Вадиме, давай розставимо крапки над “і”, — мій голос звучав тихо, але рішуче, — Ти поїхав. Ти прийняв рішення, яке не залишило мені вибору, окрім як взяти повну відповідальність за себе і наших синів. Ти не телефонував. Ти не цікавився. Ти не доклав жодних зусиль, щоб підтримати своїх дітей.
Наші сини, Павло і Тарас, уже навчалися в старших класах. Ми жили в гарній, світлій квартирі, яку я змогла придбати…