Дитиною я дуже любила на вихідні та шкільні канікули їхати з батьками в село до дідуся Федора та бабусі Єфросини. Ми купували їм у нашому місті різні речі для господарства: тато – інструменти для дідуся, мама – полотно й нитки для вишивання, клубки ниток для в’язання, зручні босоніжки на літо чи теплі черевики на зиму. Тому я любила ці відвідини, коли бачила, як радіють з тих подарунків бабуся з дідусем, хоч завжди говорили: та навіщо так витрачаєтесь, а гроші брати не хочете?
Але що гроші, коли ми назад поверталися з повними сумками ласощів: влітку – з відерцями малин, чорниць, ожин, суниць, черешень, вишень, слив, восени – з різними овочами й свіжими фруктами, взимку – з сушеними грибами, яблуками, грушами, ліщиновими та волоськими горіхами.
Мабуть, через солодощі я любила ці незабутні поїздки, а найбільше мені подобалось смакувати медом, особливо тоді, коли дідусь щойно взяв його у бджілок і давав мені жувати прямо зі сотом. Але, крім запашного травневого меду, довелось мені якось і гостре жало відчути на своїй ручці. На щастя, алергії в мене не було, та й біль швиденько минув.
Та коли наступного разу батьки їхали в село, бо дідусь своєю медогонкою накачав уже найціннішого, світлого акацієвого меду, то я відмовлялася їхати, бо «бджілки мене не люблять», але батькам вдалося таки мене вмовити. Та, як на зло, цього разу бджілка задзижчала коло вуха й заплуталася в моєму волоссі. Я наробила такого лементу на пів вулиці, що повибігали всі з хати, а дідусь витяг бджілку за прозоре крильце й відпустив на волю.
Бабуся Фросина не на жарт стривожилася, що її внучка через переляк може погано спати і почне всього на світі боятися, тож вирішила над моєю голівкою «злити переляк на віск». Мій татко тільки хмикнув, а дідусь суворо сказав:
– Як не віриш, що поможе, то гайда надвір.
Тато послушно вийшов, зате мама обізвалася:
– Знову ви за своє чарівництво, мамо, кінець ХХ століття, а ви на воску ворожите.
Дідусь на те:
– Ану цить, Фома ти невірна. Ми тебе малою тільки так і лікували.
– Фома – він, а не вона, – мама продовжувала б прирікатися з дідусем, але бабуся вже приготувала все для магічного дійства: розігріла на плиті трохи духмяного воску, запалила воскову свічечку, налила в мисочку свяченої водички.
Мене попросила сісти навпроти ікони. Згодом, у підлітковому віці, я дізналася, що це був образ святого Амвросія Міланського – покровителя пасічників.
– Доню, зніми обручку й дай мені, – скомандувала бабуся.
На цей раз мама слухняно виконувала бабусині команди:
– Бери миску з водою і потримай над голівкою дитини.
Я побачила, що тато заглядає у вікно й ледь стримується від сміху, дідусь погрозив йому пальцем. Бабуся набрала в малесенький ківшик розтопленого воску і повільно виливала його через шлюбну обручку, шепочучи слова молитви.
Закінчивши ритуал, бабуся з дідусем намагалися розгледіти химерні візерунки воску на воді.
– Так і є, дитина злякалася бджілки: ось її крильця, ось жало. Сама подивися, як не віриш, – говорила бабуся мамі, – правда, внученько, тепер боятися бджілок не будеш?
Я також дивилася на той химерний малюнок, і, справді, побачила там бджілку, навіть тато підтвердив, що так і є.
Тоді бабуся зім’яла віск і вкинула в пічку, він спалахнув:
– Отак і переляк твій, ластівко, з димком полетів, – погладила мене по голівці бабуся.
І, справді, коли наступного разу наша родина знов вирушала в село, щоб дідусь поділився з нами липовим медом, то я вже нічогісінько не боялася. Татко так пишався, що в нього така смілива донечка, а матуся, про всяк випадок, заплела мені туго косички, щоб знов не заплуталася бджілка.
Я знову ласувала медом, вмокаючи в нього хрумкі бабусині пампушки, і слухала розповідь дідуся, який корисний мед, і пилок, і прополіс дарують нам бджоли, та ще й допомагають квітучим деревам радувати смачними плодами. А з бджолиного воску виготовляють ліки, свічки до церкви, і добрі бабусі за допомогою воску проганяють дитячі страхи.
Ставши дорослою, не раз задумуюся, що сучасний світ уже не уявити без психологів і психотерапевтів у школах і лікарнях. А раніше люди давали собі раду за допомогою ось таких магічних ритуалів, у які щиро вірили і якими рятувалися від неспокою, різних страхів і тривог. Хтось вважає це марновірством, хтось продовжує вірити, хтось спішить до монастирських храмів на вичитку, хтось уже має свого психотерапевта.
Головне, щоб результат був за нашою вірою.
