Після тієї події ми не спілкувалися з бабусею десять років. Я не могла їй пробачити того, що вона зробила і якби не сусідка, то й не дізналася б продовження тієї історії.
Бабуся Люба була завжди з характером, як то кажуть. Вона мене виховувала сама, бо мама як подалася в Італію на заробітки, то так більше й не верталася. Передавала мені гроші і кликала мене до себе.
Я не знаю, що там між ними було, вони ніколи про це не говорили.
І ось я пішла вчитися, мама мені оплатила навчання, проживання.
– Могла б тут вивчитися, потім не треба захищати диплом.
– Мамо, я не хочу там жити.
Мені не сподобалося у неї, не знаю чому. Наче й тепло, і море, але мій організм ніяк не хотів звикати до спеки.
А тут я ще й закохалася в Віктора, то яка Італія? Ми мріяли про те, що одружимося і будемо жити в місті.
Але по фінансах нам не дуже це підходило, бо ми перші роки після весілля знімали квартиру в місті і на це йшла вся наша зарплата.
І ось тоді він мені й каже:
– Слухай, а давай ми зробимо ремонт в твоєї бабусі і будемо там жити, хата в приміській зоні, через кілька років сюди буде ходити тролейбус.
Я не хотіла жити з бабусею, адже я ледве звідти втекла, а тут назад?
Але чоловік вперся і ми поїхали до неї проситися жити.
– Чого ж, живіть, – відказала бабуся, – але тут все ремонту потребує.
– За це не переживайте, – відказав Віктор, – ми з батьком з вашої хати зробимо цукерочку.
І він не збрехав. Його батько був будівельником і два роки практично хату переробляв, а ми працювали на будівельні матеріали. Навіть мама моя підключилася і вислала десять тисяч євро.
– То вам на меблі, – сказала.
Хата змінилася кардинально, мило глянути, але бабуся була невдоволена, що навколо купи сміття, що їй заважає шум, що треба все швидко робити.
– Тепер видно, що то за майстер, який робить ремонт два роки, – в очі казала свату.
Той ображався, а хто б не образився? Атмосфера з кожним днем ставала все напруженішою, бабуся всім сусідам розказувала, що її з хати виживають, що вона не може більше в такому шумі жити.
І ось закінчення ремонту, все новеньке, ванна в хаті, вода в хаті, газ в хаті. Бабуся язиком прицмокнула і заспокоїлася.
Наче все має бути вже добре, подумаєте ви, але не тут було.
Через рік Віктору попалася хороша робота в іншому місті і ми були змушені переїхати. Єдине було добре, що не треба було платити за оренду, ми могли собі спокійно відкладати на власну квартиру.
Далі діти з’явилися, я їздила з ними до бабусі на літо, але вона не мала до них серця, бо казала, що вони їй спеціально квіти витоптують та городину. Я не дивувалася, бо вона й мені теплого слова ніколи не сказала, то я від неї іншого й не надіялася. Наша присутність її обтяжувала, тому я скорочувала такі відвідини.
Минуло десь п’ять років, як Вітя підняв тему, що варто було б бабусину хату на нас оформити.
– Та вона й так буде наша, – відказала я, – я в неї одна.
– Ну, не знаю, всяке буває, – відказав він.
І оте «всяке» з нами й сталося.
Одного вечора він прийшов з роботи дуже похмурий.
– Ти знаєш таку собі Аню Л.?
– Ні, а маю знати?
– Так, бо вона успадкує хату твоєї бабусі, куди ми стільки грошей вбухали.
Я вхопилася за голову. Я не знала цієї жінки й близько. Довелося їхати до бабусі, а та мені й каже:
– А ти думаєш, що мене хтось буде задурно доглядати?
– Але вам лише сімдесят! Вас ще не треба глядіти та й ми вас доглянемо.
– Яке, ви в місті і носа не потикаєте, а Аня біля мене живе і по десять разів до мене заходить.
Я поїхала ні з чим, ще думала, що бабуся передумає, але одного дня приїхала, а та жінка зі своїми дітьми в нашій кімнаті живе.
Я не витримала і влаштувала скандал, не змогла стриматися. Замовила машину і ми вивезли всі меблі, які купували, бабуся мене не підтримала зовсім. Кляла. Уявляєте?
Ось так я й перестала до неї телефонувати і їздити. Хай собі живе своїм життям, а у нас все й так добре.
Час пролетів, а я не знаю чи й думала про неї.
Аж тут мама телефонує.
– Бабуся в вашому місті в будинку для літніх людей, – каже,
– А ти звідки знаєш?
– Кума сказала, – каже мама.
Ми замовкли. Йти до неї мені зовсім не хочеться, тим більше, он як її доглядають. Так мені той час згадався, як вона була всім невдоволена, нічим не помогла, навіть, нам їсти не готувала, казала, що грошей не має. А доля он як повернула, що нашу працю інша людина отримає.
Я пішла до неї тільки заради хати.
– Впізнаєш?, – спитала її.
– Впізнаю, – буркнула вона.
– Гарно тебе сусідка заходить, – кажу.
– Ти б не краще заходила, – відповідає.
– Не знаю, але можеш перебратися до нас, якщо хату перепишеш.
Я пішла, вона мовчала. Чоловік каже нічого не чіпати, хай все вже так буде, але я не можу по-іншому відреагувати на таку несправедливість. А ви б як в чинили на моєму місці?
