Віка розкриває навстіж вікна і впускає прохолоду ночі. Які ж жаркі тут ночі, не те, що в Україні. Зорі, місяць, цвіркуни переспівують солов’я. Падає роса і ти тулишся до теплого коханого. Він накриває курткою і ви ще сидите, обнявшись, щось шепочучи і сміючись. Які ті літні ночі далекі. Скільки їх минуло ту разом з молодістю? Вже шістнадцять. Так, у нього шістнадцятирічна дочка. У її Олега. Та він дуже давно вже не її.
Віка пам’ятає, що вони довго зустрічалися, вже й до одруження йшло. Але якось вона злякалася, що все життя проживе поруч з ним. Він гарний і веселий, але все? Це все на що вона може розраховувати? Вона – красуня, розумниця, а які у неї очі. Хлопці голови звертають за нею. І от воно все закінчиться? Ні, вона не готова до одруження, але й до розриву теж. Не може вона так Олега образити, все якось саме розсмокчеться.
Скоріш за все, йому розповіли, що до неї залицяється ще й Андрій. Олег не хотів вірити, але прийшлося. Якось Андрій їй подарував дорогий перстень, вона одягла і вже не могла зняти – застряв. Тоді прийшов Олег, побачив перстень. Вона в усьому зізналася.
– Треба було одразу мені сказати. Нащо це все.
– Не хотіла тебе образити.
– А зараз це що? Любов? Бажаю щастя!
І як прокляв. Андрій її кинув заради інших чудових очей, а Олег вирішив одружитися з іншою. Стало нестерпно з’являтися серед спільних знайомих. Всі їй співчували, а позаочі зловтішалися. От тобі й красуня, от тобі й перебирала кавалерами, та з носом лишилася. Минуло багато часу, як за її мірками, а змін не було. Вона все ще в очікуванні кращого хлопця, ще кращого хлопця і так по висхідній. А щастя нема.
Якось побачила його в парку з візочком. Щось говорив до своєї маленької дівчинки, усміхався. Певно, казав, аби не була схожа на Віку. Не підійшла, бо не мала права влазити знову в його щастя і щось відкручувати назад. Знала, що він і її дитину так би любив, якби вона не шукала чогось кращого.
Вирішила поїхати за кордон, так і грошей заробить і чоловіка собі знайде. Там за кордоном всі жінки такі собі, а чоловіки, навпаки. Та вона ними перебиратиме, як хотітиме. Чоловіки не були красенями, як і жінки страхопудами. Були якісь романи, але все ні до чого. То вона не хоче, то її не беруть. Вирішила себе переконати, що заміжжя – атавізм цивілізації. Вже всі мають вільну любов і не хвилюються за стакан води від вдячного дитятка. Вона теж сучасна жінка і буде жити в своє задоволення.
А потім траплялися такі вечори, як сьогодні. Хотілося мати дитинку. Щоб щічки рожеві, усмішка беззуба і ручечки до неї : «мама», щоб обняти і зійти з розуму від цього найкращого в світі запаху – її дитинки.
Оглядалася навколо і шукала вже батька для її дитини. Просто батька. Не обов’язково аби був. Просто, щоб сталося і вона роститиме сама. Але роститиме і щасливітиме. Верталася в Україну, жила деякий час.
Сподівалася на стосунки, на сім’ю – нема. Бачила Олега з двома донечками і просто хотілося провалитися крізь землю. Які ж вони гарненькі, щось пританцьовують, розповідають. Він стомлений, видно, що стомлений, але він має їх. Йому не самотньо ночами. Він має два люблячих сердечка навіки. Щоб він не робив і якби не старався чи не старався, він буде їхнім татом, їхнім любим татом.
А вона себе обманула. Молодість так швидко минула. Вже й перші сиві волосини. А як придивитися, то й зморшку можна знайти. Ніхто не звертає за нею голову, хоч ще дивляться з захопленням. Але їй хочеться набагато більшого. І вірності, і відданості, і любові. Всього чим вона тоді знехтувала і розтоптала.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне(pexels).
