Анна Дмитрівна зупинилася біля дверей вітальні. В руках вона тримала шість вішаків випрасуваних сорочок Сергія. Вона хотіла запитати, чи не забув він про батьківські збори у школі, але слова зятя змусили її заціпеніти.
— Оксано, я так більше не можу, — голос Сергія був глухим і роздратованим. — Кожного вечора одне й те саме. Вона всюди. Я не можу просто сісти на диван і відпочити, щоб не почути пораду про те, як правильно складати шкарпетки чи чому я не вимкнув світло в коридорі. Ця вічна метушня діє мені на нерви.
— Сергію, тихо, вона може почути, — шикнула Оксана. — Мені теж важко. Але що ми зробимо? Це її квартира. Нам своє житло зараз не світить, ти ж знаєш ціни на оренду, не те що на купівлю.
— Значить, будемо терпіти, — відрубав Сергій. — Але я скоро почну затримуватися на роботі просто щоб не повертатися сюди.
Анна Дмитрівна повільно відійшла до своєї кімнати. Вона сіла на край ліжка, дивлячись на свої руки. Вона ж просто хотіла допомогти. Щоб було чисто, щоб діти були нагодовані, щоб у доньки було менше клопоту. Виявилося, що її допомога — це тягар.
Вона дістала старий записник і знайшла номер Надії.
— Надю? Привіт. Твоя пропозиція щодо відпочинку ще актуальна? Так, прямо зараз. Хочу подихати морським повітрям.
Зранку Анна Дмитрівна не стала нічого пояснювати. Вона дочекалася, поки Сергій піде на роботу, а Оксана відведе Настю в садок. Артем уже пішов до школи сам. Жінка швидко склала у валізу найнеобхідніше.
На кухонному столі вона залишила довгий аркуш паперу.
«Настя: вівторок і четвер — танці на 16:30. Артем: середа — додаткова математика. Гроші за гуртки в конверті під телевізором. Оплата за інтернет — до 15 числа. Продукти в холодильнику на два дні. Я поїхала до Надії на море. Не знаю, на скільки. Ключі у сусідки знизу, якщо раптом загубите свої».
Коли Оксана зателефонувала ввечері, Анна Дмитрівна вже слухала стукіт коліс потяга.
— Мам, ти жартуєш? Я прийшла, а вдома порожньо. Настю забрала сусідка, бо я запізнилася на пів години. Сергій казиться, бо не може знайти свій спортивний костюм. Хто буде з Артемом сидіти, поки ми на роботі?
— Оксано, я доросла жінка і маю право на відпустку. Ви теж дорослі. Сергій хотів спокою — тепер у домі буде тихо. Костюм у другій шухляді знизу. Все, цілую.
Надія зустріла її на пероні. Поруч стояв кремезний чоловік у рибальській куртці.
— Це мій сусід, Павло Григорович, — представила Надія. — Він допоміг мені кімнату для тебе підготувати.
— Дуже приємно, — коротко відповів чоловік, забираючи важку валізу. — Тут у нас спокійно. Ніякої метушні. Тільки море і рибалка.
Вечори на веранді були довгими. Анна Дмитрівна спочатку смикалася від кожного звуку сповіщення на телефоні.
Оксана писала щодня: то дитина захворіла, то вони не знають, де квитанції, то Сергій знову посварився з начальством.
— Знаєте, Анно Дмитрівно, — сказав Павло Григорович, коли вони разом чистили рибу на березі. — Ви зараз робите найважчу роботу. Ви дозволяєте їм вирости.
— Вони вже батьки, Павле Григоровичу. Куди вже далі рости?
— Батьки — це не тільки запис у паспорті. Це здатність вирішити, що їсти на вечерю, коли в холодильнику пусто, і як не пересваритися через брудний посуд. Ви їх оберігали від побуту, а побут — це і є життя. Якщо ви зараз повернетеся, все повернеться на свої місця. Вони знову будуть «терпіти», а ви будете «метушитися».
У місті справи йшли важко. Сергій приходив додому і замість відпочинку бачив купу невипраної білизни та сумну дружину.
— Чому в нас знову макарон? — запитав він якось у середу.
— Бо я не встигла зайти в магазин, Сергію. Настя плакала, у неї вушко болить. Я викликала лікаря, чекала дві години. Може, ти б хоч раз сам щось приготував?
— Я на роботі впарююсь, щоб ми могли хоч щось відкладати! — крикнув Сергій.
— То відкладай! Тільки тепер нам треба ще й за няню думати, бо Артем сам не встигає з гуртків повертатися.
Вони стояли посеред кухні, де раніше завжди пахло випічкою Анни Дмитрівни. Було холодно і незатишно.
— Слухай, — Сергій трохи заспокоївся. — Я вчора бачив оголошення. Потрібен водій на нічні зміни. Оплата вдвічі більша. Якщо я візьму цей графік, ми зможемо зняти окрему квартиру за три місяці.
— А я знайшла підробіток онлайн, — тихо сказала Оксана. — Буду звіти робити, поки діти сплять. Може, мама тому й поїхала? Щоб ми нарешті почали щось робити самі?
Минуло три місяці. Море стало холодним, синім і величним. Анна Дмитрівна вже звикла до ритму життя в приморському містечку. Вона допомагала Надії з господарством, а вечорами гуляла з Павлом Григоровичем по набережній.
Одного разу він зупинився біля старої альтанки і дістав з кишені невеликий пакунок.
— Анно Дмитрівно, я не вмію говорити красиво. Мені вже не двадцять, і вам теж. Але мені подобається, що ви мовчите поруч. Мені подобається ходити до вас на чай. І те, як ви дивитесь на море. Залишайтеся. У мене будинок міцний, сад великий. Місця для ваших онуків влітку вистачить.
Анна Дмитрівна почервоніла. Вона згадала свою квартиру в місті, вічні образи і роздратування зятя. А потім згадала останню розмову з Оксаною.
— Мам, ми знайшли варіант, — радісно казала донька по телефону. — Сергій домовився про відтермінування. Ми переїжджаємо в невелику двокімнатну квартиру. Твою будемо здавати, це будуть твої особисті гроші. Ми нарешті відчуваємо себе господарями. Приїжджай до нас на новосілля.
Анна Дмитрівна подивилася на Павла Григоровича. Його очі були чесними і спокійними.
— Я приїду на новосілля, — сказала вона тихо. — Але тільки в гості. Бо мій дім тепер тут. Якщо ви не проти.
Павло Григорович просто взяв її за руку. У його мозолистій долоні було тепло і надійно.
На новосілля Анна Дмитрівна приїхала з великим тортом і подарунками для дітей. Сергій зустрів її на порозі нової квартири. Він виглядав втомленим, але якимось іншим — більш зібраним.
— Анно Дмитрівно, проходьте, — він допоміг їй зняти пальто. — Вибачте, якщо щось не так було… раніше.
— Все добре, Сергію. Ви молодці.
Квартира була невелика, але в ній відчувався власний порядок Оксани та Сергія. Вони самі вибирали колір стін, самі вирішували, що стоятиме. Жінка відчула, що вона тут — гостя. І це було найкраще відчуття за останні роки.
Вечеря пройшла спокійно. Артем розповідав про школу, Настя показувала нові малюнки.
— Мам, ти надовго? — запитала Оксана.
— Завтра вранці потяг. Павло Григорович обіцяв заїхати за мною на вокзал. У нас там сад треба обрізати, скоро весна.
— Ми приїдемо в червні, — сказав Сергій. — Я вже відпустку запланував. Артем хоче на рибалку.
Анна Дмитрівна посміхнулася. Вона більше не була «нянькою» чи «тягарем». Вона стала бабусею, яку люблять і на приїзд якої чекають. А головне — вона нарешті стала жінкою, яка має власне життя.
Коли вона сідала в потяг, у неї не було сліз. Було лише відчуття легкості. Метушня залишилася в минулому. Попереду було море і тихі вечори з людиною, яка цінувала її присутність.
