Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках рахунок за комунальні послуги – 2 500 гривень, які, як завжди, будуть оплачені з мого рахунку. За вікном лунали звуки вечірнього міста, а в квартирі панувала тиша, порушувана лише тихим гудінням холодильника.
Дмитро, мій чоловік, увійшов до кімнати з телефоном у руці, посміхаючись екрану, ніби той ховав якусь таємницю. Він кинув погляд на папірці передо мною і, не зупиняючись, попрямував до дивана в вітальні.
— Дім, послухай, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, але всередині все кипіло. — Цей рахунок. Я його оплачу, як і минулого разу. І ще продукти на тиждень — 4 800 гривень. Ти ж знаєш, у мене зараз проекти, але це не означає, що я маю тягнути все на собі. Може, ти візьмеш на себе частину?
Він зупинився, обернувся і глянув на мене з тією своєю фірмовою усмішкою, яка колись здавалася чарівною, а тепер дратувала своєю безтурботністю.
— Аню, ну що ти? — відповів він, підходячи ближче і кладучи руку на плече. — Ти ж у нас зірка, заробляєш 45 000 на місяць. А я? Ну, мої 20 000 — це так, на дрібниці. Кіно, каву, може, квитки на футбол. Ти ж не проти, правда? Ми ж команда!
Команда. Це слово було ніби знущання зараз. Сім років разом, і ось ми тут: я — з купою рахунків і відчуттям, що несу весь тягар сім’ї на собі, а він — з виправданнями, загорнутими в жарти.
Я подивилася йому в очі, шукаючи хоч краплю розуміння, але побачила лише безтурботність. та він вже наступної миті забув, що я йому казала. для нього то узагалі важливим не було. Рахунки? Продукти? То не до нього.
Все почалося набагато раніше, у тому маленькому офісі маркетингової агенції, де я працювала асистенткою. Тоді я щойно закінчила університет і мріяла про стабільну кар’єру, про те, як мої зусилля приведуть до чогось більшого.
Офіс був затишним, з великими вікнами, через які лилося сонце, і кавомашиною, що завжди видавала сюрпризи. Там я і зустріла Дмитра — високого хлопця з русявим волоссям і посмішкою, яка робила його схожим на героя з реклами кави. Він був менеджером з продажів, і його стіл стояв навпроти мого.
Перший наш діалог стався через каву. Я саме намагалася розібратися з новою програмою для аналітики, коли кава з машини розлилася по столу.
— Ой, невдача, — пробурмотіла я, хапаючи серветки.
Дмитро підскочив, як на пружинах, і простягнув пачку паперових рушників.
— Дозвольте врятувати ситуацію, пані Асистентко, — сказав він з акцентом на “пані”, ніби ми в старовинному романі. — Я Дмитро. А ти, мабуть, новачок? Не хвилюйся, ця машина — справжній саботажник. Минулого тижня вона мене обдала лате.
Я засміялася, витираючи калюжу.
— Анна. І так, нова. А ти тут, мабуть давно працюєш? Розкажи, як приручити цю звірюку.
Він сів на край мого столу, ніби це було найприродніше місце у світі.
— Давно? Ха, лише два роки. Але ось мої секрети: тримай чашку під кутом 45 градусів і шепочі їй компліменти. Або просто замовляй у мене — я принесу з дому. У мене вдома еспресо-машина, як у італійському кафе.
Ми розговорилися. З того дня наші розмови стали щоденними. Спочатку про роботу: як оптимізувати процеси, як переконати клієнта. Потім — про життя.
Він розповідав про свою сім’ю — батьків у маленькому містечку, де тато ремонтує машини, а мама пече найкращі пиріжки. Я ділилася історіями з університету, про подруг, які вже роз’їхалися по світу.
Роман зав’язався непомітно, як ранковий туман. Одного вечора, після пізньої наради, ми залишилися вдвох у офісі. За вікном моросив дощ, а ми сиділи з кавою — справжньою, з його термоса.
— Аню, знаєш, ти не така, як інші, — сказав він тихо, дивлячись кудись у далечінь. — Ти не просто працюєш, ти надихаєш. Я дивлюся на тебе і думаю: ось з ким би я хотів будувати щось більше, ніж проект.
Серце закалатало. Я відставила чашку.
— Дмитре, а ти впевнений? Ми ж колеги. А якщо завтра все зміниться?
Він узяв мою руку — тепло, впевнено.
— Зміниться тільки на краще. Давай спробуємо.
Роман розвивався стрімко: вечері в маленьких кафе, прогулянки парком, де ми годували качок. Через півроку він зробив пропозицію — на даху нашого будинку, з обручкою, яка блищала, як зірка. “Будь моєю, Аню. Разом ми завоюємо світ”, — прошепотів він. Я сказала “так”, і ми одружилися тихо, у колі друзів.
Але робота. Ох, робота. Дмитро швидко ріс кар’єрою — його призначили старшим менеджером, і раптом з’ясувалося, що я маю стати частиною його команди.
“Це ж круто, — казав він. — Ми будемо разом щодня”. Але я бачила підводні камені: чутки, плітки, незручні ситуації. “Краще я піду, — вирішила я. — Знайду щось інше, де я не буду ”дружиною шефа'”.
Я подала заяву, але доля втрутилася. Тест показав дві смужки — я була вагітна. “Дім, що робимо?” — запитала я, тримаючи його за руку в лікарні. Він обійняв мене міцно.
— Залишаємося. Ти допрацюєш, а я подбаю, щоб все було гладко. Начальство зрозуміє — ти ж наша зірка.
І справді, керівниця пішла назустріч. “Вітаю, Анно! Можеш перейти частково на віддалену роботу, відпочивай виношуй дитя спокійно”. тоді мені здавалось, що я живу своє краще життя, що я вдало вийшла заміж, що я найщасливіша жінка у світі.
Але коли настав час декрету, я зупинилася. Наша донечка, Софійка, мала з’явитися на світ, і я знала: якщо я візьму паузу, то все ляже на Дмитра. А він.
Я вже тоді помічала, як він уникає розмов про гроші. “Декрет — це для тих, хто може собі це дозволити, — подумала я. — А ми? Його зарплата ледь покриває його витрати, а рахунки, продукти, все інше — хто ж оплатить?”
Я уявляла, як повернуся з пологового і побачу неоплачені 3 000 гривень за комуналку, порожній холодильник і Софійку без пелюшок. “Ні, — вирішила я. — Я не можу ризикувати. Краще працюватиму до останнього, а після народження візьму мінімальний час на адаптацію. Бо якщо я не буду заробляти, то ніхто не буде”.
Мама радила: “Іди в декрет, доню, ти ж мама тепер”. Але я похитала головою: “Мам, ти не розумієш. Він не готовий тягнути все сам”. Свекруха додала: “Допоможемо з онукою, але гроші — то ваша справа”.
І я залишилася на роботі, бо розуміла: чоловік не візьме на себе ні рахунків, ні потреб. Я допрацювала до самого кінця, а після пологів повернулася через два місяці — з неповним робочим днем і допомогою бабусь по черзі.
Софійка з’явилася на світ сонячним літнім днем. Я тримала її на руках, і світ звузився до її крихітних пальчиків. “Вона на тебе схожа, Дім, — сміялася я. — Ті ж очі”. Він дивився на нас, ніби ми — його найбільше скарб.
— Ти найкраща мама, Аню. І дружина. Я люблю вас обох.
Але реальність наздогнала швидко. Я повернулася на роботу, бо рахунки не чекали. “Дім, дивися, — казала я, показуючи виписку. — Цього місяця витрати виросли дуже. Давай розділимо: ти — продукти, я — комуналку”.
Він усміхався.
— Гаразд, але в мене зараз витрати на машину. Ти ж не проти, якщо я візьму на себе тільки частину?
Частина так і зависла в повітрі. Я нагадувала щоденно, але він далі обіцянок не йшов. Хоча ні, підгузки таки придбав і ще довго жалівся на “драконівську” вартість.
Роки минали, і я росла в професії. Спочатку менеджер, потім старший спеціаліст, а згодом — керівник відділу у великій компанії. Дмитро залишився у тій же фірмі де ми колись працювали разом, я ж пішла за кращою пропозицією. Зарплата піднялася, плюс бонуси. “Аню, ти молодець, — казала подруга Оля по телефону. — Багато хто мріє про таке. А як Софійка?”
— З нянею, — відповідала я. — Або з бабусями. Бо без моєї зарплати ти розумієш.
Вона зітхала.
— Розумію. А Дмитро? Допомагає?
— Допомагає з собою. Його гроші — на його хобі. А все інше — на мені. Ніби все правильно, бо я заробляю більше а він купує великі речі дорогі. Але все що він купує по-факту. потрібно лиш йому. Коли щось починаю казати – ображається бо ми сім’я і це нормально. Грошей нам не бракує.
Але щастя тануло. Спочатку — дрібниці: я платила за продукти. Потім — комуналку. “Дім, давай розділимо, — сказала я одного разу, показуючи чек з витратами. — Ти — світло і газ, я — воду і сміття”.
Він знизав плечима.
— Гаразд, але в мене зараз туго з грішми – замовим човен для риболовлі. Ти заплати я поверну. Ти ж не проти?
Я погодилася. Потім — одяг для Софійки. “Я візьму, — сказав він. — В неділю поїдем скупимось”.
Але неділя так і не сталась. “Аню, ти ж заробляєш більше, — казав він за вечерею. Ти — головна, я — помічник”.
Я ковтнула.
— Це не про хто головний. Про партнерство. Пам’ятаєш, як ми мріяли будувати разом?
Він усміхнувся.
— Звичайно. Але зараз так зручно. Ти ростеш, я стабільний. Ідеально!
Не ідеально. Я почала помічати: рахунки йшли з мого картки всі. Кредити теж. “Дім, поговоримо серйозно, — сказала я на вихідних, коли Софійка гралася в кімнаті. — Ти дистанціюєшся від фінансів. Чому?”
Він відставив тарілку.
— Аню, ну що ти вигадуєш? Я плачу за бензин, і за телефон. Все купуємо, живемо добре. Чого ти скаржишся?
— Не скаржуся, але відчуваю несправедливість.
— У чому? Холодильник порожній? Дитина боса? Ти голодна? Ні, ну правда. Ти заробяєш значно більше. Значно. Ти ще й відкладаєш бо залишається я добре знаю. То в чім питання я не розумію?
Знаєте, я вже сама не розумію хто у цій ситуації правий. Якщо я більше заробляє, то я повинна все й оплачувати?
Головна картинка ілюстративна.
