Юля сиділа на табуретці біля столу, тримаючи в руках старий, трохи затертий на кутах альбом. Більшість сторінок там були порожніми, з акуратними прорізами для фотокарткових кутиків, які так нічим і не заповнили.

— Мам, а де та коробка, що на шафі стояла? Ну, зі старими квитанціями і паперами? — запитала Юля, перегортаючи цупкий картон.

Мати навіть не повернулася, продовжуючи витирати рушником гарячу банку. Рухи її були швидкими, звичними, але плечі помітно напружилися.

— Які ще папери, Юлю? Тобі мало роботи перед весіллям? Іди краще подивися, чи хрещений привіз мінеральну воду, бо треба в погреб скласти, поки не нагрілася.

— Я дивилася вже, все у веранді стоїть. Мам, я серйозно. Там були фотографії. Маленькі такі, з білими зубчастими краями.

Мати поставила банку на стіл, витерла руки і лише тоді повернулася до дочки. Обличчя її здавалося втомленим від постійної кухонної роботи, а в очах з’явився той самий вираз, який Юля бачила з дитинства кожного разу, коли розмова заходила про минуле. Це не була злість, скоріше глибока, задавнена втома, яку намагалися прикрити буденними справами.

— Нема тих фотографій, Юлю. І не шукай. Навіщо вони тобі зараз? Ти доросла дівчина, заміж ідеш, у тебе своє життя починається. Нащо в ту коробку лізти?

— Я просто хотіла подивитися. Я ж його зовсім не пам’ятаю. Навіть обличчя в голові не тримається. Тільки якась пляма.

— І добре, що не тримається, — тихо сказала мати, повертаючись назад до плити. — Менше думатимеш. Він зібрав дві валізи, коли тобі й трьох місяців не було.

— І нічого не сказав? — Юля провела пальцем по порожньому кутику в альбомі.

— А що тут казати? Там уже все чекало. Інша хата, готова вечеря, жінка з міста приїхала. Він туди три місяці ходив, поки я з тобою в хаті сиділа. Ти плакала ночами, у тебе зуби лізли, а він казав, що на зміну в депо йде. А сам просто йшов туди, де краще приймали.

Юля закрила альбом. Вона добре пам’ятала, як у підлітковому віці знайшла ті знимки в коробці з-під взуття. Батько там був молодий, у вельветовій куртці. Вона тоді довго дивилася на його риси, точнісінько як у неї самої. А потім, розізлившись через якусь дрібницю, через те, що в інших дівчат були нові туфлі на випускний, а мати знову перешивала їй стару спідницю, Юля взяла ножиці. Вона різала ті картки на дрібні квадратики, ховаючи шматки у кишені, щоб потім викинути в яр за городом. Тепер їй було шкода тих папірців, бо разом із ними зникла остання пам’ять.

Через два дні приїхав сусід, дядько Степан. Його в селі поважали — спокійний, кремезний чоловік, який ніколи ні з ким не сварився. Його син, Андрій, був однолітком Юлі.

Дядько Степан зайшов у двір, тримаючи в руках великий дерев’яний ящик з інструментами. У Юлиній хаті треба було підправити поріг у сінях, бо гості на весіллі могли перечепитися.

— Вітаю, господині, — басовито привітався Степан, ставлячи ящик на ґанок. — Що тут у вас, роботи повно? Галина каже, треба лавиці з клубу привезти, то я завтра трактором заїду.

— Ой, Степане, дякую тобі, — озвалася з хати мати. — Бо я вже не знаю, за що хапатися. Хрещений обіцяв допомогти, але в нього на роботі якісь збори.

— Та нічого, ми з Андрієм усе зробимо. Ти, Юлю, чого така смутна? Наречений твій де?

— Віталій у місті, документи якісь дооформляє по роботі, — відповіла Юля, сідаючи на сходинку поруч із ящиком. — Дядьку Степане, а ви ж мого батька добре знали? Ви ж разом у бригаді працювали.

Степан витягнув із кишені рулетку, зачепив її за край порога і витягнув металеву стрічку. Вона голосно клацнула.

— Знав, чому не знати. Працювали. Чоловік як чоловік, робити вмів, коли хотів. Тільки кручений якийсь був. Усе йому здавалося, що десь краще платять.

— А чому він пішов? Ну, так просто. Мама каже, навіть на мене не глянув.

Степан зітхнув, присів на навпочіпки і почав олівцем розмічати дошку.

— Ти менше слухай, що колись було, Юлько. Тобі зараз про своє думати треба. Твій Віталій — хлопець надійний, за ним як за стіною будеш. А батько твій… Ну, вибрав собі таке життя. Хто йому лікар? Він через рік після того, як поїхав, зустрів мене на станції. Хотів передати тобі щось, якусь куртку чи що. Я йому тоді сказав: «Іди ти, Петре, своєю дорогою. У дитини є мати, вони справляються. А ти раз відрізав — то не вертайся». Він повернувся і пішов. Більше я його не бачив.

Юля дивилася на широкі, мозолясті долоні Степана. Вони були в сірій пилюці від цементу, під нігтями чорніли сліди від мастила. Вона згадала, як років п’ятнадцять тому Степан купив новий мотоцикл з коляскою. Це була подія на всю вулицю. Андрій гордо сидів на пасажирському сидінні, а Юля стояла біля хвіртки і крутила пальцями край кофтини.

Тоді Степан заглушив мотор, зняв важкі брезентові рукавиці й гукнув через паркан:

— Ей, сусідко! Чого стоїш, як чужа? Ану ходи сюди, покатаю, поки бензин є.

Юля тоді мало не перечепилася через поріг, бігла так, що аж капці злітали. Вона сіла попереду Андрія, тримаючись обома руками за холодне металеве кермо.

— Ну, тримайся міцно, штурмане, — сміявся Степан, рушаючи з місця. — Допомагай рулити, на каміння не наїжджай.
Вони проїхали через усе село до старої ферми і назад. Вітер бив у обличчя, курява стояла стовпом, і Юля почувалася неймовірно важливою. Але коли вони повернулися і вона злізла на землю, побачила, як Андрієві мама виносить великий шматок хліба, густо намазаний варенням. Вони пішли до хати разом, Степан тримав сина за плече, щось розпитуючи. А Юля повернулася до свого порожнього двору, де на мотузці сушилася білизна, а мати знову була зайнята городом. Тоді всередині вперше з’явилося це дивне відчуття — ніби ти дивишся на чуже свято через зачинене вікно.

Тобі дали шматочок, але ти знаєш, що воно не твоє і ніколи твоїм не буде.

Увечері, коли роботу по господарству закінчили, мати сіла на веранді мити взуття.

— Мам, а ти ніколи не хотіла його знайти? Ну, потім, через роки? — запитала Юля, допомагаючи витирати насухо.

— Навіщо, Юлю? — не піднімаючи очей, відповіла мати. — Щоб що сказати? Просити грошей? Ми без нього не голодували. Хліб був, корова була, город нас годував. Сама знаєш, скільки ми з тобою на тому городі вистояли.

— Я не про гроші. Просто… Скоро весілля. Хрещений, звісно, приїде, він мені як рідний. Але всі ж будуть дивитися. У Віталія батьки разом тридцять років живуть, хату тримають, господарство. А в нас ніби половини немає.

Мати відклала сандалі й подивилася на дочку. На її обличчі знову з’явилася та важка, притуплена сухість.

— Половина є завжди, Юлю. Головне — яка вона. Твій батько повівся негарно. Йому все було важко. То нащо про такого чоловіка згадувати?

— Я не зліюся на нього, мам. Я взагалі нічого не відчуваю. Він для мене просто як перехожий з вулиці. Але за тебе прикро. Ти ж сама лишилася, нікуди не ходила, ні з ким не зустрічалася. Все тільки робота та робота.

— Мені вистачало роботи, — відрізала мати й знову взялася за миття. — І не треба мене жаліти. Я своє прожила, тепер твоя черга. Головне, щоб у вас із Віталієм усе до ладу було. А минуле не воруши, воно від того кращим не стане.

Діалог урвався. Юля встала, вийшла на подвір’я і пішла до криниці. Вода в ній була глибока й холодна. Вона витягнула відро, налила в маленький кухоль і довго пила, дивлячись на те, як на сусідньому дворі Андрій разом із батьком лагодять старий причіп. Вони голосно обговорювали якусь гайку, Степан тримав ліхтар, а Андрій крутив ключем. Усе в них було просто, зрозуміло і на своїх місцях.

Ніч перед весіллям була важкою. Юля довго не могла заснути. У кімнаті пахло свіжовипрасуваною весільною сукнею, яка висіла на дверях шафи, закрита білим простирадлом від мух. На столі стояли готові короваї, покриті чистими рушниками. Було тихо, тільки цвіркуни за вікном не вгавали.

Під ранок їй наснився сон. Дивно чіткий, без жодних розмитих деталей, які зазвичай бувають у снах.

Вона стоїть на роздоріжжі біля старої залізничної станції, де колись працював батько. На ній маленьке, трохи закоротке пальтечко сірого кольору, з якого вона виросла ще в третьому класі. Гудзики на ньому були різні — один зелений, інші чорні, бо рідні загубилися. Перед нею стоїть чоловік. Обличчя його вона знову не бачить чітко, але знає, що це він. На ньому та сама вельветова куртка з фотографії.

Чоловік мовчить. Він не каже ні слова виправдання, не намагається її обійняти. Він просто бере з великого брезентового мішка жмені цукерок — звичайних, дешевих карамельок у паперових обгортках — і починає засипати їй у кишені пальто. Кишені маленькі, цукерки висипаються через край, падають на порошну траву біля колії. Але він продовжує сипати, наполегливо, ніби намагається заповнити весь простір навколо неї цими солодощами.

Уві сні Юля відчуває дивне, майже забуте дитяче щастя. Таке буває, коли чекаєш на подарунок і нарешті отримуєш його. Цукерки здаються неймовірно смачними, хоча вона їх навіть не скуштувала, просто тримає в руках. Цей смак солодкої карамелі заповнює все навколо, стає тепло і спокійно.

А потім вона прокинулася.

У кімнаті вже було сіро від раннього світанку. Сонце ще не зійшло, але небо над садом помітно посвітлішало. Юля сіла на ліжку, опустивши ноги на холодну підлогу. Сон зник, лишивши по собі дивний, важкий осад. Ніяких солодощів не було. В роті стояв неприємний, гіркий присмак, схожий на полиновий відвар, яким мати колись напувала її в дитинстві, коли болів живіт. Це була гіркота розчарування від того, що реальність виявилася зовсім іншою.

Мати зайшла до кімнати, тримаючи в руках коробку з весільними туфлями.

— О, ти вже встала? — сказала вона, ставлячи коробку на стілець. — Давай, збирайся, бо перукарка з району обіцяла о сьомій бути. Треба ще встигнути чай попити, поки суєта не почалася.

— Мам, мені сон такий дивний снився, — тихо мовила Юля, не відвертаючись від вікна. — Про батька. Ніби він мені цукерки приніс.

Мати зупинилася біля дверей, її рука затрималася на одвірку. Вона кілька секунд мовчала, дивилася на дочку, а потім зітхнула.

— Сни — то таке, Юлю. Просто нервуєшся перед шлюбом, от воно всяке й лізе в голову. Пий чай і викинь то все. Сьогодні твій день, треба, щоб очі світилися, а не сльози в очах стояли. Застеляй постіль, я піду на кухню.

Юля повернулася до ліжка, почала акуратно складати ковдру. На стільці лежали її нові речі, куплені до свята. Все було нове, чисте, куплене за власні гроші. Життя йшло своїм звичним ходом, і в цьому ході не було місця для старих образах чи невисловлених питань. Вона знала, що за годину двір наповниться людьми, почнеться гамір, хрещений візьме ікону, щоб благословити її на поріг, а дядько Степан знову жартуватиме, що прогавив таку невістку для свого Андрія. Все буде так, як має бути у людей.