Вечір був тихий, і аромат свіжозвареної кави розносився моєю просторою кухнею. Ми з Арсеном сиділи за столом, щойно закінчивши вечерю, яку я готувала дві години. Він, як завжди, був розслаблений і задоволений. Його присутність у моєму житті вже пів року перетворила мої звичні невеликі витрати на продукти на щось значно відчутніше.

Я підійшла до шафки, щоб взяти пачку нашої улюбленої, високоякісної кави, і відчула, як усередині мене все напружилося. Залишки порошку на дні упаковки ледь вистачило б на дві повні чашки. Арсен, який випиває її в таких обсягах, ніби це еліксир молодості, чудово знав, що вона закінчується.

— Арсене, — мій голос вийшов трохи різкішим, ніж я очікувала, — у нас кави залишилося буквально на дні. Ти не міг би зараз сходити купити? Поки магазини не зачинилися.

Він підвівся, на обличчі — жодного натяку на розуміння чи занепокоєння.

— Звісно, моя люба. Зараз збігаю до найближчого супермаркету.

Він швидко одягнувся, взяв ключі й вийшов. Через десять хвилин він повернувся. Я стояла на кухні, готуючи місце для нового запасу.

Він поклав на стіл новеньку, щойно розпаковану пачку кави. Одну.

Я глянула на нього, потім на пачку, а потім знову на нього.

— Арсене, ти що, одну пачку купив? — я намагалася, щоб моє запитання звучало як м’який натяк, але внутрішнє роздратування вже ледь стримувалося.

Він знизав плечима, наче я запитала про щось абсолютно очевидне.

— Так, а що? Цього ж нам вистачить на кілька днів. Як тільки закінчиться, я знову куплю.

— Але ж, — я на мить запнулася, намагаючись не перейти на прямі вимоги. — Ти ж знаєш, що я також люблю до кави сир із благородною пліснявою, ті невеличкі делікатесні ковбаски, які ти теж обожнюєш. Ти ж знав, що ми вечеряли останньою вечерею з цього сиру? Можна було б узяти відразу більше, закупитися на тиждень!

Арсен подивився на мене з легкою поблажливістю, від якої мені стало ще прикріше.

— О, ти про це? Якщо ти хочеш, я можу повернутися і докупити все. Але ж поки що є ця пачка, і її вистачить, чи не так? А делікатеси, ми ж їх не щодня їмо. Ти ж не сказала мені, що саме потрібно. Я думав, ти лише про каву.

Його тон був абсолютно спокійним, доброзичливим, без тіні злого наміру. Саме ця невинність його відповіді і виводила мене з рівноваги. Він ігнорував цілу сферу наших спільних витрат, або ж робив вигляд, що не помічає.

Я зітхнула, зрозумівши, що зараз не час для фінансових розборок. Я лише прошепотіла:

— Добре, Арсене. Дякую за каву.

Він усміхнувся, поцілував мене в щоку і сів дивитися спортивні новини, повністю забувши про цю розмову. А я стояла на кухні, дивлячись на одну-єдину пачку кави, і міркувала: як почати цей важливий діалог?

Мене звати Аліна, і ось уже шість місяців ми разом з Арсеном. Ми познайомилися на вечірці в моєї найкращої подруги. Ми обоє дорослі, незалежні люди, і не стали витрачати час на ігри. Ми миттєво знайшли спільну мову, відчули взаємну симпатію, і наші стосунки почали розвиватися стрімко.

Арсен був саме тим чоловіком, якого я завжди хотіла бачити поруч. Ерудований, із чудовим почуттям гумору, він знав толк у мистецтві, літературі та фінансовій аналітиці – якраз те, що мені було близьке. Наші погляди на життя збігалися: ми обоє добре заробляли, мали певний статус у своїх професіях.

Матеріально він був повністю забезпечений, мав чудову квартиру, якісний автомобіль і стабільне становище на роботі. Здавалося, наші стосунки були ідеально збалансовані.

Він запропонував два варіанти спільного проживання: або я переїжджаю до нього, або він до мене.

— У мене, звісно, просторіше, — сказав він якось, коли були на його балконі. — Квартира після свіжого ремонту, усе як ти любиш.

Я кілька разів була в його помешканні. Шикарний дизайн, сучасні меблі, все витримано зі смаком. Єдине, що я хотіла б змінити, це трохи переробити кухню під свої потреби, але це були дрібниці.

— Ти знаєш, Арсене, — відповіла я, — я думаю, що краще буде, якщо ти переїдеш до мене. Моя територія — це моя зона комфорту. Я тут усе знаю, тут мені легше працювати. А моя квартира теж досить велика.

Арсен не став наполягати. Він привіз невелику валізу і спортивну сумку зі своїми речами, які легко розмістилися в моїй великій шафі. Він був гнучким і легко прийняв моє рішення. Мені це подобалося.

У наших стосунках усе було чудово: захоплюючі розмови, спільні поїздки, повна гармонія. Крім однієї деталі: Арсен, як і більшість чоловіків, дуже любить смачно поїсти.

Я чудово готую, і для мене не проблема швидко приготувати щось вишукане. Святковий стіл — завжди будь ласка. Але якщо раніше я готувала лише на себе, зовсім невеликими порціями, то тепер обсяги збільшилися в рази.

Щоденні покупки в супермаркеті вимагали значно більших коштів, ніж раніше. З огляду на сучасні ціни, ця стаття витрат стала вельми помітною, хоча й не критичною для мого доходу.

Арсен активно допомагає мені з домашніми справами. Якщо я затримуюся на роботі, він без проблем приготує вечерю. На вихідних, коли мені хочеться довше поспати, він може зробити сніданок.

Але все це він робить із продуктів, які купую я. Він навіть не помічає, що наш холодильник та шафки поповнюються виключно моїми зусиллями.

Мене це бентежило. Я не хотіла думати, що він не вникає у фінанси через скупість, але й ігнорувати цю ситуацію було складно.

Якось я знову помітила, що в холодильнику порожньо, і вирішила обговорити це з Арсеном, але дуже обережно.

— Арсене, — я зайшла до вітальні, де він переглядав новини, — ти не бачив, ми купили той новий сир, який ти так хвалив минулого разу?

Він відірвався від планшета і на мить задумався.

— Сир? О, ні, здається, його не було. Я забув подивитися. Але я можу сходити. Ти хочеш?

— Звичайно, хочу! — я усміхнулася, намагаючись зберегти легкий тон, — І ще там багато чого закінчилося. Хліб, яйця, олія. Я склала невеликий список у блокноті.

Арсен швидко взяв список. Коли він повернувся, він приніс лише те, що було чітко зазначено. Жодних додаткових ініціатив, жодної спроби купити щось “про запас” або просто “від себе”.

— Це все? — запитала я, беручи пакет.

— Згідно зі списком, — відповів він з такою щирою посмішкою, що я знову не змогла знайти потрібних слів.

— Дякую, любий.

Мене ця ситуація почала внутрішньо виснажувати. Я відчувала себе так, ніби ми граємо в одну гру, але за різними правилами. З одного боку, Арсен був щедрим.

Коли ми ходили в ресторан (а ми це робили регулярно), він завжди розраховувався, не замислюючись, хто має платити. Театр, концерти, спільні поїздки — усе це було на ньому. А квитки на сучасні вистави коштували досить відчутну суму. Він ніколи не скупився на такі розваги.

Але питання щоденного побуту він повністю ігнорував. Це створювало внутрішній дисбаланс.

Я вирішила порадитися з подругою, Катериною, яка також живе у неформальному союзі.

— Катю, мені потрібна твоя порада, — сказала я їй під час нашої зустрічі в кав’ярні. — Арсен зі мною вже пів року. Ми живемо разом, як сім’я. Але він абсолютно не бере участі в купівлі продуктів.

Катя здивовано підняла брови.

— Ти серйозно? Аліно, ви що, не обговорювали це відразу? З першого дня?

— Ні, — я зітхнула, — мені здавалося, що це дрібниця, що він сам зрозуміє. Ми ж дорослі люди. Я не хотіла починати стосунки з розмови про фінанси.

— Ну, тоді це була твоя помилка, — рішуче заявила Катя. — У нас із Микитою все було чітко. Як тільки він переїхав, ми обговорили, що продукти, побутові товари — усе спільне. Вихід простий: скажи йому прямим текстом. Аліно, ти ж не просиш у нього надзвичайну суму, ти просиш лише розділити витрати на їжу, яку ви обоє споживаєте!

— Але я боюся, — прошепотіла я.

— Чого ти боїшся? Що він подумає, що ти меркантильна? — Катя посміхнулася, — Якщо він — нормальний, відповідальний чоловік, він не подумає. Він просто визнає, що недогледів. Скажи йому: «Арсене, мені потрібно, щоб ти долучився до нашого спільного бюджету. Давай визначимо, як ми будемо розподіляти кошти на продукти, адже зараз мої витрати значно зросли». Жодних натяків, жодних образ. Пряма комунікація.

Слова Каті мали сенс. Я розуміла, що потрібно було одразу розставити всі крапки над «і». Тепер же, після шести місяців спільного життя, я не знала, як розпочати цю, на перший погляд, просту розмову.

Я поверталася додому, прокручуючи в голові можливі сценарії розмови з Арсеном. Я не хотіла, щоб він подумав, ніби я з ним лише через його фінансове становище.

Я цінувала його розум, його гумор, наш спільний час. Але цей фінансовий дисбаланс, ця недомовленість, створювала непереборну перешкоду в моєму внутрішньому спокої.

Увечері, коли ми дивилися фільм, я вирішила спробувати.

— Арсене, — я взяла його за руку, — можна я тобі дещо скажу?

Він вимкнув звук на телевізорі й уважно подивився на мене.

— Звичайно, люба.

— Розумієш, я знаю, що ти дуже щедрий. Ти завжди платиш за наші розваги, подорожі, ресторани. Це дуже приємно. Але є один момент, який мене трохи бентежить.

— Який? — він виглядав справді зацікавленим.

— Це наші щоденні витрати на продукти. Наші обсяги їжі, з твоїм апетитом, значно зросли. І я помітила, що всі ці витрати лежать лише на мені. Для мене це не критично, але це помітна стаття витрат, і я вважаю, що було б справедливо, якби ми їх розділили.

Я очікувала на будь-яку реакцію: здивування, образу, вибачення. Але Арсен лише усміхнувся.

— О, Аліно! Це все? Я про це навіть не думав! Ти така самостійна і така ефективна, що мені навіть на думку не спадало, що ти про це переймаєшся.

Він піднявся, підійшов до свого рюкзака, дістав гаманець і поклав на стіл значну суму грошей.

— На, це на продукти, — сказав він. — І більше ніколи не соромся про це говорити! Якщо тобі потрібна допомога з цим, ти просто скажи. Я вважав, що оскільки я не беру участі в цьому процесі, то й не повинен заважати. А оскільки я плачу за все інше, я думав, що це такий собі обмін. Але ти абсолютно права. Ми — пара.

Він поцілував мене. Я була вражена такою простотою рішення. Уся моя внутрішня боротьба виявилася марною, а моя нерішучість — необґрунтованою. Він дійсно не помічав, а не ігнорував. Його відповідь підтвердила мої думки: він не скупий, він просто дорослий чоловік, який потребував прямого, але делікатного нагадування про необхідність участі в побутових фінансах.

— Арсене, — я пригорнулася до нього, — я така рада, що ми це обговорили. Мені не потрібна така велика сума відразу. Давай домовимося про щомісячний внесок чи просто розділимо чеки.

— Ні, нехай буде так, — він подивився мені в очі, — я більше не хочу, щоб ти переймалася через дрібниці. Я хочу, щоб ти була щасливою. А про чеки ти скажеш мені, коли буде зручно. Добре?

Я кивнула. Хоча я і не привела себе у повну внутрішню рівновагу перед цією розмовою, сам факт, що я зважилася, і його спокійна, позитивна реакція, остаточно розвіяли мій внутрішній дисбаланс. Тепер наші стосунки стали ще більш відкритими та збалансованими.

Головна картинка ілюстративна.