fbpx
Історії з життя
Андрій, відсторонившись від дитини, мовчки простягнув Варварі папку з паперами. Та запитально дивилася на чоловіка. – Читай, – різко сказав він.

«Я кисть горобини червоної під снігом відшукаю, прости мене, коханий, і я тебе прощу…» – прорвався крізь в’язкий сон голос співачки, вгвинчуючись у свідомість. Андрій розплющив очі. Зовсім рано. На електронному годиннику світяться цифри «6:15». Спати б ще й спати… Хай йому грець тому радіо, яке він забув з вечора відключити на своєму планшеті – заснув, слухаючи якусь розумну передачу. І ось тепер поп-зірка давно минулих днів забезпечила йому раннє пробудження…

Чоловік повернувся на бік, зосередився на спогадах про свій сон, який він бачив знову і знову протягом останніх двох місяців. Дивний сон. Ні, навіть не так. Це картинка з його колишнього життя. Чітка така картинка – як відбиток рифленої підошви на свіжому снігу. Самі події, в які він повертався в цьому сні, були не особливо приємними. А ось коли вони спливали в його підсвідомості ночами, прокидатися чомусь зовсім не хотілося… І пісня ця… про горобинове намисто… вона теж… звучала рефреном, коли він подумки повертався в минуле. Збіг? ..

Тоді, в дев’яностих, Андрій був молодий, сильний і сміливий, він жадібно жив, намагаючись встигнути урвати у цьому житті побільше. Наче проходив по лезу ножа, ризикуючи зірватися. Але йому щастило. «Фартовий» – говорили про нього і друзі-товариші, і вороги, яких у Андрія теж було чимало. Останні говорили з заздрістю.

Таким же фартовим Андрюха був і в коханні. Варвара-краса, довга коса… Вони були разом з самої школи. Вона – розумниця-відмінниця, він – зухвалий юнак з чудовими інтелектуальними даними, переший у всіх шкільних непорозуміннях. Класика. Одружилися практично відразу після випускного, хоча обоє вступили до вузів. Вона – на очне відділення, він – на заочне.

Андрюха тут же поринув у невідомий раніше світ бізнесу. Чим він тільки не займався: машини ремонтував, кондиціонери продавав, навіть майстерню з пошиття авточохлів організував один раз. Потім настала ера неконтрольованої приватизації, інвестиційних фондів, ваучерів… Горизонти відкрилися просто неозорі… І він інтуїтивно намацав єдино можливий для нього шлях серед цих небезпечних рифів зародження ринкової економіки. Андрій став будівельником. Точніше, організував будівельну компанію, яка надавала повний спектр послуг – від допомоги у виборі ділянки і створення індивідуального проекту до завершальної обробки будівлі, дизайну приміщень і території. Він зібрав класну команду, працював разом з підлеглими буквально на знос, не гребуючи брати в руки кельму чи лопату.

Варя чекала його вдома, забезпечуючи надійний тил. Він вривався вечорами, розпалений подіями дня, підхоплював її на руки і кружляв по їх орендованій квартирці. Потім з’явилася і своя квартира – перша, яку Андрій зміг придбати на чесно зароблені гроші. І в ту саму їх першу квартиру через рік після новосілля вони привезли сина Дмитрика. Була осінь. Жовтень.

Повертаючись одного разу додому з роботи, Андрій чогось зарулив в парк, наламав гілок горобини з гронами яскраво-помаранчевих соковитих ягід і з цим букетом приїхав до Варі і до сина. Вона сміялася. Ніжно і одночасно дзвінко. Пробувала терпкі ягоди і намагалася нагодувати ними Андрія. А потім, уклавши Дімку, Варя сиділа на кухні і нанизувала ягоди на нитку. Андрій допомагав їй, вибираючи найбільші і красиві «намистини». Полароідний знімок Варі в горобиновому намисті і досі зберігається десь в старому фотоальбомі. У тій самій квартирі.

Все закінчилося два роки по тому, теж восени. Так само яскраво горіли грона горобини в сквері неподалік від їхнього будинку, коли Андрій крокував алеєю назустріч Варі. Вона тримала в руці велике перезріле гроно і посміхалася. Трохи попереду дріботів Дмитрик, який котив за собою велику вантажівку на мотузочці. “Тату! Тату!” – кричав хлопчисько, перебираючи ніжками.

Андрій, відсторонившись від дитини, мовчки простягнув Варварі папку з паперами. Та запитально дивилася на чоловіка.

– Читай, – різко сказав він.

Варя дістала з пластикової папки білі аркуші з якимось текстом, колонками букв і цифр, печатками і штампами, почала читати. Вголос.

– «Експертний висновок… біологічне батьківство… комбінований індекс батьківства … ймовірність батьківства 0% …» Що це, Андрюшо? Я не розумію…

– Зате я розумію, – глухо сказав Андрій. – Дімка – він не мій син. Ти… Я більше не хочу тебе бачити.

Він розвернувся і пішов геть. Слідом йому лунало дзвінке: «Татку!»

В той день Андрій залишився ночувати в офісі, потім перебрався до готелю. Чоловік навіть не намагався отримати хоч якісь пояснення від Варвари. А вона хотіла порозумітися. Кілька разів приходила до нього на роботу, але її не пропустили. Через деякий час йому передали ключі від квартири. Варя з Дімою з’їхали. Куди, Андрій не знав. Він просто викреслив колишніх дружину і її сина зі свого життя. Навіть розлучення було оформлене без його присутності – адвокат все зробив, як треба. Пізніше Андрій з’явився в квартирі, де був ілюзорно щасливий з невірною дружиною, тільки щоби забрати речі. Зазначив, що Варя, крім свого і Діминого одягу, не взяла більше нічого. І та сама папка лежала прямо в передпокої на полиці. З тих пір квартира стоїть порожня. З якоїсь незрозумілої причини Андрій не міг зважитися продати її. Здати теж не міг.

Скільки треба було чоловікові сили волі, щоб не зламатися в той момент, що не випасти з життя, не піти в запій, одному Богу відомо. Він як раз боровся за великий тендер; від результату торгів залежало, чи буде і далі існувати його компанія. І він виграв. Попри все. Але радість від перемоги була затьмарена втратою друга і правої руки Андрія. Замовне – так вирішили слідчі. Судячи з усього, ніхто особливо і не намагався шукати замовника і виконавця: хіба мало таких випадків відбувалося в той час? Як то кажуть, одним більше, одним менше…

Від спогадів Андрія відвернув дзвінок будильника. 7.30. Час вставати. Чоловік піднявся, поспішив у ванну. Його підйом нікого не потривожив – жив Андрій холостяком. Він просто не міг вірити більше жодній жінці. Вже якщо Варя виявилася такою.., то інших і поготів не варто впускати в своє серце – так він вирішив тоді. І рішення свого не змінив. Ні, звичайно, траплялися і у нього подружки на короткий час. Але не більше. Робота – це єдине серйозне захоплення, яке він міг собі дозволити. І результати радували: за минулі роки його компанія розрослася, перетворившись на великий будівельний холдинг.

По дорозі в офіс Андрій зробив кілька дзвінків, перевірив пошту. Дзвякнув телефон: прийшло повідомлення від Ольги, вдови друга. Знову збіг? Адже тільки сьогодні він згадував Ігоря… Ольга просила про зустріч. Відмовити їй він не міг, хоча зустрічатися з цією жінкою йому не дуже хотілося: вона колись була подругою Варвари, а Андрій намагався уникати будь-яких розмов про колишню дружину.

Увечері, закінчивши з невідкладними справами, чоловік поїхав в кафе, де була призначена зустріч. Ольга сиділа за крайнім столиком спиною до входу. Андрій привітався, сів навпроти.

– Мені потрібні гроші, – без жодних прелюдій почала розмову жінка. – Багато грошей. Стільки, скільки мені не зібрати ніколи. На лікування. У тебе, я знаю, така сума є. Допомагати ти мені не зобов’язаний – і так допомагав всі роки, поки росли діти. Але більше звернутися мені нема до кого. І я прошу не просто так. Я хочу… продати тобі інформацію, – Ольга замовкла, дивлячись прямо в очі Андрієві.

Він теж дивився на неї – з подивом.

– Оль, не думаю, що ти можеш знати щось таке, чого не знаю я. Принаймні, з того, що входить в сферу моїх інтересів, – сказав Андрій. – Тому давай без жодних торгів: скільки тобі треба грошей?

– А ти постривай, не поспішай особливо. Ти ж не знаєш, про що мова піде. А я ох як втомилася зберігати цю таємницю… Пам’ятаєш друга свого? Чоловіка мого Ігорчика? Мабуть, добрим словом його поминаєш? А він  поганим був по-справжньому, останнім. Мені все життя зіпсував, та й… тобі. І синові твоєму, і дружині…

Андрій різко встав, на столі дзвякнула потривожена його поривом посуда.

– Я … Я не хочу нічого про них чути. Забув давно. І обговорювати цю тему не маю наміру, – холодно сказав він.

Ольга посміхнулася:

– Що, болить досі душа? Ну а як ти хотів? Така любов, як у вас з Варею була, безслідно не проходить…

Андрій, відсунув стілець, хотів, було, вже вийти з-за столу, але Ольга зупинила його жестом: «Почекай». Він видихнув, знову сів. Взяв себе в руки. сказав:

– Олю, я розумію, ти засмучена своєю недугою, може, навіть знаходишся в розпачі. Але я готовий допомогти, не потрібно нічого вигадувати, будь ласка.

Жінка бгала в руках серветку, мовчала. Потім, мабуть, зібравшись з думками, заговорила:

– Загалом, я все тобі розповім, а ти вже сам вирішуй, що робити… Ігора не стало не просто так. Його дійсно замовили. Знаєш, хто? Г-ів, – вона назвала прізвище дуже відомого в минулому авторитета і одночасно великого бізнесмена, з яким колись Андрій змагався в тендері. – Йому дуже потрібно було, щоб ти програв торги, дуже. Безпосередньо тиснути, фізично усувати тебе Г-ів не хотів – до нього і так на той момент проявляли інтерес в структурах, неприродний схід з дистанції основного його конкурента викликав би масу питань у органах. Ось він і придумав… цю підлість…

Андрій напружився, стиснув кулаки. Він уже знав, що почує. І боявся це почути…

– Пам’ятаєш, як ти надумав зробити тест на батьківство? – продовжувала Ольга. – Бачу, пам’ятаєш: Ігор, ніби як, випадково проговорився за чаркою про зв’язок Варі на стороні, так? А ти вже потім на нього насів, змусив все розповісти… А він не хотів розповідати, упирався. Потім все ж розповів. І мене… Мене покликав, щоб я підтвердила, пам’ятаєш? А я ж підтвердила, Андрюшо. Не хотілося, а говорила. Все, як Ігорьок велів, тобі видала. І про хлопчика, ніби як, знайомого, з яким Варю в кафе бачила, і про її нібито поїздки з цим хлопчиною в готель. Ну, а тест… Тест ти вже сам надумав зробити, так? Тільки ось адресу лабораторії і головного тобі теж Ігор шепнув. А знаєш, скільки Ігоркові за це за все Г-ів заплатив? Багато. Чоловік мій клятвено йому пообіцяв, що ти або угробиш дружину за невірність, або на чарку присядеш, про тендер навіть і не згадаєш. А ти не запив. І Варя просто пішла. Я її бачила тоді. Вона одне тільки твердила: «За що? За що він так з нами?..»

Ольга замовкла. Мовчав і Андрій, прокручуючи в думках той самий нічний сон: він крокує назустріч Варі, а Дімка тягне до нього рученята і кричить: «Тату!» І самоскид іграшковий гримить по нерівній доріжці алеї. І навколо – горобина, горобина з нереально великими ягодами… Як ??? Як він міг бути таким сліпим і легковірним? Чоловік примружився і стиснув руками скроні. Півжиття він переконував себе, що нічого не відчуває до Варі і Дімки! А зараз душа навпіл рветься, і немає порятунку…

Немов звідкись здалеку чув він голос Ольги:

– За те, що Ігорьок слова не дотримав, Г-ів його і засудив. Я тобі в очі боялася дивитися і потім, коли ти приходив нас відвідувати, грошей приносив. Зараз розповіла все це – і не легше анітрохи стало. Більше двадцяти років пройшло, а не легше. Дімці скільки зараз? Двадцять чотири вже?.. Ну так, мої старші будуть… Пробачити мене ти навряд чи зможеш, Андрюша, я розумію. Та й не сподіваюся я на прощення. Якщо плюнеш мені в обличчя і підеш – будеш правий. Тільки знай, що Варя так і живе одна. Син твій недавно одружився, дідом скоро станеш… Загалом, сам вирішуй, коштує така інформація грошей, які я прошу, чи не варта, – Ольга гірко усміхнулася.

Андрій підняв на неї очі, кивнув. Запитав, чітко вимовляючи слова:

– Куди перевести гроші?

Ольга метушливо схопила сумку, дістала з неї якийсь папір, віддала Андрію. Потім, трохи помовчавши, дістала ще один листок, розміром трохи менше.

– Це… адреса, Андрюша. Спасибі тобі. І… прости. Якщо таке взагалі прощають…

Чоловік мовчки встав, на секунду накрив руку жінки своєю долонею і попрямував до виходу. У руці він стискав папірець з адресою. Вийшовши на вулицю, він вдихнув на повну. І відчув гіркий аромат горобини. Зовсім як тоді, двадцять два роки тому. Він точно знав, куди зараз поїде. Тільки потрібно підібрати слова, які скаже Варі і синові. Щоб вони… не прогнали. Щоб дали йому шанс хоча б спробувати загладити свою провину.

«Тільки треба знайти горобину, – подумав Андрій. – Обов’язково треба знайти горобину…».

За матеріалами – Живу в глибинці.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook