Анастасія залишила квартиру з маленькою донькою на руках. З гіркотою згадувала, як починалося їхнє кохання, вона й уявити не могла, що все так обернеться.
Куди йти не було особливого вибору – стара хатина матері в селі. Порожня, холодна, але своя. Там можна було перечекати, планувати життя, знайти роботу і хоч якось виростити дитину.
Мами не стало рано, коли Анастасії ще не виповнилося вісімнадцять. Родичі допомогли з похороном, зробили все, що належало, а потім подбали про навчання дівчини. Влаштували в гуртожиток, дали невелику стипендію, допомагали продуктами час від часу. Мішок картоплі, овочі, трохи м’яса. Це було важливо, але не робило життя легким.
Після закінчення навчання Анастасія винайняла квартиру разом із трьома подругами. Четверо дівчат, одна кухня, одна ванна, але легше і веселіше. Саме тоді в її житті з’явився Богдан. Він працював на тій же фабриці, мав власну квартиру і машину. І мав маму, яка жила в його квартирі. Про це Настя дізнається трохи пізніше.
Богдан залицявся спокійно: приносив квіти, маленькі подарунки, іноді запрошував на обід. Життя здавалося нормальним, спокійним. Вони одружилися тихо, без урочистостей, бо Настя вже чекала дитину.
– Добре. Мама тобі помагатиме, – сказав Богдан
І ось тут і з’ясувалося, що мама їздила до сестри за кордон, а тепер повернулася і буде жити там, де й жила.
Свекруха вирішила з перших днів навчити невістку, як зробити життя її сина щасливим, тобто, зробити її непомітною і догідливою.
Настя робила все, що треба: прибирала, готувала, прала і мовчала. Вона розуміла, що дітися їй нема куди, от-от з’явиться дитина, а там всі стануть інші. Дитина все змінить.
Не змінила. Навпаки, старатися треба було ще більше, щоб Богдан висиплявся і не чув дитячих писків.
Чоловік не звертав на дитину ніякої уваги, хіба запах був чи вона плакала, тоді він казав Насті:
– Зроби щось.
Свекруха не спішила помагати, вона тільки командувала.
І одного дня Настя зрозуміла, що ще трохи і вона не витримає.
Вона зрозуміла, що її тут не чують. І одного ранку, коли Богдан був на роботі, зібрала речі і поїхала в село з донькою.
Хата зустріла її тишею. Город заріс, сарай перекосився, дах протікав. Хотілося вернутися назад в чисту квартиру, але вона знала, що це єдиний шанс почати нове життя.
Влаштувавшись працювати в дитячий садок, Анастасія виживала. Заробітку вистачало лише на найнеобхідніше. Вона бралася за город, лагодила дах, відновлювала стіни. Донька допомагала, носила маленькі гілочки, підбирала камінці, іноді просто сиділа поруч.
Одного ранку у двері постукали. Біля воріт стояла велика машина. З неї вийшов дядько Петро з дружиною Ольгою і двома синами.
— Ми до тебе, чого сама не подзвонила?, — сказав Петро.
— Проходьте, — відповіла Анастасія. — Я не могла…
– Ти чуєш, Олю, не могла. то ми маємо від сусідів чути, що ти так бідуєш?
Вони занесли пакети з продуктами, речі для доньки. Все було чисте, акуратно складене.
— Тут є різне, — сказала Ольга. — Вибирала, що для дитини підійде.
— Спасибі вам, — відповіла Анастасія.
Після сніданку чоловіки вийшли на подвір’я. За день перекопали город, полагодили сарай, допомогли з хатою.
Наступного ранку всі разом посадили картоплю. Допомога була мовчазна, без повчань і зауважень.
З часом родичі приїжджали регулярно. Вони не робили всього за неї, а допомагали фізично, коли було потрібно. Все було спокійно і просто.
Анастасія почала шити на замовлення. Замовлення були невеликі: одяг для дітей, подекуди для дорослих. Кошти допомагали підтримувати сім’ю.
Згодом вийшла заміж за однокласника і привела на світ ще двійко діток.
Дядько Петро з родиною спочатку ще часто приїжджали аби помогти, але коли побачив, що Сергій господар, то заспокоївся.
– Молодець, дитино, я радий, що нарешті у тебе все добре. Мати твоя там на небі радіє і мені спокійно. Я ж перед нею в боргу був, вона мене сама ростила, вчитися не пішла, працювала важко аби я здобув освіту. Тому й мав за тобою прогледіти. А тепер моя душа спокійна.
– То ви перестанете приїздити?, – спохмурніла Настя.
– Так.
– Навіть не думайте, приїжджайте просто так, ви ж наші рідні.
Вони обійнялися і розплакалися. Різні люди бувають, і в родинах різне буває, але головне, коли люди пам’ятають добро.
Минали роки. Донька підросла, стала школяркою. Анастасія і Сергій працювали, діти допомагали по дому, городі, на подвір’ї. Родичі приходили час від часу.
Анастасія зрозуміла, що її життя змінилося не через випадковість, а через працю і терпіння. Донька росла щасливою, діти допомагали, хата знову стала домом.
Вони навчали дітей цінувати працю, допомагати одне одному, не скаржитися на дрібниці.
Діти виросли, поїхали в місто, але часто приїжджали додому. Дім більше не був порожнім: у дворі сміялися онуки, бігали, кричали. Анастасія стояла на порозі і дивилася, як все змінилося на краще, головне одного дня вирішити, що все має бути по-іншому.
