Тимофій відсунув тарілку з борщем.
— Аню, ти можеш приготувати щось від серця, з любов’ю? Я не буду їсти ці помиї.
Спина дружини напружилася, але вона стрималася.
— Борщ як борщ, Тимофію. Їж, бо охолоне і буде несмачний.
Чоловік роздратовано кинув ложкою.
— Я хочу пошани, Аню. Уваги і турботи. А тобі на мене все одно. Який рік — усе одно!
— То йди туди, де на тебе не все одно! — не витримала вона.
— І піду! — Тимофій радісно вихопився з квартири, навіть не зачинивши дверей.
Сходами він спускався майже бігцем. Усередині все кипіло — образа, злість, полегшення. Нарешті. Нарешті він вирвався. Саме так він тоді це відчував.
Цю подію Тимофій прокручував у голові ще багато разів. Спочатку — з полегшенням: мовляв, не він пішов, його вигнали, отже, совість чиста. Потім — із роздратуванням: чому вона не зупинила, не побігла за ним, не сказала бодай слова? А згодом — із дивною, несподіваною тугою за тим самим наваристим пахучим борщем, який, якщо чесно, був лише трохи недосолений.
Тепер же він уже й сам не знав, що саме тоді зламалося — шлюб чи він сам.
Минув майже рік.
Тимофій стояв посеред орендованої квартири-студії, дивлячись на порожні стіни. Квартира була «дуже і дуже непогана», як сказала рієлторка, простягаючи ключі. Світла, сучасна, з новими меблями й вікнами на жваву вулицю.
Саме те, що потрібно для нового життя.
Поруч стояла Лада — жінка, з якою він познайомився майже за рік після виходу з дому. Вона була молодшою, легшою на підйом, завжди знала, куди піти, що подивитися, де набратися позитивних емоцій. Їй подобалися гучні вечірки, кав’ярні, подорожі без плану і люди, які не обтяжують себе зайвими роздумами.
— Уявляєш, — усміхнулася вона, — тут можна все зробити по-своєму. Ніяких старих звичок, ніякого минулого.
Тимофій кивнув. Саме цього він і хотів. Без минулого.
Перші місяці справді здавалися ковтком повітря. Він раптом став дуже потрібним, його тримали попід руку наче боялися втратити. Вони отак ходили на концерти, виставки, спонтанні поїздки. Додому поверталися пізно, їли щось легке, часто — замовлене. Ніхто не змушував до розмов, не питав, як минув день. Свобода.
Але з часом ця свобода почала мати дивний присмак.
Одного вечора Тимофій повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Лада ще не прийшла. У холодильнику стояли два йогурти і соус невідомого походження. Він сів на диван і раптом відчув, як тягне поперек. Боліло не різко, але настирливо.
— Ладо, — сказав він, коли вона нарешті з’явилася, — щось спина ниє. Може, подивишся?
— Ой, Тіме, я сьогодні така втомлена, — відповіла вона, не знімаючи куртки. — Я замовлю тобі щось з аптеки, гаразд? Тільки не зараз, я запізнююся.
Він промовчав. Колись Аня вже сиділа б поруч, розтирала б долонями спину, бурмотіла щось заспокійливе і накривала пледом. Тоді це здавалося буденністю. Тепер — чомусь різало пам’ять.
Неділя минула в тиші. Тимофій зварив собі макарони. З’їв. Без смаку.
Він зловив себе на тому, що згадує, як у них вдома колись по неділях збиралися друзі, як Аня діставала з духовки пиріг, а він бурчав, що знову забагато тіста. Вона сміялася. Тоді це здавалося дрібницею.
— Чому в тебе завжди такий вигляд, ніби тобі всього замало? — якось запитала Лада, дивлячись на нього через чашку кави.
— Я просто думаю, — відповів він.
— Не треба стільки думати. Життя простіше.
Він усміхнувся, адже його досвід показував, що це не так.
Тимофій почав помічати, що його нове життя не має порядку. Воно складалося з окремих яскравих моментів, між якими була тиша. Не затишна — порожня.
Він випадково зустрів Аню біля супермаркету. Вона несла важку сумку і намагалася відкрити двері.
— Дозволь, — сказав він автоматично.
Вона здригнулася, але не відсмикнула руку.
— Дякую, — сухо відповіла.
Вони стояли мовчки.
— Як ти? — спитав він.
— Нормально, — коротко сказала вона. — Живу.
Він хотів сказати щось більше, але слова застрягли.
— Той борщ… — почав він і замовк.
— Я його не варю більше, – відрізала і пішла геть.
Це зачепило болючіше, ніж будь-який докір.
Ввечері Тимофій довго сидів у своїй студії. Дивився у вікно. Згадував, як тоді вибіг з дому, впевнений у своїй правоті. Як думав, що його не цінують, не чують, не люблять.
А чи він сам чув?
Він раптом зрозумів, що ніколи не питав Аню, як їй. Просто звик, що вона є. Як борщ. Як дім. Як тепло.
Тієї ночі він майже не спав.
Наступного дня Тимофій прийшов до знайомого під’їзду. Стояв довго, перш ніж натиснути дзвінок.
Аня відчинила не одразу.
— Навіщо ти прийшов? — спитала спокійно.
— Я… — він зам’явся. — Я зрозумів, що був несправедливий. Я багато чого не бачив.
Вона мовчала.
— Я не прошу одразу… — поспіхом додав він. — Просто хочу сказати, що мені бракує дому.
— Дім — це не стіни, Тимофію, — тихо сказала вона. — Це коли тебе не знецінюють.
Він кивнув. Йому не було чим заперечити.
— Я не знаю, чи зможу знову довіряти, — продовжила вона. — Але я рада, що ти це зрозумів. Хоч і пізно.
Вона не зачинила двері перед його носом. Але й не запросила зайти.
Тимофій спускався сходами повільно. Думав, що має вибір: або почати все з початку з дружиною, або змінити щось із Ладою. І те, і інше буде потребувати купу його зусиль і він не знав на що наважитись.
Він йшов сходами і з кожних дверей йшов запах чи гречки з м’ясом, чи плову, чи смаженої риби. Хтось готує для когось, проявляючи так турботу, попри те, що прийшов втомлений з роботи і от знову куховарити. Хтось смакуватиме і дякуватиме, або ні.
І отак йтиме потім сходами, бо для нього більше не старатимуться, хоч він і сприймав це за буденність.
Тепер йому доведеться навчитися цінувати це заново. Якщо доля дозволить. Але чи дозволить?
