— Сергію, ти серйозно? — я відчула, як голос мій тремтить, хоча намагалася триматися спокійно.

Ми сиділи на кухні, вечір був тихий, за вікном шелестів дощ.

— Ти кажеш, що знайшов іншу… і що тепер?

Він дивився в підлогу, пальці нервово крутили серветку.

— Анно, я не хочу брехати більше. Олена… вона зовсім інша. З нею все просто, легко. Дім завжди в ідеальному порядку, їжа смачна, гаряча, чекає на столі. Вона не скаржиться, не сперечається дрібницями. Я відчуваю себе там… потрібним. Справжнім.

— А тут? — я ледве стримувала сльози. — Тут ти себе відчуваєш непотрібним? Після всього, що ми пройшли разом? Я ж завжди підтримувала тебе, коли ти повертався виснажений, коли все валилося…

— Підтримувала, так, — він підняв очі, в них була суміш провини й впертості. — Але вдома… постійно якісь зауваження, втома, безлад. Я не витримую цього контрасту. З Оленою я наче оживаю. Вона недавно розлучилася, шукає себе, відвідує курси… і в неї є час на все. На мене теж.

— Час на тебе, — повторила я тихо. — А я працюю не менше за тебе, Сергію. І ще дім тримаю, і тебе чекаю. То ти хочеш, щоб я кинула роботу й цілими днями полірувала підлоги?

— Ні, не в цьому справа… Я просто зрозумів, що з нею мені краще. Я хочу бути з Оленою. Давай розійдемося спокійно, без скандалів.

Я відвела погляд у вікно. Дощ ставав сильнішим. Серце стискалося від болю, але десь глибоко вже прокидалася холодна ясність: це кінець.

— Гаразд, — сказала я нарешті. — Якщо ти так вирішив… іди. Але пам’ятай: двері за тобою зачиняться назавжди.

Він мовчав. Потім встав, узяв куртку й вийшов. Двері тихо клацнули. Я залишилася сама.

Все почалося п’ять років тому, коли ми з Сергієм тільки одружилися. Я тоді працювала менеджеркою в невеликій агенції нерухомості, а він — інженером на великому підприємстві, що займалося виробництвом побутової техніки.

Завод був відомий у місті: сучасне обладнання, експорт до кількох країн, продукція справді якісна. Зарплати там платили щедрі, люди трималися за місця.

Але зсередини все виглядало інакше. Керівництво тримало колектив у постійній напрузі. Вони вміло налаштовували людей один проти одного: заохочували «дружні» розмови з начальством про колег, нагороджували тих, хто «ділився інформацією».

Якщо хтось дозволяв собі невдоволення — навіть у приватній розмові, — це швидко доходило до верхівки. Покарання було хитрим: премія, яка становила основну частину доходу, просто… зникала на кілька місяців.

Або й назавжди. Профспілки там не існувало навіть у словнику, зате кожен знав: краще мовчати.

Сергій спочатку пишався роботою.

— Уявляєш, Анно, — розповідав він увечері, розвалюючись на дивані, — сьогодні запустили нову лінію. Все автоматизовано, європейські стандарти. Начальство каже, що ми попереду всіх конкурентів.

— Молодець, — усміхалася я, подаючи вечерю. — Головне, щоб тебе цінували.

Він кивав, але з часом я помітила: очі в нього ставали все тривожнішими.

Одного вечора він прийшов пізно, сів за стіл і довго мовчав.

— Що сталося? — запитала я.

— Знову хтось доніс, — зітхнув він. — Я пожартував у роздягальні про графік — мовляв, могли б і вихідні дати. А сьогодні викликають: «Сергію Івановичу, чутки доходять…» І все, премія на цей місяць — нуль.

— Це ж несправедливо! — обурилася я.

— Несправедливо, але що поробиш. Усі так живуть.

Текучка кадрів була шаленою. Хороші спеціалісти йшли один за одним. Сергій тримався довго, але коли й його ім’я з’явилося в якомусь «списку», все змінилося.

Він працював по чотирнадцять годин, приходив додому знесилений, а конверт із зарплатою ставав дедалі тоншим.

Вдома він ставав іншою людиною: різкий, нетерплячий. Одного разу, коли я трохи запізнилася з вечерею, він вибухнув:

— Невже важко приготувати щось нормальне вчасно? Я цілий день на ногах!

— Сергію, я теж працюю, — спокійно відповіла я. — І теж втомлююся.

— То може, хоч удома буде спокій?

Я бачила, як його це з’їдає. І одного вечора сказала прямо:

— Коханий, послухай. Ти ж сам розумієш: тебе просто витісняють. Навіщо триматися за місце, де тебе не поважають? Звільнися. Знайдеш щось краще. Ти ж класний спеціаліст.

Він довго мовчав, а потім кивнув.

— Може, ти й права…

Наступного дня він пішов до директора, сказав усе, що накопичилося за роки, і написав заяву. Хлопнув дверима — буквально. Я чекала його з тривогою.

Він повернувся… усміхнений.

— Все, Анно. Кінець. І знаєш — легше стало дихати.

Нова робота знайшлася швидко — через три тижні. Невелика фірма, що займалася виробництвом екологічної упаковки для продуктів. Колектив маленький, дружний, керівник — молодий чоловік, який сам колись працював на подібному заводі й знав, як не треба поводитися з людьми.

Перші місяці Сергій буквально світився.

— Анно, ти не уявляєш! — розповідав він, приходячи додому. — Там усі один за одного. Начальник сам може піти на лінію допомогти, якщо хтось захворів. Обговорюємо ідеї відкрито, без страху. І корпоративні заходи — просто супер!

— Корпоративні? — усміхнулася я.

— Ну так, по п’ятницях збираємося в офісі чи в кафе. Спілкуємося, сміємося. Нормально, по-людськи.

Я не заперечувала. Нехай відпочине після того пекла.

Але з часом п’ятниці стали перетворюватися на суботи, а потім і на будні. Він повертався пізніше, іноді з запахом пива, але завжди в гарному настрої.

— Знову «нарада»? — жартувала я.

— Та ні, просто посиділи з командою. Там така атмосфера…

Спочатку все було добре. Але одного вечора він прийшов і замість привітання почав:

— Анно, чому в нас удома завжди розкидані речі? Я втомлююся, а приходжу — і безлад.

— Вибач, сьогодні багато справ було, — відповіла я спокійно.

— А в інших якось вистачає часу на все.

— У яких інших?

Він відвів погляд.

Я відчула: щось не так. І з кожним тижнем зауважень ставало більше.

— Чому вечеря холодна?

— Чому ти знову забула погладити сорочку?

— Удома якось… некомфортно.

Одного разу я не витримала.

— Сергію, зупинися. Що відбувається? Ти повертаєшся з роботи щасливий, а вдома відразу починаєш чіплятися. Може, ти там знайшов місце, де все ідеально, і тепер хочеш такого ж удома?

Він завмер. Потім сів навпроти.

— Анно… я не хотів так рано казати. Але… так, є одна жінка. Олена. Вона з нашого колективу, недавно прийшла в відділ маркетингу. Ми багато спілкуємося. І в неї вдома… все по-іншому.

— По-іншому — це як?

— Порядок ідеальний, їжа смачна, атмосфера тепла. Вона не працює повний день — відвідує курси дизайну інтер’єрів, мріє відкрити свою студію.Після розлучення з попереднім чоловіком шукає себе. І в неї є час… на все.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

— І ти порівнюєш мене з нею?

— Я не порівнюю. Я просто зрозумів, що можу бути щасливішим.

Ми розмовляли всю ніч. Він розповідав про Олену з таким захватом, якого я давно в ньому не бачила. Про те, як вона готує, як прикрашає дім, як слухає його.

А я сиділа й думала: коли він скаржився на попередню роботу, я була поруч. Підтримувала. А виявляється, водночас він шукав когось іншого.

Ранком ми вирішили розлучитися. Спокійно, без скандалів. Поділили майно, підписали папери. Він забрав свої речі й пішов до неї.

Я залишилася сама в нашій квартирі. Спочатку було важко. Ночі без сну, подруги дзвонили, питали:

— Анно, як ти? Може, приїду?

— Ні, Олю, дякую. Мені треба побути самій.

Але поступово я відчула… свободу. Ніхто не дорікає, не чекає ідеального порядку. Я працювала, підвищила посаду в агенції, почала більше часу приділяти собі: ходила на йогу, читала книжки, які давно відкладала, зустрічалася з друзями.

Минув рік. І одного вечора — дзвінок у двері.

Я відкрила — Сергій. З валізою. Засмучений.

— Анно… можна поговорити?

— Заходь.

Ми сіли на кухні — тій самій, де колись була наша остання серйозна розмова.

— Що сталося? — запитала я.

— Олена… вона не така, якою здавалася спочатку. Курси дизайну закінчила, але працювати не пішла. Потім нові курси — флористика. Потім ще щось. І все платне. Я сплачував, бо вірив: ось-ось вона знайде себе. Але дім… дім став лише декорацією. А коли я спробував поговорити — вона образилася. Сказала, що я її не розумію, не підтримую мрії.

— І що тепер?

— Ми посварилися сильно. Вона сказала, що я зануда, що душю її творчість. Я зібрав речі й пішов. Анно… я помилився. Ти була права завжди. Ти сильна, самостійна. Дозволь повернутися?

Я подивилася на нього довго.

— Сергію, пам’ятаєш, як ти йшов? Ти сказав, що знайшов ідеал. Що з Оленою тобі краще. Я тоді відпустила тебе. І за цей рік зрозуміла: мені добре самій. Я не хочу знову чекати, коли хтось повернеться й почне порівнювати. Не хочу підлаштовуватися під чиїсь очікування ідеального дому. У мене своя життя тепер. І воно мені подобається.

Він спробував переконати:

— Але ж ми стільки разом пройшли! Я змінився, чесно. Я ціную тебе тепер.

— Пізно, — усміхнулася я м’яко. — Ти шукав когось, хто цілими днями вдома. А я не така. І не хочу бути. Знайди ту, яка підходить тобі по-справжньому. А я вже знайшла себе.

Він ще сидів деякий час, намагався говорити про минуле, про хороше. Але я була непохитна.

Коли він пішов, я зачинила двері й видихнула. Та за пів години зателефонувала мама. а потім і свекруха. Обидві почали мені доводити, що я роблю помилку і що я повинна пробачити колишнього, юо ж ми сім’я і знайти такого чоловіка я навряд зможу колись.

От мені цікаво: погуляв, покаявся і змінився? Чи прийняли б ви такого чоловіка?

Головна картинка ілюстративна.