— Досить, Валентино Семенівно! Я більше не терпітиму ваших образ! — вигукнула я, відчуваючи, як голос тремтить від обурення, але водночас набирає сили. Уся кімната завмерла, гості перезирнулися, а моя свекруха тільки підняла брову, ніби це була чергова дрібниця.
— Ой, подивися на неї, яка смілива стала! — відрізала вона, її тон був сповнений презирства. — Ти думаєш, що можеш тут командувати? Це мій дім, моя родина! Сергій, скажи їй щось, не стій як стовп!
Мій чоловік, Сергій, тільки зітхнув і відвів погляд, мимрячи щось на кшталт:
— Анно, заспокойся, не варто так реагувати. Мама просто жартує.
— Жартує? — перепитала я, відчуваючи, як усередині все кипить. — Вона щойно сказала, що я готую погано, і що я не гідна бути матір’ю вашій онучці! А ти, як завжди, мовчиш? Невже ти не бачиш, як вона мене принижує перед усіма?
Валентина Семенівна склала руки і посміхнулася, ніби виграла раунд.
— А що, неправда? Твоя їжа явно не така смачна, як моя. І взагалі, ти сюди прийшла, щоб розбити нашу родину, а тепер ще й скаржишся?
Гості ніяково заворушилися, хтось кашлянув, але ніхто не втрутився. Сергій тільки похитав головою:
— Мамо, може, вистачить. Анно, не перебільшуй.
Я не витримала. З силою смикнула скатерть зі столу — тарілки, стакани, все полетіло додолу з дзенькотом.
— Годі! Я йду звідси, і Марію забираю з собою! — мовила я, повертаючись до дверей. в душі була буря, але я знала, що це кінець. Більше я не дозволю так із собою говорити.
Тепер, коли той момент минув, я можу розповісти все з самого початку. Мене звуть Анна, і ця історія про те, як я намагалася побудувати родину, але зіткнулася з безкінечними випробуваннями.
Я виросла в інтернаті, без батьків, мріючи про теплий дім і людей, які мене приймуть. Зустріч з Сергієм стала для мене справжнім дивом. Він був добрим, уважним, працював інженером на заводі, і ми швидко закохалися.
Через рік ми одружилися, і я переїхала до нього та його матері, Валентини Семенівни, в їхню трикімнатну квартиру в центрі міста.
Спочатку все здавалося ідеальним. Валентина Семенівна зустрічала мене з усмішкою, пригощала чаєм і розпитувала про моє життя. Але поступово я помітила, як її коментарі стають гострішими.
Наприклад, одного вечора, коли я готувала вечерю — просту картоплю з куркою, — вона увійшла на кухню і зітхнула.
— Анно, а чому ти не додала більше спецій? Сергій любить, щоб було пікантно, як я завжди роблю, — сказала вона, ніби між іншим.
Я посміхнулася, намагаючись не образитися.
— Я подумала, що краще не переборщити. Сергій казав, що йому сподобалося, як я готую.
Вона тільки похитала головою.
— Ну, він просто не хоче тебе засмучувати. Але я знаю свого сина краще. Він звик до моїх страв, а твої вони такі прості.
Тоді я пропустила це повз вуха, подумавши, що вона просто звикла бути господинею. Але такі зауваження повторювалися все частіше. Сергій рідко втручався — він завжди уникав непорозумінь, кажучи:
— Анно, мама просто турбується. Не звертай уваги.
Але як не звертати, коли кожного дня чуєш, що робиш щось не так? Одного разу ми сиділи за столом, і Валентина Семенівна раптом запитала:
— Анно, а чому ти не шукаєш кращу роботу? Ти ж працюєш у тому магазині за копійки — 15 000 гривень на місяць. Сергій заслуговує на дружину, яка може внести свій вклад.
Я відповіла спокійно:
— Я люблю свою роботу, і ми з Сергієм разом плануємо бюджет. Нам вистачає.
Сергій кивнув, але додав:
— Мама має рацію, може, подумай про щось інше.
Ті слова були максимально неочікувані, адже до того він не турбувався грішми і моя робота його влаштовувала. Я виправдовувалась і відчувала, що він не на моєму боці. А Валентина Семенівна продовжувала:
— У мої часи жінки не сиділи склавши руки. Я працювала на фабриці і ще вдома все встигала.
Я мовчала, але всередині росло відчуття несправедливості. Потім з’явилася тема про Ірину, сестру Сергія. Вона жила окремо, але рідко відвідувала нас після нашого весілля. Валентина Семенівна звинувачувала в цьому мене.
— З тих пір, як ти з’явилася, Ірина майже не приходить. Напевно, ти щось сказала їй, — кинула вона одного разу, коли ми мили посуд.
Я заперечила:
— Ні, ми з Іриною нормально спілкуємося. Вона просто зайнята своєю роботою.
Але свекруха не вірила.
— Ти думаєш, я не бачу? Ти відштовхуєш мою дочку від родини.
Сергій, почувши це, тільки знизав плечима:
— Мамо, Ірина доросла, сама вирішує.
Але його слова не допомагали — Валентина Семенівна продовжувала свої докори. Я намагалася знайти спільну мову. Одного разу запросила Ірину на чай окремо.
— Ірино, приходь, посидимо, поговоримо, — сказала я по телефону.
Вона погодилася, і ми зустрілися. Розмова була приємною:
— Анно, ти хороша людина, не зважай на маму. Вона просто звикла все контролювати.
Я зітхнула з полегшенням:
— Дякую, Ірино. Я намагаюся, але іноді важко.
Вона посміхнулася:
— Знаю. Сергій теж не любить сперечатися з нею.
Та зустріч дала мені надію, але Валентина Семенівна дізналася і влаштувала сцену:
— Чому ти зустрічаєшся з Іриною без мене? Хочеш налаштувати її проти?
Я пояснила:
— Ми просто поговорили. Нічого поганого.
Але вона все одно не заспокоїлася, навіть коли я намагалася всміхатися й робити вигляд, що все гаразд, у її погляді залишалася тривожна тінь недовіри.
З часом я дізналася, що в мені зародилося нове життя, і серце вистрибувало від цієї новини. Це була така радість, що я плакала від щастя, стискаючи руками маленький тест у дві смужки.
Сергій обійняв мене міцно й тепло, ніби хотів сховати від усього світу, і прошепотів на вухо:
— Анно, це чудово! Ми будемо батьками, у нас з’явиться сенс усього життя.
Але Валентина Семенівна відреагувала зовсім інакше, ніж я сподівалася. Коли я розповіла їй новину, вона примружила очі й сказала сухим голосом:
— Ну, подивимося, як ти впораєшся. Діти — це не іграшка, а випробування, яке не кожному під силу.
Я намагалася не засмучуватися, але її слова глибоко засіли в голові й роз’їдали впевненість у собі. Під час вагітності вона постійно, день у день, робила зауваження й радила:
— Анно, не їж цього сиру, він шкідливий. Я, коли носила Сергія, дозволяла собі тільки корисне й натуральне.
Я відповідала спокійно, хоча всередині все кипіло:
— Дякую за пораду, але лікар сказав, що все гаразд.
Вона фыркала зневажливо, ніби я нічого не розумію в житті:
— Лікарі! Я без них виростила двох дітей, і обидва здорові.
Сергій, замість того щоб підтримати мене, схилявся на її бік:
— Анно, послухай маму, вона досвідчена, знає, як краще.
Коли народилася наша Марія, життя стало ще складнішим, а атмосфера в домі — напруженішою. Валентина Семенівна вирішила “допомагати” по-своєму: приходила щодня, без запрошення, перевіряла, як я годую дитину, як одягаю, навіть як тримаю її на руках.
— Анно, чому ти не тримаєш її ось так? Вона плаче саме через тебе, — докоряла вона, дивлячись на мене з докором.
Я відповідала впевнено, хоча руки трохи тремтіли:
— Вона просто хоче спати. Я відчуваю свою дочку.
Але свекруха не відступала ні на крок:
— Ти новачок у материнстві, а я бабуся зі стажем. Слухай мене, інакше все зіпсуєш.
Сергій уникав гострих кутів, кидаючи коротко:
— Анно, не сперечайся, мама хоче добра, вона допомагає.
Одного разу ми говорили про режим дня для Марії. Я уважно читала книги, консультувалася з педіатром і була впевнена у своїх діях.
— Треба чіткий графік, щоб дитина звикла й легше засинала, — сказала я впевнено.
Валентина Семенівна розсміялася різко й недобре:
— Які ще графіки? Діти ростуть на любові та турботі, а не на годинниках та таблицях.
Я наполягла:
— Це допомагає їй спати краще й бути спокійнішою.
Вона махнула рукою, наче відганяла муху:
— Твої нові ідеї тільки шкодять.
Сергій знову додав масла у вогонь:
— Може, мама права.
Я відчувала себе самотньою серед своїх. Ще один прикрий епізод: я купила для Марії новий теплий светр ніжного рожевого кольору.
— Анно, цей светр занадто яскравий. Дітям личать спокійні, пастельні кольори, — зауважила свекруха з холодною усмішкою.
Я пояснила з лагідністю:
— Марії подобається, вона посміхається, коли я його вдягаю.
Вона зітхнула демонстративно:
— Ти її розбалуєш, ще пошкодуєш.
Такі розмови відбувалися щодня, мов нескінченна стрічка докорів. Я намагалася поговорити з Сергієм наодинці, аби він хоч раз став на мій бік.
— Сергій, твоя мама постійно мене критикує. Підтримай мене хоч раз, я не залізна, — благала я зі сльозами.
Він зітхав важко й роздратовано:
— Вона старша, поважай її. Не роби з мухи слона.
Я почувалася чужою у власному домі, ніби мешкала у ньому лише тимчасово. Сусіди теж не були милосердними. Одного разу я почула на лавці під вікнами, як дві жінки перемивали мені кістки:
— Та Анна, сирота, вчепилася в Сергія, щоб жити краще.
— Так, Валентина Семенівна каже, що вона нічого не вміє й лише псує життя синові.
Я пройшла повз, опустивши голову, не відповівши. Валентина Семенівна не соромилася говорити й в очі:
— Анно, ти з інтернату, тому не знаєш, як будувати родину, — кидала вона зневажливо.
Я відповідала тихо, намагаючись стримати сльози:
— Я вчуся, стараюся з усіх сил.
Але вона не вірила, у її голосі звучало лише презирство. З часом я почала сумніватися в собі: чи хороша я мати? Чи гідна бути дружиною Сергія?
Та Марія давала мені сили — її посмішка, перші кроки й невинний сміх рятували мене.
марії було п’ять років коли я не витримавши пішла від свого чоловіка. На той час я уже мала стабільну роботу, Марійка була в садочку, я могла оплачувати кімнату в орендованій квартирі. яку ми винайняли разом із подругою у якої так само, як і в мене доля не склалась.
Мені прикро і досі від того, що я зазнала фіаско. Більше від усього в світі я мріяла про те, що моя дитина виросте у міцній сім’ї. Часто думаю, а може я й справді не права в чомусь. Можливо, я незрозуміла чогось і поводилась не так. як потрібно?
Чого ж моя сім’я розпалась.
Головна картинка ілюстративна.
