Олена почула знайомий гудок домофона і завмерла з ложкою в руці, так і не донеся її до рота.

Суп у тарілці ще парував — вона щойно сіла поїсти після довгого робочого дня, повного звітів і презентації, яку треба було здати завтра до дев’ятої ранку.

— Хто там? — гукнув з коридору Андрій.

— Андрію! Це ми! Сюрприз! — пролунав веселий жіночий голос із динаміка. Голос свекрухи.

Ні. Тільки не сьогодні. Не сьогодні, коли в неї ще півтори години роботи, коли завтра о сьомій підйом, коли в холодильнику — майже порожньо, якщо не рахувати цього супу та кількох яєць.

— Мамо? — Андрій обернувся до Олени з винуватою посмішкою. — Це мама з Оксанкою…

— Відкривай уже! — додав голос сестри. — Ми тут із сумками стоїмо!

Олена повільно поклала ложку. У голові промайнула низка спогадів. Ось вони приїжджали минулого разу — вона тільки-но збиралася лягти спати раніше після виснажливого дня, а вони увірвалися з тортом і пляшкою вина, вимагаючи святкового столу.

Ось позаминулого разу — вона готувалася до важливого відеодзвінка, розклала всі папери на столі, а свекруха вирішила, що саме час затіяти велике прибирання й напекти пиріжків.

Ось той випадок, коли вони нагрянули в п’ятницю ввечері, і Олена просиділа на кухні до глибокої ночі, слухаючи нескінченні розповіді про сусідів і далеких родичів, хоча на ранок мала вести важливу онлайн-зустріч.

Андрію, — тихо сказала вона. — Не відчиняй.

— Що? — він не зрозумів. — Олено, це ж мама…

— Я знаю, хто це, — голос її був дивно спокійним. — Не відчиняй.

— Ти серйозно? — Андрій нервово всміхнувся. — Вони ж уже тут!

— Андрію! — домофон надривався. — Ти що, заснув?

Андрій ще раз подивився на Олену, ніби чекав, що вона зараз розсміється й скаже, що жартує. Але Олена мовчки підвелася з-за столу й пішла до спальні

— Оленко! — свекруха вже якимось чином потрапила в під’їзд і тепер дзвонила в двері. — Відчиняйте!

Андрій відчинив. У квартиру увірвався запах парфумів, холодне вуличне повітря й гучний сміх.

— Ось і ми! — Галина Іванівна, свекруха, вже стояла в коридорі. За нею йшла Оксана, сестра Андрія. — Вирішили вас провідати! Сумували, мабуть?

— Мамо, ви б хоч попередили… — почав Андрій, але його одразу перебили.

— А навіщо? Ми ж родина! — Оксана скинула куртку й повісила її на вішалку поверх Олениного пальта. — Що, не можна рідних навідати? Ти на нас образився, чи що?

— Ні, звісно… просто…

— Ну от і чудово! А де Оленка? — Галина Іванівна вже пройшла на кухню. — Ой, а ви вечеряли? Нічого, ми зараз усе організуємо! Я тут котлеток привезла, салатик зробимо…

Олена стояла в спальні й слухала цей знайомий до болю гомін. Вона чула, як свекруха вже господарює на кухні, як Оксана голосно й весело щось розповідає, як Андрій намагається щось сказати, але його ніхто не слухає.

Вона відчинила шафу, дістала невелику спортивну сумку й почала складати речі. Піжама. Змінна білизна. Косметичка. Зарядка для ноутбука.

— Олено, ти де? — у дверях з’явився Андрій. Побачив сумку. — Ти… що робиш?

— Збираюся, — коротко відповіла вона, не піднімаючи очей.

— Куди?

— В готель.

— Що?! — голос Андрія підскочив. — Ти з глузду з’їхала?

— Ні, — Олена застібнула блискавку на сумці. — Я цілком нормально себе почуваю. Просто мені треба закінчити роботу, завтра рано вставати, а твої родичі явно налаштовані на довгі посиденьки. Тому я йду.

— Оленко! — з кухні долинув голос свекрухи. — Іди сюди, допоможи нам! Де в тебе тертка?
Олена взяла сумку. Андрій заступив двері.

— Почекай, давай поговоримо…

— Про що? — вона подивилася на нього. В її очах не було злості чи роздратування — лише втома. — Про те, що це вже п’ятий раз, коли вони приїжджають без попередження? Про те, що кожного разу це стається в найнезручніший момент? Про те, що я втомилася бути обслуговуючим персоналом?

— Вони ж не спеціально…

— Звісно, не спеціально, — Олена кивнула. — Вони просто взагалі не думають, що в мене може бути своє життя, свої плани, своя робота. Вони вважають, що можуть приїхати коли завгодно, і я маю все кинути та розважати їх.

— Це моя родина…

— Знаю, — вона спробувала обійти його, але Андрій не рухався. — Андрію, відійди.

— Оленко! — Оксана зазирнула в спальню. — А, ось ти де! Слухай, ми тут вирішили…
Вона замовкла, побачивши сумку в руках Олени.

— Ти куди зібралася?

— В готель, — спокійно повторила Олена.

— Як це в готель? — Оксана розсміялася. — Ти чого, серйозно?

— Абсолютно серйозно.

— Через те, що ми приїхали? — голос Оксани став холоднішим. — Ну ти даєш! Ми до вас у гості, а ти в готель тікаєш!

— Я вас не запрошувала, — Олена відчула, як усередині щось закипає. — Ви приїхали без попередження, коли в мене купа роботи й завтра ранній підйом. Я втомилася від цього.

— Від чого ти втомилася?! — Оксана сплеснула руками. — Від рідних людей втомилася?!
На шум із кухні вийшла Галина Іванівна, витираючи руки рушником.

— Що тут відбувається?

— Олена в готель збирається! — випалила Оксана. — Уявляєш?!

Свекруха повільно поклала рушник на спинку стільця. Обличчя її витяглося.

— Оленко, доню… що сталося? Тобі погано?

— Я почуваюся чудово, — Олена зробила глибокий вдих, намагаючись зберегти спокій. — Просто я зараз не можу приймати гостей. У мене робота.

— Робота, робота, — махнула рукою Оксана. — Завжди в тебе робота важливіша! Родину зовсім забула!

— Оксано, не треба, — спробував втрутитися Андрій, але його ніхто не слухав.

— Та що ти собі дозволяєш! — Олена відчула, як терпець уривається. — Яка родина?! Ви приїжджаєте, коли вам зручно, не питаючи, чи зручно мені! Увірвалися в мою квартиру, в моє життя, перевернули все догори дном і вимагаєте, щоб я вас обслуговувала!

— Обслуговувала?! — Галина Іванівна притиснула руку до грудей. — Господи, які слова! Ми ж родина!

— Родина — це коли враховують інтереси один одного! — голос Олени зірвався. — А ви приїжджаєте, як до себе додому, і я маю все кинути! Пам’ятаєте, Галино Іванівно, як ви приїхали минулого разу? У мене був важкий день, я хотіла лягти спати раніше, а ви увірвалися з вином і вимагали свята! Або коли я готувалася до важливого дзвінка, а ви вирішили влаштувати велике прибирання й напекти пиріжків на цілий тиждень!

— Я хотіла допомогти! — свекруха схлипнула.

— Я не просила допомоги! Я просила попереджати про приїзди! Але ви ж вважаєте, що це зайве, правда? Що можна просто взяти й приїхати! А якщо мені незручно — значить, я погана дружина, погана невістка!

— Ніхто так не каже, — Андрій спробував узяти її за руку, але Олена відступила.

— Правда? А минулого разу, коли я попросила перенести приїзд на вихідні, що сказала твоя мама? «Ось у Світланиної невістки завжди двері відчинені для рідні, а ти якась горда!»

— Я просто порівняла… — почала Галина Іванівна, але Олена не дала їй договорити.

— Так от! Нехай Світланина невістка й приймає вас! А в мене своє життя! І мені набридло почуватися винною за те, що я хочу елементарного — щоб мене попереджали про приїзди!

— Ти розмовляєш із моєю матір’ю! — втрутився Андрій, і голос його теж підвищився. — Можеш хоч трохи поважати?

— Поважати?! — Олена розвернулася до нього. — А ти мене поважаєш?! Ти знав, що в мене дедлайн завтра! Знав, що я весь вечір працюю! І що ти зробив, коли вони приїхали? Відчинив двері!

— Я не міг їх не впустити!

— Міг! Міг сказати, що зараз незручно, що ми зайняті, що запрошуємо їх на вихідні! Але ти, як завжди, обрав не мене! Ти обрав їх!

— Це моя родина!

— А я хто?! — Олена відчула, як голос тремтить. — Я не родина?! Я просто та, хто має готувати, прибирати, розважати, усміхатися й терпіти?!

— Не підвищуй голос на мене!

— Я підвищую, бо ти не чуєш мене, коли я кажу спокійно! — сльози злості навернулися на очі. — Скільки разів я просила — попереджайте про приїзди! Скільки разів пояснювала, що мені незручно! Але вам байдуже! Бо я, бачте, маю бути щаслива, що ваша чудова родина удостоїла мене своєю увагою!

— Господи, яка невдячність, — прошепотіла Галина Іванівна. — Андрію, я не знала, що твоя дружина так до нас ставиться…

— До вас я ставлюся нормально! — Олена витерла очі. — Коли ви приїжджаєте за запрошенням, коли ми домовляємося заздалегідь! Але ці вічні сюрпризи, ці навали…

— Ми думали, тобі буде приємно, — образилася Оксана.

— Приємно?! — Олена гірко розсміялася. — Скажи мені, Оксано, тобі було б приємно, якби я зараз зібрала валізу й приїхала до тебе на тиждень? Без попередження? Зайняла б твою кімнату, розклала свої речі, почала б давати поради, як виховувати дітей?

— Це зовсім інше…

— Ні, не інше! — перебила Олена. — Це те саме! Тільки чомусь вважається, що я маю бути рада!

— Бо ми ж добре до тебе ставимося! — Галина Іванівна схлипнула. — Я тебе люблю, як дочку!

— Тоді почніть поважати мої кордони! — Олена взяла сумку. — Я втомилася пояснювати. Я вас не запрошувала, а значить і обслуговувати не збираюся! Зрозуміло?!

Вона подивилася прямо на Андрія. Той стояв блідий.

— Ти справді підеш? — тихо спитав він.

— Так. І рахунок за номер можеш оплатити сам. Або розділити зі своєю ріднею, — Олена одягла куртку. — Подумай за цю ніч. Якщо завтра ти все ще вважатимеш, що я не права — що ж, тоді в нас серйозні проблеми.

— Куди ти підеш так пізно? — Галина Іванівна схопила її за рукав.

— В готель через дорогу, — Олена акуратно вивільнилася. — Не хвилюйтеся, зі мною все буде гаразд.

— Оленко, зажди… — Оксана зробила крок уперед, але Олена похитала головою.

— Ні. Я втомилася. Я просто хочу тиші, закінчити роботу й виспатися. Що, я забагато прошу?

Вона вийшла з квартири, не озираючись. У ліфті, нарешті залишившись сама, Олена притулилася до холодної стіни й заплющила очі. Руки тремтіли. У вухах ще звучали голоси, докори, схлипування.

Але разом із цим вона відчула щось нове. Полегшення. Уперше за всі ці роки вона не промовчала, не проковтнула образу, не зобразила радість. Вона сказала правду.

В готелі її зустріла сонна адміністраторка. Олена зняла номер, піднялася, замкнула двері й сіла на ліжко.

Телефон розривався від повідомлень. Андрій писав щось довге й плутане. Свекруха надіслала голосове зі схлипами. Оксана звинувачувала її в егоїзмі.

Олена вимкнула звук і відкрила ноутбук. Робота чекала. Завтра вранці — презентація. А всі ці розбірки… вони почекають.

Вранці, коли Олена прокинулася від будильника, перше, що вона відчула, — це тиша.

Жодних голосів, жодних грюкання дверей, жодних порад, що й як їй робити.

Вона прийняла душ, одяглася, випила кави й викликала таксі. Презентація пройшла успішно — ніхто б і не подумав, що ніч вона провела не вдома.

Тільки до обіду, сидячи в кав’ярні й замовляючи запізнілий сніданок, Олена нарешті увімкнула звук на телефоні.

Пропущених дзвінків було більше двадцяти. Але останнє повідомлення від Андрія складалося з кількох рядків:

«Вони поїхали. Мама образилася. Оксана теж. Але я думав усю ніч. Мабуть, ти права. Давай поговоримо ввечері?»

Олена довго дивилася на екран. Потім повільно набрала відповідь:

«Давай. Але серйозно поговоримо. Про те, що я теж людина зі своїми потребами. І про те, що родина — це не тільки твоя рідня, а й ми з тобою».

Відправивши повідомлення, вона відкинулася на спинку стільця й видихнула. Попереду був непроста розмова. Можливо, не одна. Можливо, свекруха дутиметься тижнями. Можливо, Оксана запише її до списку ворогів.

Але Олена знала одне: вона більше не мовчатиме. Не терпітиме. Не вдаватиме, що їй зручно те, що завдає дискомфорту.

Вона допила каву, розрахувалася й вийшла на вулицю. Сонце пробивалося крізь хмари, і повітря пахло весною, хоча до неї було ще далеко.

Олена усміхнулася. Уперше за довгий час вона відчула себе вільною.

Головна картинка ілюстративна.