fbpx
Історії з життя
Анжеліка за кермом шість років, але коментувати водіїв і пішоходів не набридало. – Ластівочко моя люба, йди швидше, бо вже жовтий мигає, а ти ще фото не зробила. І губи качечкою, молодець!

“Якщо я це, то ти оце (мова жестів). Правила не вивчив? Куди прешся???”

Часто ловила себе на думці, що подібне попахує неадекватністю. Невже, нема з ким поговорити, окрім самої себе, компанія безперечно інтелектуальна і достойна, але все ж. Подруги у неї були, але базікати вони теж не любили, певно, тому й дружили. Чоловік благополучно покинув через ряд причин, які вона вважала своїми достоїнствами, але «ніт». Уявляєте, вона мало з ним говорить, він не знає, що у неї на думці, вона не розказує про свої плани, де була, чому, з ким, навіщо. Чоловіче, якби ти заліз в мою голову, то з лементом втікав би і іншого заказував. Моя думка про калюжі на дорозі логічно виводить на «купити спагеті» і між цими двома даними така гора думок… Точно, як Говерла…

Отож, чудовий вечір, вона їде додому в компанію теплої ковдри і якогось серіалу, або тубу або радіо включить чи можна під телевізор подрімати. Одним слово, чудово проведе час. Раптово на дорогу виходить пава, бо їй тут треба перебігти, а гальмувати треба вже… Бабах… обливає холодним потом, руки мокріють, боїться вийти і подивитися на те, що лишилося від цієї павусі. Треба дзвонити… Раптом пава встає і по інерції знову йде прямо, але рука Ліки її стримує, запихає за машину.

– Курко, ти куди? Все ціле? Що нога? Та я тебе зараз сама прикопаю, через твої курячі мізки я маю остаток життя за гратами провести? Сідай в машину!!! Їдемо оглянемося.

Вже при світлі розглядає «курку», якесь дівча, говорить лише, що треба додому.

– Відвезу тебе додому і рідним розкажу, як ти скачеш по дорогах без світловідбивачів на куртці.

На приймальному провозилася кілька годин. Все обійшлося лиш царапинкою на нозі, добре, що швидкість була не висока…

– Куди тебе везти?

– На Коцюбинського, на дачні…

– Чого так пізно ходиш?

– Від подруги, там можна через дорогу перебігти і швидше. Тато злиться, коли мене пізно нема.

– Тепер він буде злитися не лише через це.

– Не розказуйте йому, він дуже розізлиться.

– Хай злиться.

– Він завжди злиться… Відколи приїхав з Донбасу…

Ліка замовкла. Вона вирішила розказати, що малу сама торкнула, ось така білява недотепа. Але свої плани не узгодила з малою – хай ще повечеряє дрижаками, може навчиться чогось.

– Доброго вечора, – привіталася Ліка. – Мене звати Анжеліка і я збила на дорозі вашу дочку.

Мала аж видихнула з полегшення. Чоловік стиснув зуби:

– Ти куди дивишся? Ніко, ти як? Де болить?

Ніка затряслася, впала в татові обійми і захлипала. Здається, вона плакала не через ногу.

– З нею все відносно добре, принаймні, так сказали на приймальному. Нога кілька днів поболить. Струсу, наче, нема, але всяке може бути. Тут ліки і мій телефон. Я буду чекати вашого рішення.

Вони її не чули.

Вдома її теж трясло. Якби вона заподіяла щось гірше тій дитині, що би з тим чоловіком було? А з матір’ю? Вона б собі сама цього не простила… Прокручувала всі деталі. Ніка, чоловік, кімната, вона. Все якесь було не там, де треба…Та, звичайно, і ситуація була не така, як треба. А тоді зрозуміла, що «не така» була кімната, якась занадто захламлена і нежила.

Вона приїхала наступного дня. З Нікою було все добре. Вислухала від батька про себе багато цікавого, ну хоч з хати не випхав ногами вперед. Жіночої руки там давно не було. Не розпитувала чому. Це було не важливо. Були люди, які потребували один одного, і такі, які ні. Ця дочка потребувала тата, як і він її.

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page