— Мамо, ви знову всі продукти з’їли? – обурювалася Поліна. – Так їжі не напасешся! Скільки разів я казала: без мене в холодильник не зазирати!
— Я була голодна, – тихо відповіла Анна Василівна. – З учорашнього дня і крихти в роті не мала. З’їла лише тарілку супу.
— А мені яке до цього діло? — не вгамовувалася Поліна. – У вашому віці не про продукти, про душу думати. Я вас доглядати не наймалася.
— А де мій син? – проказала Анна Василівна тихим голосом, – Він же обіцяв приїхати.
— Господи, починається! Як же це мене все дістало!
Поліна помітила кілька смітинок на підлозі й взялася за віник. Анну Василівну вона відправила у її кімнату. А сама так менла підлогу, ніби саме вона була винна в тому, що їй доводиться жити із свекрухою.
Останнім часом Поліну дратувало буквально все. Особливо – свекруха, яка ходила квартирою, яка бралась готувати і взагалі заважала невістці, хай і була у власному домі.
Поліна – друга дружина Василя – сина Анни Василівни. Перша його дружина пішла навіть речей не забираючи. Вимкнула усі телефони, викресливши колишну сім’ю із свого життя.
Анна Василівна була щаслива такому завершенню шлюбу свого сина. Більше того, саме вона своїми інтригами довела молоду сім’ю до розлучення.
А що в селі треба зробити – там пожалітись на невістку, там сказати, що бачила її із іншим, та не хоче сину казати, там виплакатись за долю дитини своєї і те, як же обманює його та Ніна.
Хоп! Вже за пів року до Василя чутки почали доходити – не вірна йому дружина кохана. А тут ще й мама під милий бік:
— Синочку, я казати не хотіла, але був тут один. Ой, синку. Ти її кохаєш, – потім впала на коліна, – Мовчала тільки заради щастя твого. Але не можу, не витримує мені душа, не витримує вже.
Василь того ж дня мав із Ніною розмову неприємну:
— Люди знають, мама каже, а ти мені божишся що брехня. Не вірю, – ревів на втіху матері і на радість сусідам.
Ніна того ж дня забравши мале дитя не дивлячись на восьмий місяць поїхала кудись, навіть речей не зібравши. Наступного дня Василь все у дворі на попіл перетворив, аби й духу жінчиного не було у домі більше.
А Анна Василівна взялась за пошуки хорошої, правильної дружини для сина. От Полінка. Яка дівчина ладна і видна. У магазині продавчиня, та така вже ввічлива і добра.
Як стане говорити, то Анні Василівні аж на душі приємно і тепло. Так уже годить, так в очі світить. Ще й про сина її все знає. Каже, що повинен він собі жінку достойну знайти. Таку, щоби і вірна, і хазяйновита, і при роботі щоб була.
А Василь і не пручався коли мама вважай замість нього засватала Поліну. Йому ще образа на Ніну була, тож і радий був, що так усе вийшло. Хотів довести колишній, що й без неї він парубок і, що як не вона, то інша буде.
Привів у дім матері, як колись Ніну. Та от Поліна і годить, і сміється, і в’ється, а не Ніна вона і все тут. А потім узагалі стала все більше до нього мати претензій.
— Що тобі той трактор і трактор? Яка там у тебе зарплатня? Он у Рити чоловік авто нове купив, а ми й досі у копійці старій селом соромимось.
— Хочу сукню нову, нема вже чого вдягти на роботу, вже все старе й не модне. Костюм мені треба спортивний і кросівки білі. Скільки три приніс? 30 тисяч – сльози. Про що думав коли женився? Нащо мене в злидні привів? – аж хлипала.
Василь ходив темніший від хмари. Спершу старався, працював більше, що й на сон мав три години, а потім махнув рукою:
— Я на заробітки поїду. – сказав Анні Василівні.
Зібрався і подався у Чехію ще чотири роки тому. Ото Поліна раділа, ото ходила павою селом. На першу ж його зарплатню поїхала на ринок і привезла купу обновок собі. Потім зуби зробила і волосся наростила. Вже про вії, губи і нігті й мови не було.
Спершу гроші передавав, та й посилки Василь, а вже потім лиш телефонував. Поліна аж підстрибувала від обурення, бо ж ні чоловіка, ні грошей. Ніби як і не розлучається із Поліною Василь, а вже й не сім’я.
Саме тоді Поліна і показала свою справжню натуру. Вона переселила Анну Василівну в холодну вітальню, Не дозволяла зайве у холодильник зазирати, та ще й поводилась так, ніби ото Анна Василівна у неї мешкає, а не навпаки.
А вже селом з-за прилавку про свекруху що говорила? Дивляться на стареньку, як на таку, що вже й не розуміє нічого. А тій лиш 65, яка стара, яка забудькуватість? Починає з ким говорити на Полю жалітись:
— Ой, бабко, золоту невістку маєте. Син покинув, а вона про вас дбає і не полишає. І це у вашому стані. Не гнівіть Бога.
Чапає вулицею Анна Василівна міряє дорогу малими кроками. До сина зателефонувала, вже як далечко була від дому:
— Синочку, ти маму виручай. Повернися сину. Нема вже управи на цю Поліну, такого мені влаштовує.
— Самі знаєте – не можу, – каже син завчено. – Та як зможу, навряд і приїду. Я з Поліною поговорив, то буду їй платити за догляд за вами. Знаю, вже треба. А ви мамо, не жалійтесь, самі ж Поліну сватали та величали. Все буде добре, мамо. Все буде добре.
Згадала тут Анна Василівна про першу невістку, про онуків. Та от на її дзвінки ніхто не відповідав, а як набрала з іншого номеру, то й трубку кинули, як голос її почули.
— За що ж мені все це? – плачеться сусідці Варці. – Чим заслужила такої старості?
А й справді, за що їй це?
Головна картинка ілюстративна.
