Антон вкотре набрав Раїсу у марній спробі поговорити. Та довго не відповідала, коли ж нарешті взяла трубку була дуже роздратована коли почула про що саме буде мова: ” Тисячі разів казала – ця тема закрита. Чого тобі не вистачає поясни?”.

— Тебе не вистачає, – вкотре каже він. – покинула, сама поїхала. Ні їсти нема кому зварити, ні речі випрати, ні в будинку лад навести. Ти збираєшся повертатися зі своєї Італії?

Раїса мовчить важко дихаючи в трубку. Потім вимикає зв’язок і ще добрий тиждень не відповідає на його дзвінки. Антон ходить подвір’ям своєї, але чужої хати, як і до того – сам.

Тут усе зроблено його руками, кожен міліметр він довів до ладу. Була хатинка глиняна на дві кімнати, навіть паркану і того не було, а тепер от – двоповерхова красуня хата але порожня.

З Раїсою вони познайомились на роботі. Не думав Антон, що так усе закрутиться у них, адже був одруженим, мав двох дітей, дружину, ніби, як кохав.

Але ж Раїса Антона помітила і одразу почала обходити. Та вже так співала, так уже годила, що той і розтанув. У кожній сім’ї бувають негаразди, хочеться забутись. Антон забувався із Раїсою.

Спочатку просто зустрічались, гарно час проводили, але згодом Раїса почала говорити про сім’ю. Вона мала двох доньок і не збиралась марнувати життя і бути для когось на другому місці.

Вже потім вона зізналась, що не просто так їх у тому кафе побачила дружина Антона, Раїса її туди покликала. Тож коли ввечері дружина виставила Антона за двері, прийшов він до Раїси, більше не було куди.

Те, що Рая не його перша дружина, він одразу зрозумів. Готувати не любила, один суп на три дні у неї був. Пекла гарні хліби і кондитерку, але рідко і знехотя.

Закотив рукава Антон, став до жіночої роботи: варив їсти, у домі лад наводив. Їздив на роботу, а зароблені гроші вкладав у те, аби в нормальних умовах жити, бо ж Раїсин дім давно не бачив ремонту, як і двір порядку.

От так 35 років і прожили, аж поки не вийшла заміж за італійця менша донька Раїси. Кавалер був заможним, тож коли з’явились діти – викликали Раїсу на допомогу. Ніби як.

Їхала та на пів року, а вже третій відпочиває за рахунок зятя. Дітям няньку найняли, нашу українку, а от Раїса ніби як допомагає, але більше на пляжі, чи в подорожах світом.

Телефонує Антон, просить повернутись дружину, але та його не чує. Ще й сердиться на чоловіка – невже не розуміє, що та повинна доньці допомогти.

Зрештою, одного дня, після чергової розмови, Раїса кинула Антону зневажливо:

— Що ти мені своє невдоволення виказуєш? Совість є? Живеш у чужій хаті на всьому готовому. Мовчи, чоловіче і дякуй, що ми тебе ще терпимо. Дівчата мені давно говорять, що дім треба звільнити і запитують, чого ти там досі.

Антон і радий би залишити усе, та йти нікуди. Про дітей своїх рідних він нічого не знає, після розлучення чекав, що ті виростуть, тоді б його зрозуміли. А як виросли, то не став і шукати, про що говорити – чужі люди.

Перша дружина вже давно вдруге заміжня і щасливо. Донька старша Раїсина ніколи до Антона добре й не ставилась. Коли приїжджає сюди, навіть не вітається.

Поглянув Антон довкола і ледь не плаче: що ж робити? У 65 життя з нуля не розпочати, йти і справді нікуди? Згадує першу дружину і ніяк не може зрозуміти: нащо ж йому була та Раїса?

Чого не вистачало у тому шлюбі? Картає, що дітей покинув і ростив чужих, які так своїми і не стали. А заради чого?

І хотів би щось змінити, та хіба може?

Головна картинка ілюстративна.