— Ти справді думаєш, що раз ти моя дружина, то можеш ображати мою матір і сестру? — голос Олексія гримів, як грім перед бурею, заповнюючи нашу маленьку кухню. — Негайно їдь до них і вибачся за все, що ти там наговорила! Я вже шкодую, що ми взагалі одружилися!
Я стояла біля раковини, стискаючи в руках мокру ганчірку. З мого волосся, досі липкого від синьої фарби, краплі падали на підлогу, залишаючи яскраві плями на сірому лінолеумі.
Запах дешевої фарби, якою мене обілляла його сестра Марта, змішувався з ароматом мого трав’яного шампуню, створюючи дивну суміш. Голова гуділа від усього що відбувалось.
Олексій увірвався додому, як вихор, навіть не глянувши на мене. Він не запитав, чому я повернулася від його матері так рано. Не помітив синюватих розводів на моїй шиї.
Не звернув уваги на те, що я одразу кинулася у ванну, не роздягаючись. Він уже все знав — точніше, йому все розповіли. Його мати й сестра зателефонували першими, виклали свою версію, де я була винна, а вони — безневинними. І він, як завжди, повірив їм, а не мені.
— Вибачатися? — я ледве чула власний голос, такий він був тихий. Ганчірка вислизнула з рук і впала на підлогу з глухим звуком. — Добре.
Олексій завмер, спантеличений моєю відповіддю. Він явно не чекав такої швидкої згоди. Я відвернулася, взяла рушник і повільно витерла руки. Потім дістала телефон із кишені й набрала номер.
— Алло, тату? Привіт, — мій голос був спокійним, майже байдужим. — Усе нормально, не хвилюйся. Просто Олексій каже, що я мушу вибачитися перед його сім’єю за те, що його сестра вилила на мене фарбу. Що ти думаєш із цього приводу? Угу. Добре, зрозуміла.
Я поклала слухавку й підняла очі на Олексія. Він стояв, як громом уражений, і в його очах я побачила щось нове — розгубленість. Мій погляд був холодним, як зимовий вітер.
— Тато сказав, що зараз приїде. З моїми братами. Вони хочуть почути твої вибачення особисто. І Марті твоїй у вічі подивитися. Чекай, коханий. Буде цікаво.
Мене звати Анна, і я завжди вважала себе терплячою людиною. Я виросла в невеликому містечку, де всі знали одне одного, де сусіди ділилися яблуками з саду, а непорозуміння зазвичай закінчувалися миром за чашкою чаю.
Мій батько, Михайло Іванович, був столяром — міцний, мов дуб, чоловік із мозолястими руками й тихим голосом. Мама, Наталя, вела бухгалтерію в місцевій школі. У нас із братами, Юрком і Богданом, було просте, але щасливе дитинство.
Ми звикли вирішувати проблеми разом, як команда. І я завжди думала, що зможу побудувати таку ж міцну сім’ю, коли виросту.
Коли я зустріла Олексія, мені здалося, що мрія здійснилася. Він був високий, із широкою посмішкою і впевненим поглядом. Працював менеджером у великій компанії, мав гарне почуття гумору й умів робити компліменти так, що я червоніла, як школярка. Ми познайомилися на весіллі спільних друзів, і через рік він зробив мені пропозицію. Я була на сьомому небі.
Але після весілля все змінилося. Не одразу, а поступово, як тріщина в склі, яка з кожним днем розростається. Його сім’я — мати Галина Петрівна й молодша сестра Марта — сприйняли мене не як нову доньку чи сестру, а як чужинку, яка вторглася в їхній маленький світ.
Я намагалася бути доброю, привітною, привозила подарунки, допомагала на кухні, коли ми приїжджали до них у гості. Але що б я не робила, це було не те й не так.
— Аню, ти чому так мало їси? — питала Галина Петрівна за обідом, підсовуючи мені тарілку з картоплею. — У нас у сім’ї люблять, коли жінка з апетитом.
— Дякую, я сита, — усміхалася я, хоча відчувала, як її погляд оцінює кожен мій рух.
— Ну, дивись, а то Олексій у нас звик до домашньої кухні, — додавала вона з легкою посмішкою, яка ховала підступ. — Його покійна бабуся такі пироги пекла, що за вуха не відтягнеш. Тобі б у неї повчитися.
Марта була ще прямолінійнішою. Вона могла взяти мою сумку без дозволу, покопатися в ній і кинути десь на дивані. Або «жартома» сказати при гостях:
— Аню, це твоя сукня? Ой, я думала, це мамина, така старомодна!
Олексій на це лише сміявся. «Марта просто жартує, не бери в голову», — казав він, обіймаючи мене за плечі. Але я бачила, як Галина Петрівна схвально киває дочці, і відчувала, як у мені закипає образа.
Я намагалася говорити з Олексієм. Пояснювала, що його сестра переходить межі, що його мати постійно порівнює мене з якимись ідеальними нареченими з його минулого. Але він лише відмахувався:
— Маму не зміниш, вона така. А Марта ще молода. Ти ж розумна, Аню, будь вищою за це.
Я терпіла. Два роки я терпіла.
Той день почався як зазвичай. Олексій поїхав на роботу, а я вирішила заскочити до його матері, щоб відвезти їй 2000 гривень, які вона просила позичити на якісь «термінові витрати». Я не любила ці поїздки, але Олексій наполіг: «Мамі потрібна допомога, ти ж не відмовиш?» Я погодилася.
Галина Петрівна зустріла мене звичною напівусмішкою.
— Ой, Аню, ти вже приїхала? А я думала, ти зайнята, — сказала вона, проводячи мене в будинок. — Сідай, зараз чай поставлю.
Марта сиділа на дивані, гортаючи телефон. Вона ледь глянула на мене.
— Привіт, — буркнула вона, не відриваючись від екрана.
Я віддала Галині Петрівні гроші, і ми почали розмову. Спочатку все було як завжди: вона розповідала про сусідів, про те, як Олексій у дитинстві був «таким розумником», і ненав’язливо натякала, що я могла б краще доглядати за ним. Але потім Марта раптом ожила.
— Аню, ти ж у перукарні працюєш, так? — запитала вона, відкладаючи телефон.
— Ні, я стиліст у салоні, — відповіла я, відчуваючи, як у її голосі зазвучала знайома насмішкувата нотка.
— Ну, це ж майже те саме, — вона встала й підійшла до столу, де стояла банка з синьою фарбою. — Я тут вирішила освіжити парканчик у дворі. Думаєш, цей колір пасуватиме?
Я знизала плечима. Мені не подобалися ці її «жарти», але я не хотіла давати привід для непорозумінь.
— Мабуть, нормально, — сказала я.
Марта посміхнулася. А потім, без жодного попередження, схопила банку й вилила фарбу прямо на мене. Холодна, густа рідина потекла по моєму обличчю, заливаючи очі й губи.
Я ахнула, намагаючись витерти її руками, але вона лише розмазувалася. Марта зайшлася сміхом, а Галина Петрівна прикрила рот рукою, хихикаючи.
— Ой, Аню, ти тепер як аватар! — вигукнула Марта, не стримуючи регіт.
Я стояла, приголомшена, відчуваючи, як фарба стікає по шиї на мою нову блузку. У голові гуділо. Я не пам’ятаю, що саме я сказала тоді. Здається, я розходилась. Здається, я назвала Марту невдячною і зіпсованою.
Здається, я сказала Галині Петрівні, що вона виховала доньку, яка не знає меж. А потім я вибігла з їхнього будинку, сіла в машину й поїхала додому.
Коли я увірвалася в квартиру, мої руки тремтіли. Я кинулася у ванну, увімкнула гарячу воду й почала терти волосся, обличчя, шию. Фарба не змивалася повністю — вона в’їлася в шкіру, в одяг, у мою душу.
Я чула, як відчинилися двері, як Олексій забіг додому й одразу почав обурюватись. Він не запитав, що сталося. Він уже все «знав».
— Ти наговорила гидоти моїй мамі! — аж підстрибував він, стоячи в дверях ванної. — Ти довела Марту до сліз! Замість того, щоб нормально поговорити, ти влаштувала цирк!
Я не відповідала. Я просто терла волосся, дивилася в дзеркало й бачила там не себе, а якусь іншу жінку — втомлену, з синюватими пасмами й порожніми очима. І тоді я зрозуміла: моя терплячість скінчилася.
Коли я зателефонувала батькові, я не плакала. Не скаржилася. Я просто розповіла, що сталося, і попросила поради. Він вислухав мовчки, а потім сказав лише одне: «Ми зараз будемо».
Через годину в двері подзвонили. Олексій, який досі намагався «поставити мене на місце», заметушився. Я бачила, як у його очах спалахнула паніка, коли він подивився в дверний вічко.
— Твій батько? І брати? — він повернувся до мене, його голос тремтів. — Аню, ти серйозно? Ти їх сюди притягла?
— Я їх не тягла, — відповіла я спокійно. — Вони самі захотіли приїхати. Відкрий двері.
Він вагався, але другий дзвінок змусив його діяти. Двері відчинилися, і в коридор ступив мій батько, Михайло Іванович. За ним увійшли Юрко й Богдан — мої брати, високі, міцні, з однаковими суворими виразами облич.
Вони не посміхалися. Вони просто дивилися на Олексія, і від їхнього погляду повітря в квартирі стало важким.
— Доброго вечора, — сказав батько, звертаючись до мене, ніби Олексія тут не було. — Аню, ти в порядку?
— Так, тату, — відповіла я, підходячи до нього. — Дякую, що приїхали.
Олексій спробував узяти ситуацію під контроль.
— Михайле Івановичу, це якесь непорозуміння, — почав він, нервово посміхаючись. — Давайте сядемо, поговоримо. Марта просто пожартувала, а Аня занадто бурхливо відреагувала.
Батько повільно повернувся до нього. Він узяв пасмо мого волосся, досі липке від фарби, і підніс до світла.
— Жарт? — його голос був тихим, але від нього у Олексія колір обличчя змінився. — Облити мою доньку фарбою — це жарт? А ти, замість того, щоб захистити свою дружину, вимагаєш вибачень? Я правильно зрозумів?
Олексій мовчав. Юрко зробив крок уперед.
— А якщо я зараз так пожартую з твоєю сестрою? — запитав він, і в його голосі не було ні краплі гумору. — Їй сподобається?
— Юрко, — тихо сказав батько, і брат одразу відступив.
Батько подивився на Олексія довгим, важким поглядом.
— Ось що, Олексію. Твоя сестра повелася як невдячна. Твоя мати стояла поруч і сміялася. А ти, замість того, щоб поставити їх на місце, прийшов сюди й почав вичитувати моїй доньці. Тож зараз ти візьмеш телефон і покличеш сюди свою матір і сестру. Нехай приїдуть і вибачаються. Перед Анною. При мені.
Олексій зблід.
— Михайле Івановичу, не треба, — пробелькотів він. — Я все владнаю. Я поговорю з Мартою, вона вибачиться.
— Телефон, — коротко сказав Богдан, простягаючи руку.
Олексій подивився на мене, шукаючи порятунку. Але я лише дивилася на нього — спокійно, холодно, як на незнайомця. Він дістав телефон і тремтячими пальцями набрав номер матері.
— На гучний зв’язок, — сказав батько.
Гудки. Один, другий, третій. Нарешті в трубці пролунав голос Галини Петрівни.
— Олексію, ну що там? Ти її вгамував? Вона вже їде вибачатися? Я сказала Марті, щоб вона.
— Доброго вечора, Галино Петрівно, — перебив її батько. — Це Михайло, батько Анни. Сьогодні ваша донька облила мою доньку фарбою. Ваш син, замість того, щоб захистити свою дружину, вимагав від неї вибачень. Ми чекаємо вас і вашу доньку тут, за адресою Олексія. Для особистих вибачень.
Запала тиша. А потім із телефону почувся обурений голос:
— Та як ви смієте мені вказувати! Моя Марта — янгол, а ваша Анна сама її спровокувала! Вона нахабна! Щоб я перед нею вибачалася? Та ніколи!
Я підійшла й узяла телефон із рук Олексія. Не дивлячись на нього, я натиснула кнопку відбою. Потім повернулася до батька.
— Тату, думаю що Олексій хоче до матері додому, — сказала я.
Він кивнув, поклав телефон на тумбочку й рушив до дверей. Юрко й Богдан стояли біла враженого Олексія. Я дивилась на свого чоловіка, який швидко намагався взутись і вискочити із квартири.
— Прощавай, — сказала я й зачинила за ним двері залишившись зі своєю сім’єю.
Олексій зателефонував наступного дня і вгадайте що? Він просить не робити поспішних кроків і не руйнувати нашу сім’ю. Каже, що згоден на те, аби я, якщо хочу, не спілкувалась з його матір’ю і сестрою. Каже, що кохає і не хоче втрачати мене.
А мені смішно стало. Скажіть, то тільки мені здається, що любов виглядає інакше?
Головна картинка ілюстративна.
