Юлія Максимівна, старша майстриня, гортала накладні, періодично поправляючи окуляри.
— Дівчата, — вона не піднімала очей від паперів. — Директор підписав розпорядження. До восьмого березня премій не буде, зате видадуть продукцією. Зі складу.
Молодша швачка Інна відставила горнятко:
— Знову рушники? Чи ту постільну білизну з бракованим принтом?
— Ні. Цього разу — шовкові сорочки. Ті, що на експорт готували, з італійським мереживом. Всім по одній, під розпис.
У цеху зашуміли. Молоді дівчата перезирнулися. Для них це був чи не найкращий варіант — дорога річ, яку самій купувати було шкода.
— А розміри як? — запитала Катерина, висока жінка з відділу технічного контролю.
— Я списки склала. На око бачу, кому що підійде, — коротко відрізала Юлія Максимівна. — Отримаєте завтра після зміни.
Коли майстриня вийшла, у кутку за розкрійним столом почалися перешіптування.
— Ви бачили її обличчя? — тихо спитала Інна. — Максимівні вже за п’ятдесят. Куди їй той шовк?
— Та віддасть комусь, — Катерина знизала плечима. — Хоча кому? Син далеко, донька вже третій рік по заробітках чи десь «долю шукає». Вона ж малу внучку сама тягне з дідом.
— Все одно дивно. Могла б собі щось корисніше вибити, вона ж з директором на «ти». А так — буде та сорочка в шафі стояти.
Наступного дня в коридорі біля складу була черга. Коробки розбирали швидко. Юлія Максимівна стояла осторонь, тримаючи в руках свій пакунок. Він був невеликий, обгорнутий у прозору плівку, крізь яку проглядало сніжно-біле мереживо.
— Максимівно, — гукнула її Катерина. — Може, поміняємося? У мене синя, вам під очі більше пасуватиме. А мені біла для побачення — саме те.
— Ні, Катю, — спокійно відповіла майстриня. — Мені саме біла потрібна.
— Ну, як знаєте.
Жінки розходилися. У роздягальні обговорювали якість швів і приємну тканину. Хтось приміряв поверх светрів, сміявся. Юлія Максимівна перевдягалася мовчки. Сховала пакет у сумку, застебнула старе пальто і вийшла на прохідну.
Вдома було тихо. Чоловік, Віктор, ще не повернувся з роботи. На кухні за столом сиділа семирічна Злата і зосереджено розфарбовувала альбом.
— Бабусю, ти прийшла! — дівчинка підхопилася. — А ми завтра в школі виступаємо. Ти пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, сонечко.
Юлія Максимівна пройшла в кімнату, дістала з шафи стару дитячу сукню. Вона була гарна, темно-синя, але вже відверто коротка. Минулого тижня вони пробували її міряти — спідниця ледь прикривала коліна, а вигляд був зовсім не святковий.
— Ба, я в цьому не піду, — Злата підійшла до неї, дивлячись на сукню. — Дівчата будуть як сніжинки. А я як… просто так.
Юлія Максимівна сіла на диван і розпакувала свій подарунок. Шовк вислизнув на коліна — холодний, гладкий, майже невагомий. Мереживо було широким, густим, з дрібними квітами.
— Ого, — прошепотіла дитина. — Це звідки?
— Це моє. Подарунок.
Майстриня взяла ножиці. Рука в неї була тверда — тридцять років на виробництві навчили різати рівно і без жалю.
— Що ти робиш? Ти ж її зіпсуєш! — скрикнула дівчинка.
— Нічого я не зіпсую. Дивись.
Юлія Максимівна почала акуратно відпорювати мереживну стрічку від низу сорочки. Потім відрізала вставки з рукавів. Робота йшла швидко. Коли стрічки лягли на стіл, вона підкликала внучку.
— Бери голку, будеш наживляти. Тільки легенько.
Вони сиділи до пізнього вечора. Біле мереживо лягало на темно-синю тканину сукні, створюючи контраст. Юлія Максимівна пришила широку смугу по низу, подовживши спідницю саме на стільки, на скільки потрібно було Златі.
Залишки пішли на комірець та манжети.
— А сорочка? — запитала Злата, дивлячись на залишки шовку без оздоблення. — Вона тепер негарна.
— Вона тепер зручна, — посміхнулася Юлія. — Під халат одягатиму. Тепло і приємно.
Але вона збрехала, вона не хотіла одягати таку гарну річ на себе. Правду казали дівчата на роботі – куди вже їй.
Поки прийшов чоловік, то вечеря вже охолола, прийшлося гріти. Далі посуд мити, далі все витерти насухо на кухні.
Зайшла втомлена в ванну, під очима синці від утоми.
Важко їй, донька не планує приїздити, каже, що тільки особисте життя налагоджується. Грошей не передає, а їхня з чоловіком зарплата зникає то на ремонт котла, то машина поламалася, то ціни підросли.
Добре, хоч мереживо пригодилося, вона усміхнулася.
А потім раптом руки самі потягнулися до сорочки. А що? це ж подарунок, приміряє, її ніхто не побачить.
Тканина була м’яка і прохолодна водночас, наче хтось подув прохолодним вітерцем. Вона усміхнулася. Очі засяяли і зовсім не видно було кіл під очима.
Наступного ранку в цеху Юлія Максимівна з’явилася вчасно, як завжди. Вона виглядала втомленою, але очі світилися.
Вона викладала інструменти на стіл, коли до неї підійшла Інна.
— О, Максимівно, ви сьогодні якась інша. Світитеся прямо. Що, сорочка так настрій підняла?
Молоді швачки за спиною притихли, очікуючи на відповідь.
— Так, — коротко відповіла майстриня.
Перед очима стояла Злата, яка крутилася перед дзеркалом, вона була така щаслива. Чоловік чи не вперше глянув на неї замилувано. «Ти зачіску змінила?», – запитав, а вона лиш щасливо розсміялася. Щастя інколи можна й не бачити, але воно у неї є.
