Бабуся Анна сиділа біля вікна, за яким повільно темніло. Скло було холодне, майже чорне, і по ньому дрібно, дзвінко стукотів грудневий дощ. Краплі збиралися в доріжки, сповзали вниз і зникали десь у рамі, ніби й не було їх зовсім. У кімнаті пахло чаєм і старими книжками, а годинник на стіні тихо відмірював секунди.
— Бабусю, ти чого тут сидиш у темряві? — Соломія вже взувалася, коли помітила, що Анна не рухається і дивиться не крізь вікно, а ніби всередину себе. — Ти не включила світло.
Анна не відповіла одразу. Вона лише повільно підняла руку й торкнулася щоки.
— Бабусю… — насторожилася Соломія. — У тебе очі мокрі. Ти плачеш?
— Та ні, — швидко сказала Анна й відвела погляд. — Це просто… дощ.
— Який ще дощ? — здивувалася онука. — Дощ же надворі, а не в тебе в очах.
Анна тихо всміхнулася, але усмішка вийшла втомленою.
— Отак воно й буває, — мовила вона. — Надворі дощ — і в середині теж.
Соломія підійшла ближче, сіла навпроти й уважно подивилася бабусі в обличчя.
— Ти мене не обманюй. У тебе щось сталося?
— Ні, — зітхнула Анна. — Нічого не сталося. Просто день такий.
— Який «такий»?
— Пам’ятний.
Соломія вже тягнулася до куртки, але зупинилася.
— Якщо пам’ятний, то розповідай. Я ж нікуди не поспішаю.
— А автобус?
— Їх тепер повно. Не втечуть.
Анна мовчала кілька секунд, ніби зважувала, чи варто говорити. Дощ за вікном посилився, і стукіт став голоснішим.
— Рівно сорок років тому, — нарешті сказала вона, — я так само стояла в коридорі з сумкою в руках. І так само дощ ішов. І день був той самий.
— Який?
— Мої іменини.
Соломія здивовано кліпнула.
— Точно… Я й забула, що в тебе сьогодні свято.
— А я не забула, — тихо відповіла Анна. — Тоді я теж ішла від своєї бабусі. Вона проводжала мене до дверей, сварилася, що без парасолі, і все повторювала, щоб я не барилася.
— І що далі? — обережно запитала Соломія.
— А далі… — Анна знову подивилася у вікно. — Далі вночі її не стало.
Соломія завмерла.
— Тобто… того ж дня?
— Так. Я пішла — а вона залишилася сама. І дощ тоді був такий самий. Я його пам’ятаю до дрібниць. Навіть звук.
У кімнаті стало тихо, тільки годинник і дощ.
— Ти ніколи мені про це не розповідала, — прошепотіла Соломія.
— Нема про що розповідати, — відповіла Анна. — Я й не хотіла згадувати. Але сьогодні воно само прийшло. Наче хтось знову прокручує ту саму сцену, тільки ролі вже інші.
— Які ролі?
— Я тепер на її місці. А ти — на моєму.
Соломія різко підвелася й обійняла бабусю.
— Не кажи так.
— Я не кажу нічого поганого, — спокійно відповіла Анна. — Просто життя любить повтори. Тоді я пішла і за іменини й не згадала, не до іменин було. А тепер от ти збираєшся йти.
— Я ж не назавжди, — швидко сказала Соломія. — Я просто додому.
— Знаю, — кивнула бабуся. — Але відчуття те саме.
Соломія відступила на крок і уважно подивилася на бабусю.
— Ти тому сьогодні така?
— Мабуть.
— Тоді я нікуди не піду, — раптом заявила Соломія.
— Як це?
— А так. Залишуся тут. З тобою.
— Не вигадуй, — занепокоїлася Анна. — Тебе батьки чекають.
— Вони разом. А ти — одна. І в дощ.
Анна хотіла щось сказати, але Соломія вже дістала телефон.
— Чому ми взагалі не святкуємо іменини? — обурилася вона. — Це ж несправедливо.
— Які ще святкування? — злякалася старенька. — Пізно вже.
— Нічого не пізно.
Соломія набрала мамин номер.
— Ти де? — одразу почулося з трубки.
— У бабусі.
— Коли приїдеш?
— А ти чому не привітала бабусю з іменинами?
Пауза.
— А сьогодні що, вони?
— Уяви собі.
— Передай їй трубку.
— Не передам. Приїжджайте сюди.
— Не починай.
— Якщо не приїдете, я тут ночуватиму.
— Соломіє…
— Я все сказала.
Вона вимкнула телефон і повернулася до бабусі.
— Ти серйозно? — недовірливо запитала та.
— Абсолютно.
Очі Анни повільно наповнилися світлом.
— Ти справді залишишся?
— Хіба можна в такий день бути порізно?, – спитала онучка.
За годину прийшла донька з чоловіком і тортиком.
– Мамо, геть забігалася і забула, що у тебе сьогодні свято. Вітаю.
– Дякую, доню, то й не свято. Не треба було їхати, вже пізно.
– Ні, треба було. Та й не пізно зовсім, просто темніє рано.
Вони сміялися, пили чай, слухали дощ і говорили до пізньої ночі. Соломія залишилася ночувати у бабусі. За вікном дощ усе стукав і стукав, ніби нагадував: деякі дні повертаються лише у спогадах, тому бережіть тих, хто поруч.
