Зранку, коли місто ще спало у глухій темряві, Артем прокинувся і, на диво для його статури, швидко та безшумно зібрав свою дорожню сумку. Його дружина, Ярина, мирно спала. Ледь вловимий промінь світла, що пробивався крізь штори, освітлював її обличчя. Артем обережно спустив босі ноги на холодну підлогу, прислухаючись до її рівного дихання.
Він вдягався в темряві — штани та футболка, приготовлені ще ввечері. Його грубі пальці нервово застібали ґудзики. У голові щосили гуло відчуття приближення свободи. “Тільки б не прокинулася,” — думав він.
Ярина лежала обличчям до порожньої половини ліжка, її рука все ще була на подушці, де нещодавно була його голова.
Артем глянув на її знайомий профіль і на мить відчув щось схоже на жалість, але одразу це почуття відкинув. Не можна бути слабким.
Він схопив свою зношену сумку і ключі від машини. Все готово. Не озираючись, він вийшов з квартири. Навшпиньки він вийшов у коридор і тихо закрив двері.
Артем поспішно спускався сходами, намагаючись переконати себе: “Це правильно. Це не було шлюбом, а тягарем. Нехай вона живе, я заслужив на краще. Вона сама винна, не звертала увагу на себе і на нас”.
У квартирі настала абсолютна тиша. Ярина лежала з відкритими очима, вдивляючись у стелю. Вона прокинулася не від звуку замка, а від ледь відчутної зміни в його диханні. Вона відчула його намір ще уві сні, інстинктивно, як ніколи раніше.
Вона не ворухнулася, слухаючи кожен його рух. Її серце не панікувало, а, навпаки, застигло, мов крижана гірка. Настав цей день.
Вона повільно піднялася. Кімната тонула в сірому світлі. Ярина провела рукою по його подушці — вона була холодною та порожньою, як і їхнє життя. Встала, підійшла до вікна і розсунула штори. Внизу стояв його автомобіль. Через кілька секунд Артем вийшов з сумкою, кинув її в машину і швидко поїхав.
Ярина не плакала. Скільки вона чекала цього? Роки? Вона давно перестала рахувати дні, від часу, коли тепло зникло з їхнього дому, залишивши лише звичку і тінь непомітного існування.
Вона пішла на кухню, увімкнула світло і поставила чайник. Сьогодні починається її нове життя.
Допивши чай, Ярина стояла біля вікна, спостерігаючи, як світанок заливає вулиці рожевим світлом. Через кілька хвилин на її телефоні, що лежав на столі, спалахнув екран і пролунав сигнал повідомлення.
Вона взяла телефон. Це було фото: Артем посміхається в аеропорту, обіймаючи молоду, темноволосу дівчину (свою секретарку Катю). Під фотографією було написано: “Прощавай, дурепо. Ось так я тебе і залишаю”.
На мить її обличчя не виказало жодних емоцій. Потім куточки губ повільно піднялися, розтягуючись у сміх.
Артем ще не знав, що за годину до його від’їзду, Ярина зробила один дзвінок, який усе змінив.
Вона знову взяла телефон і набрала номер Володимира Петровича, керівника їхнього спільного бізнесу.
“Алло, Ярино,” — спокійно відповів Володимир Петрович, ніби чекав цього дзвінка.
“Все зроблено, Володимире Петровичу,” — твердо сказала вона. “Він щойно пішов із сумкою.”
“Розумію. Не переживай. Усі документи в мене. Все переоформлено на твоє ім’я. Ти отримуєш все: компанію, гроші. А він? Він залишиться з боргами,” — повідомив старий друг.
“Дякую вам, Володимире Петровичу.”
Ярина поклала слухавку. Тиша у квартирі стала її союзницею, вона була наповнена спокоєм і готовністю до нового етапу.
Ярина згадувала, як усе почалося: відчуження, пізні повернення додому, чужі парфуми, зневажливі фрази: “Ти що, нічого не розумієш? Ти ж лише в цій кухні повинна крутитися, щоб їсти було готово”. Вона сиділа, вірила, прощала.
Потім з’явилася Катя. Артем почав витрачати більше грошей, і коли Ярина питала, він казав: “Ти мене обдираєш! Я ж працюю, як кінь!”
Одного разу Ярина побачила його листування. Ніжні повідомлення, слова про гроші: “Я заберу все до останнього, а потім ми втечемо кудись, а що я в ній знайшов — не розумію”.
Тоді щось у ній луснуло. Терпіння в один момент перетворилося на сталеву рішучість. Вона пішла до Володимира Петровича, показала йому докази.
“Ярино, все через те, що ти захотіла аби чоловік твій почувався головним,” — обурився він. “Ти — одна з небагатьох, хто вартує поваги. Тепер слухай мене уважно.”
Вони почали тихо готуватися: збирали документи, змінювали керівництво. І чекали моменту, коли Артем зробить свій останній крок.
Ярина не підняла слухавку, коли її телефон завібрував — це був, мабуть, Артем. Він, напевно, вже спробував використати картки і дізнався, що всі його рахунки заблоковані. Володимир Петрович, мабуть, вже подзвонив йому, щоб повідомити про переоформлення бізнесу.
Ярина відхилила виклик. “Нехай помучиться,” — подумала вона.
Вона пішла до шафи і взяла великий сміттєвий пакет. Почала поступово викидати всі його речі — одяг, взуття, всі залишки його існування.
У вітальні вона взяла спільну фотографію, акуратно розірвала її навпіл і обидві частини кинула у сміття.
Знову дзвінок. Вона відхилила його і пішла до його кабінету, куди їй раніше був суворо заборонений доступ. Вона відчинила вікно, щоб вивітрити затхлий запах брехні.
Сіла за його масивний стіл. Тепер це був її стіл. Вона взяла його щоденник, подарунок Каріни, вирвала її фотографію.
Знайшла запис про завтрашню зустріч із важливим клієнтом.
Набрала номер. “Ігоре, доброго дня. Це Ярина. Завтрашня зустріч з моїм чоловіком скасовується. Усі подальші питання щодо наших проєктів прошу вирішувати тепер лише зі мною.”
“А що трапилося?” — здивувався Ігор.
“Артем покинув компанію і нашу сім’ю. Від сьогодні я одноосібна власниця бізнесу. Усі документи готові.”
“Я зрозумів. Чесно кажучи, я тільки радий. З ним останнім часом неможливо було працювати. Домовленість буде з вами, Ярино. Я тільки за.”
Щойно вона поклала слухавку, подзвонила донька Яна. Її голос був здавлений від сліз.
“Мамо, тато щойно дзвонив! Він сказав, що ти його розорила, бізнес забрала і вигнала на вулицю! Він сказав, що ти збожеволіла!”
“Заспокойся, Яночко,” — м’яко, але твердо сказала Ярина. “Він збрехав, як брехав усі останні роки. Він полетів у відпустку зі своєю молодою коханою, а перед цим спробував вивести всі гроші з фірми і залишити нас без гроша. Я просто встигла раніше.”
“Що?! З ким він поїхав?” — ахнула донька.
“З Каріною, його секретаркою. Він навіть надіслав мені прощальне фото з підписом ‘Прощавай дурепо’.”
“Та як він посмів! Я йому зараз подзвоню!” — Яна кипіла від гніву.
“Не треба, доню, не витрачай сили. Він уже все отримав. У нього немає грошей, немає бізнесу. Є тільки борги. Краще приїжджай. Допоможеш мені викинути його старий мотлох?”
“Я вже виїжджаю! Мамо, тримайся там.”
Сльози навернулися на очі Ярини, але це були сльози полегшення. Її донька була на її боці.
Тим часом, в аеропорту, Артем стояв біля стійки прокату автомобілів і почувався повним ідіотом. Жодна його картка не працювала.
Володимир Петрович повідомив йому про “нову обставину” — фірма переоформлена на Ярину Ігорівну (він ніколи не називав її так офіційно), яка, як законна співвласниця, підписала документи про зміну керівництва для порятунку активів.
Каріна стояла поруч, надувши губки. “Ну скільки можна? Я втомилася. Ти сказав, тут буде все готово!”
“Замовкни!” — гаркнув він.
Яна, коли він їй подзвонив, сказала холодно, карбуючи кожне слово: “Не дзвони сюди більше. Ти зрадив маму. Ти зрадив нашу сім’ю. Ти нам більше не батько.”
Артем опустив телефон. Його ідеальний план дав глобальний збій. Він спробував подзвонити Ярині вдесяте, але вона його заблокувала.
Каріна вихопила в нього телефон: “Ти їй ще дзвониш? Я ж казала: треба було всі документи під себе переоформити ще місяць тому! А ти тягнув. І чим це скінчилося? Ми в чужій країні, без гроша в кишені!”
Він подивився на її гарне, зле обличчя і з жахом зрозумів, що вона дивиться на нього точно так само, як він усі ці роки дивився на Ярину — із роздратуванням.
“Що будемо робити?” — запитала вона.
“Не знаю,” — чесно сказав він, відчуваючи, як виступає холодний піт на чолі.
“Якщо за годину не придумаєш, то щасливо залишатися,” — заявила Каріна. “Ти обіцяв мені золоті гори. Подзвоню мамі, вона мені грошей на квиток відправить. Лечу першим же рейсом.”
Ярина і Яна закінчили прибирання. Пакети з його речами стояли в коридорі. Кімната стала світлішою, дихалося легше.
“Мамо, а що ти тепер будеш робити?” — запитала Яна, заварюючи свіжий чай.
“Жити,” — просто відповіла Ярина. “Працювати. Може, квартиру перероблю, світлі шпалери поклею.”
“А ти… ти не шкодуєш?”
“Ні. Я шкодую лише про одне: що не зробила цього раніше, що дозволяла йому роками принижувати себе. Терпіння — це просто боягузтво, страх щось змінити.”
Вони сиділи, пили чай і говорили про майбутнє, про Янине навчання, про нові проєкти фірми, про спільну відпустку.
Уперше за багато років вони говорили без огляду на нього.
Наступного ранку Ярина прокинулася з відчуттям, якого не було багато років: вона виспалася. Глибока втома минула.
Вона зробила зарядку, випила каву і підписала всі необхідні документи з Володимиром Петровичем. Її підпис, раніше боязкий, тепер був упевнений і твердий.
Вона отримала нові банківські картки на своє ім’я: Ярина Ігорівна. Тепер це звучало як титул.
Вона дозволила собі маленьку розкіш: зробила нову стрижку. Сивину не зафарбувала — це її історія. Увечері поїхала в ресторан, замовила свою улюблену страву і келих вина. Вона сиділа біля вікна, дивилася на вечірнє місто і почувалася вільною.
Перед сном вона підійшла до вікна. Місто затихало. Вогонь її внутрішнього світла, пройшовши крізь зраду, не згас, а загартувався і став тільки яскравішим.
Лягаючи в ліжко, вона потягнулася на своїй половині. Усе ліжко тепер було її. І вперше за довгі-довгі роки, засинаючи, вона відчула не порожнечу, а тиху, спокійну радість. Радість того, що все тільки починається.
