Що Андрій вже не тільки її, вона дізналася випадково. Його бригада приїхала з роботи, а він лишився здавати об’єкт. Принаймні, так сказали його напарники і друзі по сумісництву. При тому вони якось відводили очі і винувато усміхалися, але Ярина списувала на сором від того, що він доробляє за них роботу. Вони вдома біля жінок і дітей, а він далеко від родини вислуховує зауваження і претензії. А потім почула розмову:
– Так і сказав?
– Так, має там іншу і лишився, а йому сказав аби говорив про затримку з грошима чи якоюсь переробкою, то Іван і мусів збрехати.
– І що думаєш?
– Не знаю. І треба би їй сказати і не знаю як то зробити аби на Івана не вийшло.
Яринка стояла в затінку магазину і боялася вийти, боялася вдихнути, боялася, що не оглухла. Вона вся стерпла. Подумати лишень, шістнадцять років разом, двоє дітей і на тобі. Як сніг на голову.
Жили собі та й жили. Ростили дітей, будували плани на подальше, бо й дітей треба вивчити, забезпечити.
– Доню, що з тобою? – мама похолола від її вигляду.
– Нічого, в голові щось тисне, то я вип’ю пігулку і полежу, не приходь в кімнату, може засну і стане легше.
Лежала без сну, бо голова аж кипіла від думок. Коли і чому? Вони ж були рідними? Це все та розлучниця. От безсоромне кидається на порядних чоловіків, обкручує і все. А він такий наївний, такий добрий, ним можна крутити, як циган сонцем. То все так і сталося. нічого. Нічого. Вона й виду не подасть, бо не планує нічого змінювати, не планує лишати дітей батька, а себе чоловіка.
Проте, Андрій не приїхав ні через тиждень, ні через два. Телефонував, що купа роботи і треба багато чого надолужити. Може, й не приїде цього місяця, а вже всі приїдуть на наступний раз.
– Добре, як треба, то треба, – старалася не подати виду, хоч голос аж дрижав.
Знала, що має робити вже давно, тепер лиш треба було взнати їхню адресу і приїхати. Іван спочатку не хотів нічого розказувати, але Яринка знала на що натиснути і той пообіцяв не проговоритися.
Коли дзвонила в його двері, то не виглядала, як голлівудська красуня в плащі з червоною помадою. Була стомлена і така, як завжди: трохи підфарбовані вії, хвіст, джинси і дорожня сумка.
Андрій був не просто здивований, він був приголомшений. Може й зрозумів, що вона все знає, але в квартиру впустив. Отак вони стояли один навпроти одного: “інша” в халаті, вона з сумкою і він з провиною.
– Вирішила зробити тобі сюрприз, а ти мене випередив – збрехала Яринка.
– Я. Хотів тобі сказати і не знав як.
– Найперше, ти маєш сказати аби вона пішла геть – Ярина була спокійна.
– Ти підеш, а не я – самовпевнено заявила “інша”, – Чоловіка треба вміти тримати, а не дітей йому плодити і борщі варити.
– І ти мовчатимеш? – звернулася вона до Андрія.
– А що я маю сказати?
– Тобто, твою жінку, матір твоїх дітей сповідають, а ти мовчиш?
– Вона не це мала на увазі.
– Саме це, – Ярина не бачила нікого, крім нього в цій кімнаті. – Ти дозволяєш чужій людині до мене отак?
– Слухай. Ти взагалі не мала про це знати.
– Як це не мала? Ти ж казав, що ви разом не живете, а тільки через дітей?
І ці троє почали «нашу пісню гарну й нову». Співали про обіцянки, сподівання, виконання, мрії і надії. Ярина знала свого чоловіка, тому й знала, куди цілити – діти. Або він з ними і нею, або він проти них. Андрій здався і поїхав з нею додому. Ярина водила його попід руку, мов пса на вигулі, шарпала, коли не туди йшов чи не те нюхав. Вона думала, що її загоїть думка оточуючих про неї, що вона така гарна дружина, що простила чоловіка і живе заради дітей. Але це був подорожник на переломі. Коли Андрій не приїхав наступного місяця, вона вже його не чекала.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
