Я сиділа за кухонним столом, коли задзвонив домофон. Ми з Олегом планували їхати на дачу з дітьми, але несподіваний гість змінив усі плани. Відчинивши двері, я побачила тітку Марію, сестру моєї мами. Вона стояла з коробкою в руках, посміхаючись, але в її очах було щось хитре.
— Здрастуй, Оксано, — сказала вона, простягаючи коробку. — Ось, тримай, це тобі подарунок. Знаю, день народження в тебе був місяць тому, але я про племінницю не забула.
Я здивовано підняла брови. Тітка Марія не була частим гостем у нашому домі. Востаннє я бачила її, мабуть, років п’ять тому.
— Проходь, тітко. Чому не попередила? Ми ж на дачу зібралися, — я намагалася бути ввічливою, хоча її візит мене насторожив.
— Та яка дача? Не втече вона від вас, — Марія пихкала, знімаючи пальто. — Я з ділом до тебе. І якби ти була хорошою племінницею, сама б давно поцікавилася, як я живу. А то мені доводиться в таку далечінь їхати.
Я прикусила губу. “Ми ж ніколи не були близькими, тітко. Ти сама нас за рідню не вважала,” — подумала я, але промовчала.
— Ну, показуй свою нову квартиру, — продовжувала вона, оглядаючи передпокій. — Мама твоя, Світлана, так розхвалювала ваші хороми, наче ви в палаці живете.
— Та який палац? Просто простора квартира. У кожного своя кімната, діти задоволені, — відповіла я, відчуваючи, як напруга зростає.
— Ой, коли гроші є, чому б не купити таку квартирку, — буркнула Марія, обходячи кухню.
Її тон мене дратував. Тітка завжди вела себе так, наче всі їй щось винні. Я знала від мами, що Марія з молодості вимагала грошей у рідних, пояснюючи це своїм “важким міським життям”.
Вона тричі була заміжня, мала трьох дітей, але жоден шлюб не склався. І щоразу вона поверталася до рідні з новими вимогами.
— Чаю будеш? — запитала я, щоб змінити тему.
— Аякже, налий, — кивнула вона, сідаючи за стіл. — Добре живете, Оксано. Багато. Меблі он які дорогі. А я ледве кінці з кінцями зводжу.
Я зітхнула. Починається.
— Ми з Олегом працюємо, тітко. Я на заводі, зарплата непогана, 25 000 гривень. Олег ще більше заробляє. Але ж і ми не без витрат, — я намагалася тримати розмову нейтральною.
— Та знаю я, звідки у вас гроші! — раптом випалила Марія, її очі звузилися. — Мама твоя, Світлана, все собі загребла! У батьків наших усі заощадження забрала, поки за ними доглядала. Мільйони, Оксано, мільйони!
Я мало не вилила чай.
— Які мільйони? — я ледве стримувала обурення. — Ти про що взагалі? Мама доглядала за бабусею і дідом, коли вони хворіли. А ти де була? Тільки за їхньою пенсією приїжджала!
— Ой, не треба мені казки розповідати! — Марія підвищила голос. — Я знаю, що Світлана собі все привласнила. І дім батьківський, і гроші. А мені нічого! І тепер ви, багатенькі, мені винні!
— Винні? — я не вірила своїм вухам. — Ти серйозно? За що ми тобі винні?
— А за те! — вона ткнула пальцем у мою сторону. — Мама твоя мене обділиа, а ви тепер у розкоші купаєтесь. Я до вас із душею, з подарунком, а ви тут носа задираєте!
— Оксано, що за галас? — у кухню зайшов Олег, почувши гамір.
— Ось, тітка Марія каже, що ми їй винні, бо мама нібито привласнила якісь мільйони, — я ледве стримувала тремтіння в голосі.
— Які мільйони? — Олег спокійно глянув на тітку. — Ви про що, Маріє Іванівно?
— Про те, що ви мені повинні! — вона схопилася зі стільця. — Я до вас із добром, а ви мене ганьбите! Я хочу на вашій дачі жити. Моїй доньці з зятем у моїй квартирі тісно, а мені їхати нікуди. Ви ж там не живете взимку, правда?
Я розсміялася, але сміх був гірким.
— Ти серйозно? Наша дача — це наш дім, наше місце для відпочинку. І ти думаєш, що ми тобі її віддамо?
— А що, вам шкода? — Марія склала руки. — Ви ж багаті, ще собі купите!
— Все, досить! — я різко встала. — Олеже, проведи тітку. Вона йде.
— Куди я йду? — заметушилась Марія. — Я ще не договорила! Я на дачу поїду, подивлюся, як там усе влаштовано!
— Геть! — я не стрималася, вказавши на двері. — І подарунок свій забирай! — я схопила коробку з чайником і віднесла її в передпокій. — З цієї дешевої китайської штуки пий чай сама!
Марія, бурмочучи щось про невдячних родичів, вискочила в під’їзд. Я грюкнула дверима, відчуваючи, як тремтять руки.
Того ж вечора я зателефонувала мамі. Мені треба було виговоритися.
— Мам, ти уявляєш, що тітка Марія влаштувала? Прийшла до нас, звинуватила тебе в тому що ти забрала собі якісь мільйони і хатіла нашу дачу! — я ледве стримувала обурення.
— Оксано, я ж тобі казала, що Марія завжди була такою, — зітхнула мама. — З юності вона тягнула з нас гроші. Бабуся з дідом віддавали їй усе, що могли, а вона навіть не дзвонила, не питала, як вони. А коли вони занедужали, я за ними доглядала. Вона ж тільки за пенсією приїжджала.
— І що мені тепер робити? — я відчула, як у горлі стоїть ком. — Вона ж не зупиниться, правда?
— Не зупиниться, — тихо відповіла мама. — Але ти зробила правильно, що вигнала її. Не дозволяй їй маніпулювати тобою. Ми з татом давно припинили з нею спілкуватися. І тобі раджу.
Минуло трохи більше місяця після того візиту. Ми з Олегом якось заспокоїлися, вже й почали жартувати, що “коробка з китайським чайником” — новий символ родинного спадку. Але, як то кажуть, не встигли й каву допити, як нова історія на порозі.
Було недільне ранкове тепло, ми з дітьми саме складали речі на дачу. І тут знову дзвінок у двері. Я аж здригнулась — інтуїція мене не підвела.
На порозі стояла вона. Та сама тітка Марія. Але вже не така гонорова, як минулого разу. Волосся розпатлане, обличчя заплакане, очі червоні. В руках — дві пошарпані торби, а на плечах стара синя куртка ще з 90-х.
— Оксаночко, донечко моя,— її голос тремтів. — Пробач мені, дурній старій. Я була не в собі. Мене вигнали. Донька.Зять, вони сказали, що я їм заважаю. Що не можуть більше терпіти моїх “примх”. Вони, викинули мене з дому. Мені нікуди йти. Я не прошу багато просто дах над головою, — вона заплакала.
Я мовчала. Стояла, як укопана. Олег підійшов ближче, обійняв мене за плечі й прошепотів:
— Може, хай на дачу? Там хоч тепло, і людей нема.
Я кивнула. Та хоч як вона мене образила, та все ж — старша жінка, рідна. І залишити її під дощем, як ту валізу на вокзалі — не могла я так.
Перший місяць усе було мирно. Ми навіть дивувались. Тітка дякувала, варила борщі, поливала квіти. Навіть по телефону вибачилась перед мамою. Казала: “Переосмислила життя”.
На другий місяць почала трохи бурчати, що ліжко жорстке, що в коморі павутина, що сусіди шумні. Але ми терпіли.
На третій — знову включила свою “королеву балу”. Дзвонила Олегу по десять разів на день: “Тут лампочка перегоріла, а ви що — не приїдете? А де обіцяний новий матрац? І що це за вікна, через які протягає, як у кочегарці?!”
Ми з Олегом вирішили все ж навідатись на дачу — висадити дерева, впорядкувати ділянку, трохи відпочити на природі.
Приїхали зранку, з дітьми, з інструментами, розсадою. Раділи, що побачимо сад оживленим. Але радість була недовгою.
Відчинила нам тітка Марія. У домашньому халаті, з рушником на плечі, як справжня господиня.
— А ви що тут робите? — її брови злетіли догори. — Я гостей не чекала. Ви ж могли попередити!
— Маріє Іванівно, ми ж вам лише тимчасово дали дачу, — стримано нагадав Олег. — Це наш дім. Ми приїхали посадити дерева.
— Які ще дерева?! — вона заговорила на підвищених тонах. — Тут моя клумба! Ви мені все витопчете! І взагалі, могли б хоч подзвонити! Наступного разу я дверей не відчиню!
Я сполотніла. Стояла з оберемком саджанців і не вірила власним вухам.
— Тітко, — сказала я тихо, — це не ваш дім. Ви тимчасово тут. Ми не віддавали вам дачу назавжди.
— Ну і що? Ви мене сюди пустили! А я тут уже три місяці! То чого ви приперлися зі своїми дітьми, розсадою, сапками?!
Увечері ми знову сиділи на кухні. Я крутила в руках ложку, Олег мовчки дивився у вікно.
— Що робити, Олеже? — прошепотіла я. — Вигнати стару жінку на вулицю? Але ще трохи — і вона нас вижене з власної дачі.
— Я розумію. що треба щось робити. Але в мене рука не підійметься її виставити. У неї одна пенсія. Скільки 3000, 5000. Квартиру оренувати не зможе, працювати теж. Донька її не прийме. Але й як є нині теж не годиться.
Ми досі на дачі не були, навіть мама розгублена. Що робити?
Головна кратинка ілюстратвина.
