Андрій та Павло сиділи на підвіконні в шкільному коридорі. На вулиці була відлига, і старий каштан під вікном здавався зовсім чорним. Вони щойно здали контрольну з геометрії.
— Ти бачив, хто в 9-Б прийшов? — спитав Павло, не піднімаючи очей.
— Бачив. Та сама Леся, з п’ятого під’їзду, — Андрій знизав плечима. — Виросла просто.
— Вона наче інша стала. Очі якісь… не такі, як влітку були.
— Звичайна вона. Слухай, Паш, ми ж домовлялися. Ніяких чвар через це все.
— Та я пам’ятаю. Просто сказав.
— От і добре. Бо почнеться зараз: хто перший підійшов, хто на дискотеку повів. Воно нам треба?
— Не треба. Нам ще до екзаменів готуватися.
Вони пішли до роздягальні. Леся пройшла повз них біля самих дверей. Вона пахла чимось солодким, схожим на мамині парфуми, але тонше. Павло зачепив її плечем, вибачився, не дивлячись у бік дівчини. Андрій взагалі вдав, що розв’язує шнурок на кросівку.
Увечері Андрій довго стояв на балконі. Він бачив, як у вікні навпроти Леся розчісує волосся. Вона робила це повільно, дивлячись кудись у порожнечу. Йому хотілося крикнути щось, просто щоб вона здригнулася і глянула вниз, але він згадав обличчя Павла в коридорі. Павло був йому як брат. Вони разом ділили один велосипед «Україна», разом розбивали коліна.
Минуло три роки. Випускний вечір був задушливим. Хлопці стояли на шкільному подвір’ї, тримаючи в руках пластикові стаканчики. Леся була в сукні кольору морської хвилі. До неї постійно підходили хлопці з паралельного класу, запрошували танцювати.
— Дивись, як крутяться біля неї, — тихо сказав Павло.
— Нехай крутяться. Нам завтра документи в інститут подавати. Ти все зібрав?
— Зібрав. Андрію, ти ж бачиш, що вона на нас дивиться?
— Тобі здається. Вона на всіх так дивиться. Кокетує просто.
— А якби я підійшов? Ну, просто запросив на танець?
— Ми ж домовлялися, Паш. Ти або я — це розкол. Ти хочеш, щоб ми через місяць перестали вітатися?
Павло стиснув стаканчик так, що пластик хруснув.
— Не хочу. Але мені іноді здається, що ми обоє дурні.
— Ми не дурні. Ми вірні. Це важливіше.
Леся вийшла з кола танцюючих і попрямувала до них. Вона зупинилася за два кроки, поправила пасмо волосся.
— Хлопці, ви чого тут самі? Ходімо до нас.
— Нам пора, Лесю, — відрізав Андрій. — Завтра рано вставати. Поїзд о шостій.
— Шкода, — вона подивилася на Павла. — Щасливої дороги тоді.
Коли вони йшли додому, Павло мовчав. Його кроки були важкими. Андрій теж не мав бажання говорити. Він відчував порожнечу там, де мало бути свято.
Студентські роки пролетіли в різних гуртожитках. Андрій вчився на інженера, Павло — на агронома. Вони бачилися на канікулах, гуляли в тому ж дворі, обговорювали заліки та викладачів. Про Лесю не згадували.
Одного разу, на четвертому курсі, Павло приїхав на вихідні з новиною.
— Леся заміж виходить. За якогось мажора з юридичного.
— Ну, вітаю її. Хай живе.
— Ти навіть не спитаєш, за кого?
— А яка різниця? Головне, щоб людина була хороша.
— Ти ж її любив, — раптом сказав Павло.
— Ми обоє її любили. Але вибрали дружбу. Хіба ні?
— Вибрали. Тільки я тепер не впевнений, що це був правильний вибір.
Через рік Андрій одружився з Вікторією, тихою дівчиною зі свого потоку. Весілля було гучним, Павло був свідком. Він тримався гідно, але Андрій помічав, як друг відводить погляд, коли мова заходила про почуття.
Сімейне життя Андрія не склалося. Через п’ять років вони з Вікторією зрозуміли, що стали просто сусідами. Не було скандалів — просто тиша, яка тиснула на вуха. Вони розлучилися без претензій. Андрій забрав стару машину і повернувся до батьків.
Була осінь. Павло заїхав до Андрія ввечері. Він тепер працював у великому агрохолдингу, виглядав солідно, але очі залишалися тими ж.
— Збирайся. У суботу зустріч випускників. Десять років, як-не-як.
— Не піду я, Паш. Чим хвалитися? Розлученням? Кімнатою в гуртожитку?
— Перестань. Там усі будуть. І Леся буде.
Андрій завмер з рушником у руках.
— Вона ж заміжня. Діти, напевно.
— Вона розлучилася два роки тому. Живе зараз тут, працює в банку.
— Звідки ти все знаєш?
— Дізнався. Слухай, Андрію… ми тоді були пацанами. Ті клятви, ті договори — це ж дитячий садок. Я щасливий у шлюбі, у мене двоє малих, дружина золото. А ти мучишся. Іди і поговори з нею.
Суботній вечір у шкільній їдальні був наповнений запахом кави. Андрій стояв біля вікна, коли вона увійшла. Вона майже не змінилася, тільки погляд став серйознішим.
Він підійшов перший. Павло стояв трохи позаду.
— Привіт, Лесю.
— Андрій? Боже, ти так змужнів.
— Робота така. Як ти?
— Нормально. Живу, працюю. Ти як?
— Теж… нормально.
Павло підійшов ближче, усміхнувся.
— Лесю, дозвольте вкрасти вашого співрозмовника на хвилину, — він підморгнув Андрію. — Ми тут згадували, як ти в дев’ятому класі нас ігнорувала.
Вони розговорилися. Виявилося, що Леся теж пам’ятає ті вечори на лавці.
— Я думала, ви мене ненавидите, — сказала вона. — Ви завжди трималися так відсторонено.
Після вечора вони гуляли втрьох. Павло багато жартував, а потім раптом глянув на годинник.
— Ой, мені ж дружину треба з роботи забирати. Зовсім забалакався. Ви вже тут якось самі, добре?
Він потиснув Андрію руку. У цьому рукостисканні було багато сенсу.
Андрій і Леся залишилися самі. Вони зайшли в маленьку кав’ярню біля парку.
— Ти справді розлучився? — запитала вона, розмішуючи цукор.
— Так. Не склалося. А ти?
— Мій колишній був занадто зайнятий собою. Я була просто частиною інтер’єру. Коли це зрозуміла, пішла.
— Ти смілива.
— Ні, просто хочу бути щасливою.
Андрій провів її до під’їзду. Того самого, п’ятого.
— Можна я тобі завтра подзвоню? — спитав він.
— Можна. Тільки не зникай, як тоді.
Минув місяць. Павло сидів у своїй машині, чекаючи на Андрія. Той вибіг з під’їзду, застібаючи на ходу піджак.
— Ну що, готовий? — спитав Павло.
— Хвилююся. Це якось занадто швидко, чи що?
— Швидко? Андрію, ти чекав на це десять років. Яка швидкість? Поїхали вже, бо запізнимося у РАЦС.
Розпис був коротким. Тільки батьки та Павло з дружиною. Леся була в простій білій сукні без фати. Вона виглядала спокійною і дуже впевненою.
Коли вони вийшли на ґанок, Павло раптом відвів Андрія вбік. У нього на очах були сльози.
— Ти чого, Паш? — злякався Андрій.
— Та нічого. Просто… пробач мені.
— За що?
— За те, що я тоді, у школі, підтримав ту твою ідею про договір. Ми стільки часу втратили. Я бачив, як ти мучився.
Дурень я був.
— Та перестань. Все ж добре тепер.
Павло підійшов до Лесі, міцно її обійняв і поцілував у щоку. Потім те саме зробив з Андрієм.
— Будьте щасливі. Ви це заслужили.
Леся здивовано подивилася на чоловіка.
— Андрію, про що це він? Яке пробачення?
— Та, — Андрій усміхнувся, беручи її за руку. — Це наші старі чоловічі справи. Павло просто дуже емоційний сьогодні.
Він як брат мені.
— Я рада, що у тебе є такий друг, — сказала Леся. — Моя мама каже, що таких людей зараз мало.
Вони пішли до машин.
— Слухай, — сказав Андрій, коли вони вже сіли в авто. — Якщо в нас буде син, давай назвемо його Павлом?
Леся засміялася.
— Давай. Але спочатку поїдемо в ресторан, гості чекають.
— Поїхали.
На вулиці хтось крикнув «Гірко!», і це слово ще довго відлунювало між будинками старого кварталу.
