Я знаю, що зараз посиплються фрази типу: «А ніхто не говорив, що буде легко; раніше треба було думати; потрібно вміти домовлятися; значить це ти така – раз тобі не хочуть допомагати» тощо. Просто повірте на слово, будь-яка можливість домовитися і щось пояснити сприймається, як образа і те, що потрібно перечекати і потім стане легше – я знаю. Я просто хочу виговоритися …
Ми з чоловіком єдині діти у своїх батьків. Нам обом по 23 роки. Ми зустрічалися з ним близько двох років, потім скромно розписалися і стали жити разом на знімній квартирі. Через деякий час дізналися, що скоро станемо батьками. Наші мами і тата один одного побачили тільки на реєстрації. Потім всі стали жити, як жили. Новина про те, що скоро стануть бабусями і дідусями,сприйнята була спокійно. Я розумію, що феєрверків нікому за цю новину не влаштовують, але, чесно, думала, що хоча б зрадіють. Все-таки вперше стануть бабусями і дідусями. Але сприйняли усе якось прісно, чи що.
Я працювала до останнього дня перед тим, як вийти в декрет, чоловік брав підробітки. Бабусі сказали, що з приданим для маленького допоможуть. І допомогли. Одна (моя мама) купила ліжечко, друга (свекруха) – горщик. Так, саме так.
Коли я запитала, чи це все у відповідь почула:
– Ну, ви ж молоді і вам видніше, що там дитині треба. А я тут була в магазині і горщик мені сподобався. Адже все одно рано чи пізно знадобиться, ось і вирішила зробити подарунок.
Коли малюк з’явився мене зустріли з квітами і кульками, привезли з дитиною додому, поагукали над сином і поїхали. Тоді я була навіть вдячна, хотілося відпочити, ще подумала, «здорово, що вони розуміють».
Але минали дні, тижні – ніхто не приїжджав. Дзвонили рази по два в тиждень і все. Якось образливо стало. Чоловік втомлювався на роботі, приходив пізно і, повечерявши, відразу йшов спати – я не могла заперечити, розуміла, що на роботі небезпечно бути не виспаним і втомленим. А на вихідних до сина вставав він, а я спала. Були дні, коли я ридма ридала, просто від безсонних ночей, втоми і образи на своїх родичів.
Так, мені було прикро, що бабусі не хочуть допомогти, хоча б перший час. Намагалися з ними розмовляти, але мама сказала:
— Ми своїх дітей самі ростили, нам ніхто не допомагав.
А свекруха заявила:
— Е, ні! От тут без претензій. Ви батьки – ви і займайтеся. Це ваш син.
Так, я все розумію, що наш син. Але і ваш онук. Єдиний.
У якийсь момент я просто змирилася: не хочуть, не треба. Коли допомога знадобитися їм, що вони скажуть?
Дитині вже 7 місяців, зараз за ним тільки встигай. Домашні справи теж ніхто не відміняв. Іноді я в кімнаті качаю коляску зі сплячою сином, а сама ріжу цибулю або картоплю. Він у мене дуже примхливий. Хоче весь час бути на руках. Я виснажена.
Ми з чоловіком вирішили, що візьмемо няню хоча б на кілька годин в день. На більше грошей немає, ми і так за орендоване житло платимо багато. Я сподіваюся, що поки няня побуде з сином, я хоча б зможу вийти в перукарню, спокійно сходити в душ або збігати до зубного.
Я знаю, що ми з чоловіком впораємося. Він у мене чудовий, працює мало не цілодобово, щоб нас з сином нормально забезпечувати. Я теж намагаюсь бути хорошою мамою. Але зрозуміти і пробачити наших бабусь я не зможу.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
