохла, волосся повністю сиве, хода важка. Але риси обличчя, цей характерний розріз очей і тембр голосу залишилися тими самими. Це була вона.

У перші кілька секунд усередині мене піднялася величезна хвиля давньої образи. Руки затремтіли, а в горлі пересохло.

Мені знадобилося кілька глибоких видихів, щоб опанувати себе й надати обличчю спокійного, професійного виразу.

– Доброго дня, – відповіла я, змусивши свій голос звучати рівно та сухо. – Сідайте, будь ласка. Так, ми займаємося цими питаннями.

Жінка з важким зітханням опустилася на стілець навпроти мене. Вона поклала паличку на коліна й витерла хусточкою чоло.

– Дякую вам, – мовила вона. – Мені дуже потрібна допомога.

– Скажіть ваше прізвище, ім’я та по батькові, – сказала я, поклавши пальці на клавіатуру, хоча сама намагалася не дивитися їй прямо в очі.

Вона назвала своє ім’я. Це була вона, без жодних сумнівів.

– Для кого саме потрібен соціальний працівник? – запитала я, заповнюючи електронну картку. – Для вас чи для когось із членів родини?

– Для мого сина, – відповіла жінка, і в її голосі з’явилися сльози. – Йому зараз вже п’ятдесят років. Він торік дуже тяжко захворів. Майже не піднімається з ліжка, ледь ходить по квартирі. Мушу сам за ним доглядати, але в мене вже немає жодних сил.

Я сиділа й мовчки вносила дані в систему. Кожне її слово лунало в моїй голові як відлуння минулого. Вона залишилася сам на сам зі своїм п’ятдесятирічним сином, який тепер безпорадний і хворий.

– У вашого сина немає дружини чи дітей, які могли б допомогти? – запитала я сухим офіційним тоном, дивлячись на монітор.

– Ні, немає нікого, – зітхнула жінка, хитаючи головою. – Він так і не одружився. Усе життя прожив зі мною. Не склалося в нього з жінками, не знайшов собі нікого. A тепер ось захворів, і я не знаю, що робити. Я ж не вічна. Хто за ним дивитиметься, коли мене не стане? Мені аби хтось приходив хоч два рази на тиждень: хліба купити, підлогу помити, хатні справи зробити.

Я дивилася на екран комп’ютера, і в моїй голові вирували думки. Мені неймовірно сильно хотілося підняти очі, подивитися їй прямо в обличчя й сказати: “А пам’ятаєте, як десять років тому ви бігли за мною по вулиці? Пам’ятаєте, як ви скандалили в мене на роботі й кричали, що я не пара вашому синові? Якби ви тоді не втрутилися в наше життя, у вас зараз була б невістка, яка б допомагала вам по господарству. У вас був би дорослий онук або онучка, які б підтримували вас і вашого сина, купували б продукти й були б опорою для вашої родини. Ви самі власними руками знищили майбутнє свого сина й своє власне”.

Ці слова прямо пекли мені язик. Я відчувала, як стискаються мої кулаки під столом. Але я подивилася на неї ще раз.

Переді мною сиділа самотня літня жінка, яка просила про допомогу для свого єдиного хворого сина.

Я зрозуміла, що сказати це все зараз – це просто виплеснути свій давній біль на людину, яка й так вже отримала свій результат за свої ж вчинки. Життя самo розставило все на свої місця, без моєї участі.

– Добре, – спокійно мовила я, роздруковуючи бланк заяви. – Ось тут підпишіть, будь ласка. Ми розглянемо вашу заяву. Наш працівник прийде до вас додому наприкінці тижня, щоб оцінити обсяг роботи й укласти договір.

Жінка тремтячими руками взяла ручку. Вона довго вдивлялася в папір, потім повільно вивела свій підпис. Після цього вона підвела очі й подивилася на мене.

Вона дивилася на мене кілька секунд. Я напружилася, чекаючи, що зараз у її очах спалахне впізнавання. Але цього не сталося. Минуло десять років. Я змінила зачіску, у мене з’явилися перші сиві пасма, я вдягалася зовсім інакше, а діловий офісний стиль робив мене зовсім не схожою на ту тридцятирічну дівчину. До того ж, вона була надто заклопотана власним лихом, щоб придивлятися до обличчя звичайного працівника соціальної служби.

– Дякую вам щиро, дівчино, – мовила вона, піднімаючись зі стільця й спираючись на ціпок. – Ви дуже добра людина. Хай вам Бог дає здоров’я.

Вона повільно розвернулася й попрямувала до виходу з кабінету, дрібно перебираючи ногами.

Я дивилася їй у спину, поки двері не зачинилися. У кабінеті запанувала тиша. Я відкинулася на спинку крісла й глибоко видихнула. Усередині мене не було ні радості, ні тріумфу, ні злості. Було лише дивне відчуття полегшення. Я була щиро рада, що вона мене не впізнала. Це означало, що той важкий етап мого життя остаточно залишився в минулому, і мені більше ніколи не доведеться до нього повертатися.