— Софіє, ну скільки можна? Ти знову починаєш цю розмову? — Голос Артема звучав роздратовано, але я відчувала в ньому і нотки розгубленості. Він сидів на дивані, переглядаючи оголошення про роботу в планшеті, хоча за останні кілька місяців це стало схоже на ритуал, а не на реальний пошук.
— Артеме, ми ж домовлялися, — я поставила на стіл чеки, які акуратно зібрала за останній тиждень, хоча й розуміла, що це виглядає дріб’язково, але інакше він не сприймав. — Наш пробний термін минув ще чотири місяці тому. Я мовчу про наші домовленості. Але я не розумію іншого: ти приносиш додому суму, якої вистачає лише на обслуговування твого авто та комунальні платежі. А все інше — продукти, побутові речі, наші спільні виходи, навіть елементарні посиденьки в кафе — я беру на себе.
Він відклав планшет, на його обличчі з’явився вираз ображеної гідності.
— Люба, хіба ти не розумієш ситуації на ринку? Наразі у сфері будівництва та проєктного менеджменту повний занепад. Я не можу піти працювати абикуди! Я — фахівець! Мені потрібен гідний проєкт, робота, яка відповідає моїй кваліфікації. А ти, як жінка, яка мене справді любить і цінує, маєш проявити ну, підтримку.
— Підтримка — це одне, Артеме. І я її тобі даю. Я вірю в тебе, я заохочую твої ідеї. Але ти натякаєш, що я повинна повністю взяти на себе фінансування нашого життя на невизначений термін, поки ти чекаєш на “гідний проєкт”, — я звела руки. — Ми не чоловік і дружина. Наша «пробна» угода вже давно закінчилася. Я не відчуваю, що ти прагнеш розвитку наших стосунків. Натомість, ти просто звик, що я вирішую фінансові питання.
Він підвівся, його постать напружилася.
— Я думав, ми — сім’я. Я думав, ми разом. Сім’я підтримує одне одного у скрутні часи. Чи ти просто шукаєш причину, щоб піти? Може, я не пройшов твій іспит на достатньо забезпеченого чоловіка?
Це було нечесно. Це було маніпулятивно. І в цей момент я чітко зрозуміла, що проблема не в роботі, а в його поглядах на наші стосунки і на мою роль у них.
Наші стосунки з Артемом почалися, коли мені було двадцять вісім, а йому — тридцять три. Вік, як мені здавалося, ідеальний для того, щоб створити міцну родину, народити дітлахів і планувати спільне майбутнє. Я була готова до цього, але Артем був іншої думки.
Він уже був одного разу одружений, і, як він часто мені пояснював, той досвід був для нього “болючим уроком поспішності”.
— Ми надто швидко одружилися, Софіє, — говорив він, погладжуючи мою руку. — Ми не дізналися одне одного до кінця. І це призвело до краху. Я більше не хочу поспішати.
Через це він постійно відкладав розмови про офіційний шлюб чи спільне майбутнє. Він говорив, що йому потрібно пізнати мене краще, і, що найголовніше, “подивитися, чи вийде з мене гарна господиня”. Ця фраза завжди викликала у мене внутрішній протест. Я була успішним менеджером, мала свій дохід, а він хотів “перевірити” мої кулінарні здібності?
Я була категорично проти співжиття і того, що я називала “тестовим режимом”. Але коли я зрозуміла, що інакше він просто не захоче розвивати наші стосунки, я погодилася. Артем отримав у спадок від свого дядька невелику, але затишну квартиру, і місця нам обом там вистачало.
Перед тим, як переїхати, я чітко озвучила свою позицію. Це був, мабуть, найважливіший діалог на початку наших стосунків.
— Артеме, послухай мене уважно. Я не з тих жінок, які готові жити роками у невизначеності. Я погоджуюся на співжиття максимум на один рік. Це наш “випробувальний термін”.
— Це надто мало, Софіє, — намагався він заперечити.
— Це достатньо, щоб зрозуміти, з ким ти прокидаєшся, — відрізала я. — Через рік я хочу почути твоє рішення: ти бачиш мене у ролі своєї дружини чи ні. Якщо ні — ми розходимося. Без образ. Я не хочу втрачати час на стосунки, які нікуди не ведуть. Моє майбутнє для мене важливе.
Він спочатку був незадоволений, але потім, бачачи мою рішучість, неохоче, але начебто погодився.
— Гаразд, Софіє. Я приймаю твої умови. Але запам’ятай, я повинен бути впевнений у жінці, яку поведу під вінець. Це не тест, це перевірка на сумісність.
Я погодилася. Спочатку я навіть старалася, щоб пройти його “перевірку”. Готувала, прибирала, намагалася створити затишок. Вкладала у це багато сил. Адже це була ціна, яку я погодилася заплатити за наше спільне майбутнє.
Наші перші місяці були прекрасні. Артем працював проєктним менеджером у великій будівельній фірмі. Його дохід був більш ніж гідний, і він повністю покривав наші спільні витрати: продукти, ресторани, спільні розваги, подорожі.
Я, звісно, теж заробляла, але мої гроші йшли переважно на мої особисті потреби, мій одяг, або ж на накопичення. Це була модель, яка мене влаштовувала. Я відчувала себе захищеною, і, що важливо, ми були рівноправними партнерами.
Але, як завжди буває у житті, обставини втрутилися у наш чіткий план.
Коли термін нашого співжиття наблизився до позначки “один рік” — того самого, коли я мала отримати “вирок” щодо нашого майбутнього — у Артема розпочалися проблеми на роботі.
У його будівельному холдингу змінилося керівництво, і почалися радикальні скорочення. Його заробітна плата була істотно зменшена, а умови праці стали просто нестерпними.
— Я не можу більше там залишатися, Софіє, — сказав він одного вечора, роздратовано кидаючи ключі на стіл. — Це приниження. Вони не цінують мій досвід. Я прийняв рішення: звільняюся за власним бажанням.
Я була на його боці. Я вважала, що ніхто не повинен терпіти погане ставлення.
— Ти вчинив правильно, Артеме. Твої знання варті набагато більшого, — сказала я, намагаючись підтримати його.
Він тоді, в ейфорії від “правильного” рішення, навіть не згадав про нашу домовленість щодо шлюбу. Я, зі свого боку, вирішила, що не варто додавати йому стресу.
— Добре, — сказала я собі. — Відкладемо це питання до кращих часів. Я дам йому ще трохи часу, поки він знайде нову роботу. Це прояв підтримки.
Проте, “трохи часу” перетворилося на місяці. У нашому місті того року багато фірм скоротили штат, а його сфера, як він сам говорив, переживала “колапс”. Нормальну роботу за спеціальністю — проєктним менеджером — він так і не знайшов.
Артем почав перебиватися підробітками, виконуючи дрібні, разові консультації, або ж допомагаючи старим знайомим на об’єктах. Гроші він приносив, але їх було дуже мало.
Якщо раніше він сам купував продукти і оплачував наші спільні розваги, то тепер його заробітку ледве вистачало на оплату комунальних рахунків, бензин і обов’язкове, на його думку, обслуговування його чималого позашляховика.
Фінансовий баланс у нашому домі різко змінився. Купувати їжу, побутову хімію, поповнювати запаси, які швидко закінчуються, мені тепер доводилося за свій рахунок.
Коли ми виходили в кафе чи кіно, я автоматично платила зі своєї картки. Спочатку я не надавала цьому значення, але коли ми прожили так уже кілька місяців, це почало викликати у мене сильне внутрішнє невдоволення. Мої накопичення почали танути, а його ситуація не змінювалася.
Я намагалася якось “підштовхнути” його.
— Артеме, чому б тобі не розглянути тимчасову роботу? Може, піти в якусь будівельну фірму, хоча б тимчасовим адміністратором? Або, як варіант, знайомі казали, що потрібні кур’єри. Це ж тимчасово, допоки ти не знайдеш те, що тобі потрібно. Це дасть тобі гідний, стабільний дохід.
Він категорично відмовлявся.
— Я не хочу влаштовуватися абиким, Софіє. Це знецінює мій досвід. Я не буду працювати кур’єром чи таксистом. Я маю працювати лише за своєю спеціальністю, керуючи проєктами, а не розвозячи піцу.
І ось тут пролунала та фраза, яка стала для мене червоною лінією.
— Ти ж моя жінка. Любляча жінка повинна підтримувати свого чоловіка і допомагати йому. Поки я не знайду пристойне місце, ти маєш подбати про мене. Погодувати, і, можливо, навіть подбати про мій одяг.
Він не говорив прямо, що я повинна його “утримувати”, але натяк був більш ніж прозорий. Він очікував, що я повністю візьму на себе фінансову відповідальність за наше життя, поки він “шукає себе”.
А я не хотіла цього робити. Я не хочу його “одягати” і “годувати”, адже він мені ще навіть не чоловік! І не відомо, чи одружимося ми взагалі коли-небудь, адже він досі не приймає рішення. Більше того, він порушив нашу домовленість, а тепер вимагає від мене виконання “подружніх” обов’язків.
Ця ситуація спричинила між нами глибокий розкол. Ми почали постійно вести напружені діалоги.
— Ти просто не хочеш мені допомогти, Софіє. Тобі важливіша грошова сума, ніж мій спокій, — дорікав він.
— Мені важливіша послідовність і справедливість, Артеме, — відповідала я. — Ти вимагаєш від мене зобов’язань, які може мати лише дружина, а сам не готовий взяти на себе відповідальність чоловіка. Наша домовленість була: рік і рішення. Рік минув, а ти знайшов виправдання, щоб затягнути час і перекласти відповідальність на мене. Хіба це чесно?
— Ти стаєш меркантильною, — казав він.
— Я стаю реалісткою, — відповідала я. — Якщо ти не готовий працювати на будь-якій роботі заради того, щоб у нашому домі була стабільність, це означає, що тобі комфортно у цій ситуації. І мені здається, це твоя нова перевірка: чи готова я тебе тягнути?
Ми не могли дійти до компромісу. Він уперто стояв на своєму: тільки “гідна” робота, і тільки підтримка дружини. Я уперто стояла на своєму: моя підтримка має межі, і вони закінчуються там, де закінчуються його зобов’язання.
Я зрозуміла, що цей “пробний термін” не закінчився. Він просто перейшов у нову, більш складну фазу. Тепер він перевіряв не мою господарність, а мою “вірність” і “готовність терпіти”.
Я відчувала, що ми на краю. І питання вже не стояло, хто з нас правий. Правота була на моєму боці: я виконала свою частину угоди, він — ні. Але головне питання було в іншому: чи готова я зруйнувати ці стосунки, щоб зберегти свою фінансову незалежність і свою гідність?
Я знала, що час вичерпано. Я дала йому можливість, я проявила підтримку. Але я не готова бути його фінансовим спонсором, живучи при цьому у статусі “поки що не дружини”.
Хоча? Можливо то я надто багато хочу від нього? Можливо, саме от такі і є стосунки у шлюбі: попри все? Скажіть, то я не права, чи все ж у наших стосунках щось не так?
Головна картинка ілюстративна
