На подвір’ї баби Юстини гамірно – ґелґочуть гуси, квокчуть кури, гавкає пес і кіт, старається бігти просто бабі попід ноги, щоб вона йому голосно кричала: «А щоб тебе!».
Бабуся спішить, робота в руках горить – зерна всипала, молока влила, козу подоїла, все треба встигнути до «Новин». Далі всьому птаству і псові дається команда: «Аби я вас не чула, бо буде юшка!» і бабуся включає телевізор.
Як завжди, десь діває окуляри, тому похапцем шукає і нарікає на свою пам’ять. Окуляри старі, ще чоловікові, але вона каже, що добре в них бачить. Нарешті знаходить і наближається впритул до екрану, щоб прочитати цифри. Вона диктора чує, але хоче сама побачити ті рядки цифр, що пливуть по екрану.
«Дві тисячі сімсот п’ятдесят вісім танків…», – каже диктор.
– Молодці, молодці, – коментує баба кожен рядок.
Далі телефонує до подруги.
– Дивилася? Що скажеш? Ага… Ага… І я так кажу… Слухай, але давно вже літаки не збивали. І чого б то? А я знаю чого – нема чим. Якби було чим, то би раз-два і нема. Якби було чим, то би вже й Херсон звільнили – от як я тобі скажу…
Далі баба виключає телевізор «раз нема нічого доброго» і береться знову командувати своєю господаркою, яка чітко виконує її накази.
– Менше балакати і більше робити. Дай та дай. А своє де? Треба працювати аби мати і ні в кого не просити, – пояснює вона півневі, далі переказує псові, а далі піде до Анни, то вони обговорять план наступу на Херсон.