Я стою посеред кухні, тримаючи в руках розбитий телефон, а в голові пульсує одна думка: «Ось і все. Вона перемогла». Голос свекрухи, що лунає з уламків моєї спокійної сімейної ідилії, все ще звучить у вухах: «Синочок до мене прибіг, а ти сиди у своїй квартирі одна!»

Кожне її слово — зверхність і радість. Але найгірше — це погляд мого чоловіка, Олега, коли він, не сказавши ні слова, грюкнув дверима, залишивши мене наодинці з своєю мамою.

Я знала, що цей день настане. Знала, що три роки прихованих образ і маніпуляцій колись вибухнуть. Але я не була готова до того, наскільки прикро це буде.

І все через одну просту річ — мою квартиру, яку я виборола власними силами. Вона стала ареною боротьби, де кожен хоче відхопити свій шматок. Але я не віддам. Не віддам, навіть якщо це коштуватиме мені всього.

Того вечора ми з Олегом сиділи за столом у нашій затишній кухні. Я готувала його улюблені котлети, а він, як завжди, розповідав про роботу. Світло над столом м’яко освітлювало його обличчя, і я подумала, як же мені пощастило з ним. Ми були разом три роки, і, попри дрібні суперечки, я відчувала, що ми — команда. Але ця ілюзія розсипалася за мить.

— Ань, може, мамі ключі від квартири зробити? — раптом сказав Олег, не відриваючи очей від тарілки.

Я зупинилася, тримаючи виделку над шматочком картоплі. Це питання прозвучало так невимушено, ніби він запропонував купити новий чайник. Але я знала: за цими словами ховається щось більше.

— Навіщо? — я намагалася говорити спокійно, хоча в животі вже закрутився холодний вузол. — У нас є автополив для квітів, а кіт спокійно обходиться без догляду пару днів.

— Та просто так, — Олег знизав плечима, уникаючи мого погляду. — Вона ж часто приходить, коли нас немає. Квіти полити, за котом доглянути.

— Олег, — я відклала виделку, відчуваючи, як пульсує скроня. — Це твоя мама попросила про ключі, так?

Він зам’явся, перекладаючи котлету з одного краю тарілки на інший.

— Ну ми говорили про це, — зрештою визнав він. — Вона каже, що це неправильно, коли в матері немає ключів від квартири сина.

— Неправильно? — я відчула, як у горлі пересохло. — А що правильно? Щоб вона приходила, коли захоче? Щоб перевіряла, як ми живемо?

— Ань, ти перебільшуєш, — Олег нарешті підняв очі. — Вона просто хоче бути ближчою до нас.

— Ближчою? — я встала, відчуваючи, як тремтять руки. — Твоя мама три роки нагадує мені, що я «чужа» в цій сім’ї. Пам’ятаєш, як вона назвала мою подругу Олю «якоюсь дівкою», коли та доглядала за котом?

Олег почервонів, але промовчав. Я знала, що він не любить, коли я згадую його маму, Тетяну Іванівну, у такому контексті. Але цього разу я не могла зупинитися.

— І знаєш, що ще? — я підійшла до нього ближче. — твоя мама тут щоразу щось виправляє: суп переварить додавши своїх приправ, штори кине прати, хоч я їх і прала. І це коли я в квартирі є. Вона встигає мене висповідати і тричі образити.  І тепер твоя мама хоче, щоб я віддала їй ключі?

— Ань, ми ж сім’я! — Олег різко встав, відсунувши стілець. — Ти так до цього ставишся якось неправильно. Ми разом живемо!

— Різниця є, — я дивилася йому прямо в очі. — І ти це прекрасно знаєш. Твоя мама хоче не просто ключі. Вона хоче контролювати наше життя.

Він мовчав, лише важко дихав. А я пішла до спальні, залишивши його на кухні. Тієї ночі я не могла заснути. У голові крутилися спогади: як Тетяна Іванівна намагалася переконати Олега не одружуватися зі мною, називаючи мене «сумнівною партією».

Як вона розпитувала сусідів, чи не подарував мені цю квартиру «якийсь багатій». Як натякала, що я «прив’язала» її сина, бо в мене є власне житло. А тепер — ключі. Це був лише перший крок.

Я знала, що буде далі: несподівані візити, «поради» щодо ремонту, а потім, можливо, вимога «поділити» квартиру. Але я не могла цього допустити.

У суботу Тетяна Іванівна з’явилася без попередження. Вона стояла на порозі з пакетом домашніх пиріжків і величезною коробкою з новим набором посуду.

— Аню, Олежик, я вам подарунок принесла! — весело оголосила вона, проходячи повз мене до кухні. — На новосілля!

Я здивовано глянула на Олега, який ніяково чухав потилицю.

— Яке новосілля? — я намагалася стримати роздратування. — Ми тут три роки живемо.

— Ну, раніше ти сама жила, — Тетяна Іванівна багатозначно посміхнулася, розставляючи тарілки на столі. — А тепер ви сім’я! Треба ж відсвяткувати!

— Мам, ми вже святкували, — тихо сказав Олег, розпаковуючи коробку. — І ремонт недавно робили, пам’ятаєш?

— Ремонт? — вона здивовано звела брови. — Ой, щось я не помітила. Мене ж не запрошували, не радилися.

Я відчула, як усе всередині стискається. Вона знову грала свою улюблену роль — ображеної матері, яку «забули» вшанувати.

— Бо це наша квартира, — я вимовила це тихо, але твердо. — Ми самі вирішуємо, що з нею робити.

Тетяна Іванівна різко повернулася до мене, її очі звузилися.

— Наша? — вона зробила наголос на цьому слові. — Твоя, Аню, твоя. А мій син тут хто? Гість? Орендар?

— Мамо, припини, — Олег підвівся, його голос тремтів від напруги. — Це наш спільний дім.

— Спільний? — вона пирхнула. — Тоді чому ти без прав на нього? Ви ж у шлюбі! Усе має бути порівну!

Я відчула, як повітря в кімнаті стало важким. Олег поблід, його руки стиснули край столу.

— Мам, ти про що? — він ледве стримував гнів. — Анна купила цю квартиру до нашого шлюбу. Ти ж знаєш!

— А тепер ви сім’я! — відрізала Тетяна Іванівна. Вона дістала з сумки теку з паперами. — Я тут із юристом поговорила. Він каже, що в шлюбі все ділиться!

Я не витримала.

— Ваш юрист помиляється, — мій голос був холодним, як лід. — Дошлюбне майно не підлягає поділу. Це знає будь-хто, хто хоч раз відкривав закон.

— Закон? — вона підняла голос. — А як же совість? Справедливість? Мій син живе в чужій квартирі, як приймак! Чи тобі подобається принижувати чоловіка таким статусом? Га?

— Мамо, досить! — Олег різко встав між нами. — Ти переходиш межі.

— Межі? — Тетяна Іванівна театрально сплеснула руками. — Це я переходжу межі? А вона? Вона, яка тримає тебе, як на повідку, своєю квартирою?

Я відчула, як усе всередині кипить. Але я не реагувала. Не плакала. Просто дивилася на неї, намагаючись зберегти спокій.

— Знаєте, Тетяно Іванівно, — я говорила повільно, чітко вимовляючи кожне слово. — Ви три роки намагалися довести, що я не гідна вашого сина. Називали мене як хотіла, розпускали чутки, що я квартиру «нечесно» отримала. А тепер ви хочете, щоб я віддала вам ключі? Щоб ви могли приходити сюди, коли захочете? Контролювати наше життя?

— Аню! — Олег схопив мене за руку, але я відсторонилася.

— Ні, Олеже, дай мені закінчити, — я повернулася до свекрухи. — Ви не просто мати. Ви хочете бути господинею в моєму домі. Але цього не буде.

Вона дивилася на мене, її обличчя почервоніло від обурення.

— Олежик, ти чуєш, як вона зі мною говорить? — її голос затремтів. — Це ж я, твоя мати!

Олег стояв, опустивши голову. Я бачила, як він бореться із собою. І в ту мить я зрозуміла: він має зробити вибір. Зараз або ніколи.

— Мам, — його голос був глухим, але твердим. — Я прошу тебе піти. Подумай над тим, що ти робиш. І чому.

Тетяна Іванівна завмерла, її очі розширилися від здивування.

— Ти виганяєш мене? — вона схопилася за сумку, ніби шукаючи опору. — Свою матір?

— Я не виганяю, — Олег підійшов до дверей і відчинив їх. — Я прошу тебе піти. І не повертатися, поки ти не зрозумієш, що не можеш керувати нашим життям.

Вона пішла, кинувши на мене погляд, повний образи. Двері грюкнули, залишивши нас у тиші.

Того ж вечора почався справжній морок. Телефон Олега розривався від дзвінків. Його сестра Катя, тітки, дядьки — усі раптом вирішили висловити своє обурення.

— Як ви могли? — волала Катя по гучному зв’язку. — Мама в стаціонарі!

Я закотила очі. Це було так передбачувано.

— У якій лікарні? — спокійно запитала я.

— У міській! — Катя захлиналася від обурення. — Вона плаче, їй погано! І це все через вас!

Олег нахмурився, набираючи номер приймального відділення. Через п’ять хвилин з’ясувалося, що ніякої Тетяни Іванівни в стаціонарі немає.

— Вона всіх обдурила, — Олег кинув телефон на диван, його обличчя було блідим. — Своїх дітей!

— Це тільки початок, — тихо сказала я, відчуваючи, як усе всередині стискається. — Вона не зупиниться.

Я мала рацію. За годину прийшло повідомлення від свекрухи: «Думаєш, ти перемогла? Мій син повернеться до мене! Я для цього все зроблю. Чула мене?»

Олег мовчки дивився на екран, його пальці стискали телефон.

— Вона цього не зробить, — нарешті сказав він.

— Справа не в тобі, — я сіла поруч. — Вона буде тиснути. Маніпулювати. І ти це знаєш.

Він мовчав, дивлячись у вікно. А потім сказав те, що я боялася почути.

— Може, дати їй ті ключі? — його голос був тихим, майже винуватим. — Щоб усе це закінчилося?

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

— Повтори, — я ледве стримувала тремтіння в голосі.

— Ну, Ань, — він повернувся до мене, його очі були повні відчаю. — Я просто хочу спокою. Для нас.

— Спокою? — я встала, відчуваючи, як усе всередині кипить. — Ти думаєш, що вона зупиниться? Що ключі — це все, що їй потрібно? Олег, я купила цю квартиру довго виплачуючи кредит! Я працювала ночами, щоб її виплатити, я роками була за кордоном доглядаючи лежачих стареньких! Все, аби ні від кого не залежати, аби жити у своєму домі у спокої, бути господинею. А тепер от так просто віддати ключі від свого затишку і спокою?

— Я теж не чужий у цьому домі! — раптом мовив він. — Я твій чоловік! Чому ти постійно нагадуєш, що це твоя квартира? Чому ти ставиш моє прохання нижче своїх бажань?

— Бо це правда! — я підійшла до нього, мій голос тремтів. — І я не дозволю твоїй мамі вирішувати, як нам жити!

Він схопив куртку і пішов до дверей.

— Куди ти? — я намагалася стримати сльози.

— До Сашка, — кинув він, не обертаючись. — Мені треба подумати.

Двері грюкнули, і я залишилася одна. Через годину прийшло повідомлення від Тетяни Іванівни: «Ну що, Аню, до чого довела? Син до мами прибіг! А ти сиди у своїй квартирі. Може, й не одна? Може, тому й тримаєшся за неї так?»

Чоловік нині живе у матері. Не телефонує, не пише. Каже, що я про все повинна подумати і вирішити, що для мене важливіше: сім’я, чи якісь ключі від квартири.

А я і справді задумалась. От тільки не про те, чи варто давати свекрусі ключі, а про те, чи варто триматись такого чоловіка.

Хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.