Коли Віктор Павлович поставив той свій триметровий паркан із металопрофілю, у нас на вулиці три дні тільки про це й говорили. Загородив усе світло, насадження вздовж межі опинилися в суцільній тіні. Мій город якраз через дорогу від його ділянки, тож мені з вікна кухні тепер видно було лише цю сіру залізну стіну.

Я тоді ще працювала в міськраді, шваброю махала з шостої ранку. Щодня бачила, як Віктор Павлович входив до свого кабінету на третьому поверсі — солідно так, піджак застебнутий, обличчя серйозне, ніби він один усе місто на плечах тримає. До нього люди в чергу шикувалися, годинами сиділи під дверима з теками, чекали, поки секретарка кивне.

Одного разу я мила підлогу в коридорі, а він якраз виходив із кабінету. Я піднялася, відставила відро вбік, щоб не заважати, і кажу:

— Вікторе Павловичу, доброго ранку. Слухайте, там у нас на межі паркан ваш тінь кидає на мої кущі.

Він зупинився, глянув на мої гумові рукавиці, потім на мокру ганчірку і каже:

— Антоніно, ти роботу свою роби. Паркан стоїть там, де треба. Нема чого заглядати, де яке керівництво живе і що в дворі робиться. Робота міськради — це не твої огірки.

І пішов далі, навіть не дочекався, що я скажу.

Дома я тоді розплакалася від такої зверхності. Мій чоловік покійний, пам’ятаю, казав, що Віктор ще в юності, коли тільки починав папери в конторі перебирати, мав таку звичку — ділити людей на сорти. Навіть своїх двоюрідних братів та сестер, які в селі залишилися, не кличе на поріг будинку. Казав, що вони не вміють поводитися в пристойному товаристві й одягнені не так.

Його дружина, Віра, була зовсім іншою. Її батьки свого часу займали непогані посади у виконавчому комітеті, саме вони Віктора за руку привели у великі кабінети, допомогли отримати перше серйозне призначення. Віра була спокійна, світловолоса дівчина, завжди зі мною віталася, коли ми на вулиці перетиналися. Але з роками вона стала ніби меншою зростом, ходила тихо, голову в плечі втягувала.

Якось ми зустрілися біля супермаркету. Вона тримала в руках сумку з продуктами, пальці аж побіліли від напруги.

— Віро, ти чого така бліда? — запитала я її. — Може, підвезти чи допомогти донести?

Вона злякано озирнулася, ніби Віктор міг з-за рогу вискочити.

— Ні, Антоніно, дякую, я сама. Віктор не любить, коли я з сусідами довго розмовляю. Каже, що ми маємо тримати дистанцію.

— Та яка дистанція, ми ж стільки часу в одному районі прожили! — обурилася я.

— Ну, він тепер начальник управління, йому видніше, — тихо відповіла вона й швидко пішла.

У нас у міськраді дівчата в бухгалтерії постійно обговорювали їхню родину. Особливо Лариса, яка в приймальні сиділа й завжди вважала себе першою красунею відділу.

— Ой, дівчата, бачила я вчора Віктора Павловича в кондитерській, — розповідала Лариса, крутячи на пальці ручку. — Він там був із тією новою співробітницею з юридичного відділу. Чорнява така, з довгими нігтями. Він їй тістечка купував, посміхався. А Віра його вдома в старому халаті чекає. Якби в мене були такі гроші, як у них, я б щодня в салонах сиділа.

— Та ну тебе, Ларисо, — обірвала її старший бухгалтер. — Віра нормальна жінка. Це він її затуркав зовсім. Усе дорікає, що дітей немає, що дім порожній. А сам тільки про посади свої думає. Забув уже, чиї батьки йому ту дорогу в міністерства пробивали.

А потім у мене сталося лихо. Мій син, Денис, повертався ввечері з роботи на мотоциклі. На перехресті його зачепила вантажівка. Хлопець вижив, але лікарі сказали, що на ноги він більше не встане. Потрібно було терміново везти його в спеціалізований центр, наймати машину, платити великі гроші за реабілітацію, яких у прибиральниці зроду не було.

Я ходила по людях, позичала по копійці. Нарешті зважилася піти до Віктора Павловича. Підстерегла його біля гаража, коли він увечері службову машину відпускав.

— Вікторе Павловичу, благаю вас, допоможіть, — сльози самі текли по обличчю, я ледве слова вимовляла. — Денис у лікарні, потрібні гроші на спецтранспорт і підйомники, мені самій не витягнути. Ви ж можете через свої канали підключити фонди чи хоч якусь допомогу виділити?

Він поправив окуляри, подивився на мене зверху вниз і каже:

— Антоніно, ти ж розумієш, що бюджетні кошти строго розподілені. У нас кінець кварталу, звіти. Я не можу особисто займатися кожним випадком. Звертайся в загальний відділ, пиши заяву, її розглянуть протягом місяця. Зараз я дуже зайнятий, у мене гості.

Він повернувся, хряснув хвірткою і закрив засув. Місяць чекати! Денису допомога потрібна була в ту ж хвилину. Тоді в мені щось обірвалося. Я зрозуміла, що для цієї людини нікого навколо не існує.

Денис залишився у візку. Ми навчилися з цим жити. Я облаштувала йому виїзд із хати, ми часто сиділи на подвір’ї. А через дорогу за високим парканом продовжувалося інше життя. Туди раз на тиждень приїжджали дорогі чорні автомобілі. Віктор Павлович влаштовував там приймання для міських чиновників і гостей з центру.

Одного разу я бачила Віру біля паркану, вона згрібала сухе листя. Обличчя в неї було сіре, вона постійно трималася рукою за бік.

— Віро, ти б відпочила, — гукнула я через дорогу. — Виглядиш зовсім змученою.

— Мені треба все прибрати, Антоніно, — тихо відповіла вона. — Віктор каже, що завтра приїде заступник голови, у дворі має бути ідеальний порядок.

— Та нехай той заступник сам граблі до рук візьме! Тобі в лікарню треба, ти ж ледве ходиш.

Вона нічого не відповіла, тільки зітхнула і продовжила махати граблями.

Через два тижні Віру забрала швидка прямо з дому. Дівчата з міськради розказували, що лікарі наполягали на терміновому перевезенні у велику клініку, але Віктор Павлович сказав, що місцеві спеціалісти теж впораються, і взагалі в нього зараз немає часу займатися паперами для переведення, бо в місті очікується перевірка.

Він ходив на роботу щодня, такий же підтягнутий і спокійний. Тільки коли його питали в коридорі про здоров’я дружини, він робив сумне обличчя і говорив:

— Ми робимо все можливе. Я ночами не сплю, переживаю. Але робота на першому місці, громада не повинна страждати через мої особисті проблеми.

Насправді ж, коли Віри не стало, на його обличчі навіть тіні жалю не було. На похороні він, звісно, тримав хустинку біля очей, приймав співчуття від керівництва, говорив про тридцять років спільного щасливого життя. А через місяць після похорону біля його будинку знову почали бачити ту саму чорняву дівчину з юридичного відділу.

Правда, вона довго там не затрималася. Кажуть, спробувала зайти в будинок з речами, а Віктор Павлович виставив її сумки за ворота і сказав:

— Ти свій статус знаєш. Цей дім — мій, і ділити його ні з ким я не збираюся.

Він взагалі став дивно ставитися до свого майна. Сам ходив навколо паркану, перевіряв, чи немає де подряпин.

Коли йому виповнилося шістдесят, у міськраді почалися розмови про те, що його посаду хочуть віддати комусь молодшому. Віктор Павлович тоді вперше в житті занервував. Він почав шукати способи, як задобрити вище керівництво. Навіть поїхав у дитячий будинок на околиці, купив там три ящики цукерок і печива, привіз особисто. Наказав прес-службі зробити фотозвіт і викласти на сайті міста з підписом про благодійність. Це йому допомогло залишитися на посаді ще на якийсь час.

Але здоров’я не обдуриш. Минуло ще два роки, і в нього стався серйозний збій. Руки почали труситися, він уже не міг так впевнено підписувати документи, часто забував слова на нарадах. Його просто попросили піти на пенсію. Без зайвого шуму, без великих урочистостей. Виписали грамоту, вручили якусь медаль за заслуги — і все, двері кабінету зачинилися.

Ось тут і почалося його справжнє життя за парканом. Перші кілька місяців він ще намагався кудись дзвонити. Я часто сиділа на веранді й чула через прочинене вікно його голосні розмови в дворі:

— Алло, Сергію? Привіт. Це Віктор Павлович. Слухай, тут справа є одна, та й взагалі, заїжджай увечері, чай поп’ємо, поговоримо про старі часи… Що? Зайнятий? Ну добре, давай наступного тижня.

Потім він дзвонив іншим — тим, кого колись сам просував по службі, кому підписував дозволи на землю. Але відповіді були однакові. Усі раптом стали дуже зайнятими, у всіх були невідкладні наради, відрядження, державні справи.

Великий триповерховий будинок стояв пусткою. Віктор Павлович тепер сам виносив сміття, сам ходив до магазину за хлібом. Його колишній лиск кудись зник. Куртка якась потерта, штани непрасовані.

Минулої весни він найняв майстра, і той змайстрував йому дерев’яну лавочку просто під його великим залізним парканом, з боку вулиці. Тепер кожного сонячного дня Віктор Павлович виходить туди і сидить годинами. Дивиться на дорогу, на машини, що проїжджають мимо, на людей, які йдуть з роботи.

Коли сусіди проходять повз, вони просто прискорюють крок або відвертаються. Ніхто не хоче зупинятися.
Тільки мій Денис, коли я виводжу його на прогулянку у візку, завжди, як порівняється з цією лавкою, піднімає руку, посміхається своєю простою посмішкою і каже:

— Добрий день, дядю Вітю! Як справи?

Віктор Павлович здригається, дивиться на колеса візка, потім на Дениса. Обличчя в нього в цей момент стає таким дивним, губи трясуться. Він намагається щось сказати, піднімає руку у відповідь, але тільки киває головою.

Я беруся за ручки візка і везу сина далі по вулиці. А Віктор Павлович залишається сидіти на своїй лавці під величезною сірою стіною, яка надійно захищає його порожній двір від усього світу.