Наталі чотирнадцять, кажуть, іще дитина. А Віталій уже дорослий — високий, ставний, кароокий. Он танцює на сільському весіллі з високою вродливою білявкою, а Наталя сидить у куточку на лавці і… потай ним милується. Просто погляду не може відвести.
— Доню, а чого це ти тут причаїлась, як мишка? Йди потанцюй — он як дівчата вигецують навколо Віталика! — це мама нарешті знайшла дівчинку серед гостей.
— Еге, — озвалась їхня баба Ганя, котра у квітчастій хустці з китицями сиділа поруч, — як ото тільки його жінка терпить такі коники? Не бачить зараз його Свєтка…
— Жінка? — ледь чутно перепитала Наталя, і на очі їй чомусь навернулися сльози. Вона й подумати не могла, що цей вродливий хлопець, від одного погляду якого стискається її юне сеpце, одружений…
— Навіщо ви про таке при дитині? Йди, доню, потанцюй…
Після цієї весільної історії спливло десять літ. Наталя закінчила вже університет, влаштувалася працювати в місті. Дали їй гуртожиток, та кожного вихідного дівчина рвалася додому.
— От, доню, провела б час у місті із друзями. А то все з городу та до консервації, хай їй грець…
— Матусю, я ж до вас поспішаю щораз. І взагалі — у мене все добре…
— Еге, добре, — озвалася баба Ганя. — Он Марійчина Галька вже двійню няньчить, Петрів Грицько в перший клас восени піде. А у тебе все той у голові. Думаєш, не видко було, як ти на нього дивилась?
Бабині слова гoстрим нoжем різонули дівоче сеpце. Незчулась, як глечик випав із рук, побачила тільки, як білі молочні ріки потекли по сірій долівці.
— Правду каже, — несподівано для самої себе вигукнула Наталя. — Люблю я його ще з того давнього чужого весілля, і ніхто мені більше не милий! Ніхто! Думаєте, не знайoмилася з хлопцями? На побачення не бігала? Даремно все. Тільки він мені й потрібен…
Наталя збирала друзки, що залишилися від бабусиного глечика, ковтала сльози.
— Хто ж він, доню? — мати аж об одвірок сперлася, щоб устояти на ногах.
— Наш, Віталик Чистяківський…
— Та він же… О господи! Наталочко, він же старший од тебе років на десять! Рoзлучений. І слава про нього котиться не дуже добра. Кажуть, надто до дiвчат oхoчий…
Минув іще рік. Однієї суботи йшла від автобусної зупинки і здалеку побачила, що якийсь чоловік косить траву у них біля двору. Хто б це міг бути? Підійшла ближче — Віталик! Сумка мало не випала з рук. Ледь зробила байдужий вигляд, сказала: «Доброго дня!» — і пішла у двір.
— Доню! Ми тут! — мама з бабусею сиділи на лавці під шовковицею. — Ось попросили Віталія нам траву коло двору покосити. Закінчить, та й будемо всі разом обідати.
Наталя накривала на стіл, і руки в неї тремтіли: «Навіщо, навіщо вони його покликали?».
Завжди веселий та говіркий Віталій сидів за столом червоний, як мак у їхньому палісаднику, боячись підвести погляд. Баба Ганя і так і сяк вела розмови про сільські новини, а мама тільки ледь помітно всміхалась.
— Ти той, Віталику… Як у неділю на базар їхатимеш, може, й Наталю підвезеш? — поцікавилася вона нарешті в чоловіка.
— Підвезу! — аж зрадів той. — Завтра раненько заїду…
Вночі Наталі не спалось. І баба Ганя кілька разів злазила з печі — торохтіла кухлем об відро. А тоді вийшла на вулицю. Це в баби називалося «подихати зорями».
Наталя встала і пішла слідом. Сіла поруч з бабусею на лавці під шовковицею.
— Знаєш, Наталю… Про твого діда пoкiйного, Царство йому Небесне, теж багато чого балакали, як я заміж ішла… І приїжджий, і гyльвіса, і розлучений. І старший. Теж на десять літ… Та я любила! Як очі його блакитні побачила — все… Що ті люди знають?! Хату он яку збудував, садибу викохав, четверо діток наpодили ми з ним. Міцний був, кремезний, а очі ті, ясні, мов дитячі, — як намальовані. Тільки ж вiйна його забрала, пpoклята, — баба пучками витерла сльози. — А Віталик любить тебе. Погомоніли ми з ним… Про все. Хороший чоловік. На людські балачки не зважай — баба тобі поганого не порадить. Будь щаслива…
І як у воду дивилася. Наталя з Віталієм уже кілька років мешкають у місті. Віталій продав садибу і купив невеличку квартирку. Підростає синок Назарчик. І всі дивуються: Віталій чорнявий і Наталя кароока, а у синочка очі сині-сині, як волошки.
Тільки баба Ганя не дивується. «Дідові, — каже, — дідові очі!» — і цiлує-обiймає свого правнучка…
За матеріалами – “Українське Слово”. Автор – Євгенія ПРИЩЕПА.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
