Ось та розмова, яка досі лунає в моїй голові, ніби вчора була. Ми сиділи на кухні в Андрієвій квартирі його мами відразу після весілля – ще медовий місяць не скінчився, а вже все стало на свої місця.

– Ольго Петрівно, дякую вам величезне за квартиру, – сказала я, намагаючись звучати щиро й радісно. – Це ж така підтримка для нас із Андрієм, власний куточок.

Свекруха поставила чашку з чаєм, подивилася на сина, потім на мене – спокійно, але з такою тихою впевненістю, від якої всередині все стиснуло.

– Анно, я рада, що ви обидва тішитеся. Але я вирішила оформити її поки що на себе. Так надійніше.

Я завмерла з чашкою в руках.

– Як… на себе? Я думала, це подарунок Андрію. Ви ж казали…

– Казала, – м’яко перебила вона. – І це справді подарунок йому. Але життя буває різним, дитино. Я просто хочу, щоб усе залишалося в сім’ї, без зайвих турбот. Розумієш?

Андрій мовчав, дивився у вікно. Я відчула, як щоки горять.

– Тобто… ми там житимемо, але власницею будете ви?

– Поки що – так, – відповіла вона з лагідною посмішкою. – А там видно буде. Не переживай, ви молоді, усе попереду.

Я кивнула, але всередині щось обірвалося. То був момент, коли я зрозуміла: наш спільний дім став не зовсім нашим.

Мене звати Анна. Мені тридцять два, і я вже сім років заміжня за Андрієм – високим, трохи розсіяним чоловіком, який уміє розсмішити в найгірший день і водночас може тижнями відкладати будь-яке рішення.

Ми познайомилися на роботі: я тоді була менеджеркою в невеликій ІТ-компанії, а він – розробником, якого всі любили за спокійний характер і вміння розв’язувати найскладніші баги за кавою й жартами.

Закохалися швидко. Через рік він освідчився на даху старої кам’яниці в центрі Києва, куди ми залізли потайки, щоб подивитися на зірки. Я сказала «так» без вагань.

Весілля було скромне – ресторан на Подолі, близькі друзі, батьки. Ольгу Петрівну, мою свекруху, я знала вже давно: вона вдова, виростила Андрія сама, працювала бухгалтеркою все життя і мала талант усе тримати під контролем.

За місяць до весілля вона покликала Андрія до себе й вручила ключі від квартири на вулиці Січових Стрільців – трикімнатної, у старому цегляному будинку.

Квартира дісталася їй від двоюрідної сестри, яка багато років жила сама й не мала дітей. Після її від’їзду помешкання стояло порожнім – ніхто не провітрював, не опалював, не чіпав.

Коли ми вперше туди зайшли удвох із Андрієм, я мало не розплакалася. Обої вицвілі до сірості, на кухні крані текли коричневою водою, у ванній плитка відпадала шматками, а в шафах висіли сукні й пальта, які, здається, пам’ятали ще Олімпіаду-80.

Підлога скрипіла так, ніби скаржилася на самотність.

– Нічого, – сказав Андрій, обіймаючи мене за плечі. – Головне – своє. Будемо потихеньку приводити до ладу.

– Потихеньку? – перепитала я. – Тут усе міняти треба.

– Ну й міняти, – усміхнувся він. – Зате не знімати, не платити чужим дядькам. Свій дах над головою.

Я кивнула. Він мав рацію. Ми тоді жили в орендованій однокімнатці на Троєщині, і кожна зарплата йшла на комуналку й господарям. Власна квартира – хоч і в такому стані – здавалася подарунком долі.

Ми швидко зібрали речі й переїхали. Спочатку просто викинули найстаріші меблі, купили великий зручний диван у вітальню, замінили крани на кухні й у ванній (щоб сусіди знизу не скаржилися), трохи підлатали проводку. На тому й зупинилися.

Я мріяла почати повний ремонт одразу. Хотілося світлих стін, нової підлоги, сучасної кухні, де можна готувати й не боятися, що щось відвалиться. Але Андрій підійшов до справи ґрунтовно.

Одного вечора він розклав на столі аркуші паперу, рулетку, калькулятор і почав усе вимірювати.

– Скільки ж це коштуватиме? – запитала я, заглядаючи через плече.

Він назвав суму – і я мало не впала зі стільця.

– Ти жартуєш? За ці гроші можна купити нову квартиру десь на околиці!

– Не жартую, – спокійно відповів він. – Але я не хочу робити сам. Наймемо бригаду – професіоналів. Вони все зроблять за місяць: стіни, підлогу, стелю, вікна, двері, сантехніку, електрику. Без пилу на рік, без того, щоб ми самі жили в будівельному таборі.

– А якщо по частинах? – запропонувала я. – Спочатку кухню, потім кімнату…

– Дорожче вийде, – похитав головою. – Матеріали оптом дешевше, у бригад скрізь знижки, знайомі постачальники. Повір, так швидше й якісніше.

Я повірила. Він завжди краще рахував, планував, передбачав. Ми вирішили: заощаджуємо, накопичуємо – і потім одним махом усе оновимо.
Але гроші накопичувалися повільно.

Ми молоді, хотілося й у кафе сходити, й у відпустку з’їздити, й друзям подарунки купити. Щомісяця відкладали якусь частину зарплати, але депозит ріс, як равлик.

Стіни, до яких ми спочатку ставилися з огидою, поступово стали звичними. Якщо ввечері ввімкнути торшер і телевізор, сісти на новий диван – то й зовсім затишно.

Іноді Ольгу Петрівну це дратувало. Вона приїжджала в гості, оглядала квартиру й зітхала.

– Ну й коли ви нарешті візьметеся за справу? – питала вона Андрія.

– Мамо, ми плануємо, – відмахувався він. – Ось накопичимо – і відразу бригаду покличемо. Буде як у журналі.

– У журналі… – повторювала вона. – А поки що тут як у музеї старовини.

Я мовчала. Не хотіла скаржитися на власного чоловіка перед свекрухою.

Через рік після весілля я завагітніла. Радість була величезна, але разом із нею прийшло розуміння: так далі не можна. Дитині потрібна нормальна кімната, чисте повітря, світло.

Ольга Петрівна з батьком Андрія (він тоді ще був живий) допомогли нам із першою серйозною зміною – замінили вікно в майбутній дитячій і переклеїли там шпалери. Ми самі фарбували стелю, стелили ламінат. Кімната стала світлою, теплою, майже ідеальною.

Я народила Сонечку восени. Маленька, рум’яна, з великими очима Андрія. Коли ми принесли її додому, я дякувала долі за ту хоча б одну гарну кімнату.

Бо решта квартири… ну, медики, які приходили на огляди, дивилися з подивом. Особливо коли заходили до ванної – там плитка місцями взагалі відсутня, а ванна виглядала так, ніби пережила не одне покоління.

– У вас тут… цікавий інтер’єр, – якось обережно сказала патронажна сестра.

– Ми плануємо ремонт, – червоніючи, відповіла я. – Просто поки що фінанси…

Вона кивнула й більше не коментувала.

Гроші на ремонт після народження дитини зовсім перестали накопичуватися. Памперси, суміші, візочки, одяг – усе забирало набагато більше, ніж ми розраховували. Сонечці вже скоро чотири, вона ходить до садка, а ми досі живемо в тій самій напіврозваленій квартирі.

Останнім часом я почала наполягати.

– Андрію, – сказала я одного вечора, коли Соня вже спала. – Давай хоча б кухню зробимо. Самі. По вихідних. Я знайшла майстра, який погоджується допомогти недорого.

– Ань, ну ти ж знаєш мою позицію, – відповів він, не відриваючи очей від ноутбука. – Якщо починати по шматочках – розтягнеться на роки. Краще один раз – і якісно.

– Але ми вже роки чекаємо цього «одного разу»! Сонечка виросте – а ми досі в цих стінах.

– Трохи потерпимо.

– Ми не терпимо, ми звикли, – тихо сказала я. – А це гірше.

Він зітхнув, закрив ноутбук.

– Добре. Подумаю.

Але я знала: без зовнішнього поштовху він не рушить.

І цей поштовх прийшов – від Ольги Петрівни. Вона зателефонувала одного недільного ранку.

– Аню, привіт. Як у вас справи?

– Привіт, мамо. Нормально, Сонечка в садку, ми вдома.

– Слухай, я тут подумала… Ви ж досі нічого не робите з квартирою?

Я мовчала.

– Я не лізу, звичайно, – продовжувала вона. – Але онука росте. Хочу, щоб у неї був нормальний дім. Давай я допоможу. Хоч частково. Зробимо кухню чи коридор. А там далі видно буде.

– Дякую… Я поговорю з Андрієм.

Ввечері я переказала розмову.

– Мама пропонує допомогти з ремонтом, – обережно почала я.

Андрій насупився.

– Вона знову починає?

– Вона хоче допомогти. І має рацію. Ми самі не справляємося.

– Я не люблю, коли мене підганяють.

– А я не люблю, коли ми живемо в напіврозвалюсі, – відповіла я різкіше, ніж хотіла.

Він подивився на мене довго.

– Гаразд, – нарешті сказав. – Давай зробимо кухню. Але самі, без бригади. І без маминих грошей. Самостійно.

– Домовилися, – усміхнулася я.

Наступного вихідного ми поїхали в будівельний магазин. Купили фарбу, нову плитку на фартух, ламінат. Андрій навіть жартував у машині:

– Уявляєш, через рік будемо сидіти на новій кухні, пити каву й сміятися, як довго ми збиралися.

– Головне – почати, – відповіла я.

І ми почали. Повільно, з помилками, з пилом і сміхом. Іноді сварилися – коли плитка лягала криво чи фарба капала на підлогу. Але ввечері, втомлені, сиділи на дивані, обіймалися й розуміли: це наш дім. Ми його робимо своїми руками.

Ольга Петрівна приїжджала подивитися, привозила пиріжки, хвалила.

– Оце так, молодці, – казала вона. – Самі – це саме те, що треба.

А одного разу, коли ми закінчили стіни на кухні й милувалися результатом, вона раптом сказала:

– Знаєш, Аню, я дивлюсь на цю квартиру і розумію, що якщо зробити хороший ремонт то її вартість зросте. Але про це ще рано говорити, и не так?

Я мало зі стільця не впала. Тобто ми робимо ремонт доводимо квартиру до нормального стану, а свекруха уже її вартість рахує? Це як узагалі.

Мама каже, що я не повинна і копійки у ту квартиру вкладати, бо щось явно не чисто. Я й сама розумію, що пахне смаленим. Але що робити? І далі жити в обдертих стінах, щоб дитина росла в таких умовах?

От як вчинити правильно, аби не залишитись біля розбитого корита?

Головна картинка ілюстративна.