План подруги був дієвим і я отримала те, що хотіла і зовсім мене совість не гризла, хіба трішечки. А чом би й ні, якщо живе зі мною чоловік три роки, одружуватися не збирається, але ходити ходить? Я йому що, пробник? Якщо вже стільки ходиш, то й так знаєш, що ціла баночка вона й більша і завжди буде з тобою, двадцять чотири години на добу. Чому не одружуєшся?
Ось такі думки мене діймали ввесь цей час. Адже я непогана на вроду, маю свою квартиру від бабусі, працюю, смачно готую? Що ще треба?
І ось тоді мене Світлана й напоумила так зробити.
Чому я до цього раніше не додумалася – сама не знаю, видно геть не про те я думала, все займалася самовдосконаленням. Думала, як буду стрункіша, привабливіша, то Андрій обов’язково жениться.
У мене на роботі вже всі колеги одружені і в них вхідні дані не такі, як у мене, та я б перша мала заміж вийти.
І ось я показую Андрієві тест і кажу, що у нас буде малюк. Той зблід, очі забігали, сказав, що йому треба подумати.
А мені так стало… Ну, як це так? Я ж перед тобою стелюся, а ти ще мене заміж брати не хочеш? Ще думаєш?
На наступний день мене його мати перестріла, ми знайомі, але вона ніколи до мене не телефонувала.
Я думала, що саме вона є причиною того, що Андрій не хоче женитися, але та мало не цвіла від щастя.
– Боже, яка я рада! та я йому давно кажу аби женився, а він все відкладає і відкладає. Знаєш, він би й не женився, бо вже мав стосунки з дівчиною, але вона його покинула перед вівтарем. Він її й досі не забув, але нічого. Дитинка все змінить і все поставить на місце.
Я лиш очима кліпала. То виходить, що у мене нема ніяких шансів аби мене Андрій полюбив?
Він переїхав до мене, піклувався, щоб я їла і була тепло одягнена, свекруха приходила з різними порадами, а я не мала спокою. Наче моя мрія здійснилася, але радості від того я ніякої не отримую.
Ще коли ти надієшся, що ще трішечки постаратися і тебе полюблять, то ще є надія, але, коли ти знаєш, що цього не станеться ніколи, то руки опускаються.
Мені раптом стало не хотітися йти додому, бо там був Андрій. Не хотіла бачити, як він ходить по моїй квартирі, як його речі всюди, як він займає пів ліжка, як встановлює свої порядки щодо всього.
І ось так я допізна сиділа на роботі, як вже та моя подруга, що так мені з тестом підсобила питає:
– Що вже не так?
– Та все, Світлано, не так. Не хочу я його бачити в себе, а як вижену. То тоді доведеться зізнатися. Що робити?
– Та що ти переживаєш? Скажи, що нема дитини, покажи довідку та й усе. І будеш вільна.
І я вперше усміхнулася за цей час таких довгожданих заручин. На наступний день побігла до лікаря і все пояснила, що треба отаку довідку.
Той погодився, але все ж попросив обстежитися.
А тут просто грім серед ясного неба – я таки чекаю дитину.
– В вашому віці вже треба до цього серйозно поставитися, – сказав лікар, – я б не радив робити кардинальні кроки.
А я й не хотіла робити ніяких кардинальних кроків, бо я усвідомила дуже просту річ – дитина мене буде любити просто за те, що я є. Не за тонку талію чи колір волосся, для неї я буду безумовно найкращою мамою, а я вже постараюся аби так і було.
– Андрію, весілля не буде, я дозволятиму тобі бачитися з дитиною, як і твоїй мамі, але жити з тобою більше не хочу.
Той знову очима блимає, не розуміє, що жінка може втомитися старатися.
– Вас не зрозуміти, то мрієте про одруження, то відштовхуєте.
– Ой, ще себе пожалій. Користувався мною, як лише міг, і бачте, бідненькому відмовили на шиї носитися. Сподіваюся, що ти будеш кращим батьком, ніж чоловіком.
І нарешті моя совість була спокійна. Мої батьки теж у захваті, що буде онук, їм головне аби я була щаслива, а все інше якось буде.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
