Сльози котилися по моїх щоках, коли я дивилася у вікно на засніжену лавку, де сидів мій чоловік, Олег, тримаючи в руках якийсь зіжмаканий пакунок.

Він говорив щось незрозуміле, розмахуючи руками, а я відчувала, як душа плачевід жалю і водночас полегшення. Це був момент, коли я зрозуміла: наше спільне життя закінчилося.

Він пішов до іншої, але та вигнала його, і тепер він повернувся, сподіваючись, що я відчиню двері. Але цього разу я була готова сказати “ні”. І в цьому мені допомогла моя свекруха.

Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках горнятко з ромашковим чаєм. За вікном падав м’який сніг, а в квартирі панувала незвична тиша. Діти, Софійка і Матвій, уже спали, згорнувшись під теплими ковдрами.

Сьогодні був ще один день, коли я не перевіряла телефон кожні п’ять хвилин, боячись пропустити його дзвінок чи повідомлення. Пів року тому Тарас пішов до іншої жінки, залишивши мене саму з двома дітьми, і я досі намагалася зібрати себе по шматочках.

— Мамо, а тато повернеться на Новий рік? — Софійка поставила це питання вчора, коли ми прикрашали ялинку. Її великі карі очі блищали від надії, і я не знала, що відповісти.

— Не знаю, сонечко, — я погладила її по голівці, відчуваючи, як у горлі стискається клубок. — Але ми влаштуємо найкраще свято, правда?

Вона кивнула, але я бачила, що вона не повірила. Матвій, старший за сестру на три роки, лише мовчки допомагав вішати гірлянди. Він уже давно перестав питати про батька.

Того вечора я довго не могла заснути, згадуючи, як усе почалося. Ми з Тарасом познайомилися ще в університеті. Він був душею компанії, завжди з жартами й широкою усмішкою.

Я закохалася в його легкість, у те, як він умів зробити кожен день особливим. Ми одружилися через два роки, а ще через рік народився Матвій. Потім – Софійка.

Життя з чоловіком не було легким. Він не шанував ні мене ні сім’ю. Приходив додому ледь тримаючись на ногах. Коли я просила його зупинитись, то винною він робив саме мене.

Бачте, я його обтяжила сім’єю. Я хитрістю його на собі одружила і прив’язала до себе міцно. От він і такий – через мене. Гроші на життя я отримувала від батьків і свекрухи, підробляла сама. Але коли у домі таке коїться, важко зібратись до купи, дуже важко.

І одного дня, коли Софійці було три роки, він просто зібрав речі й пішов. «Мені потрібно пожити окремо, — сказав він. — Я заплутався».

Пізніше я дізналася від спільних знайомих, що в нього вже п’ять років інша — Вероніка, молода дівчина з його роботи. Вона була яскрава, безтурботна, і, мабуть, уособлювала все те, чого Тарас, за його словами, «позбавився» через сімейне життя.

Я залишилася сама з двома дітьми, боргами за комуналку і розбитим серцем. Але найгірше було бачити, як все те переживають Матвій і Софійка. Матвій став замкнутим, а Софійка постійно питала, чому тато більше не приходить додому.

Наступного дня я прокинулася від дзвінка у двері. На порозі стояла моя свекруха, Людмила Іванівна, із сумкою продуктів і рішучим виразом обличчя.

— Олено, я все знаю, — сказала вона, не даючи мені навіть привітатися. — Тарас телефонував. Сказав, що Вероніка його вигнала, і він хоче повернутися. Я йому сказала, що в мій дім він не повернеться. Хай спочатку навчиться відповідальності.

Я стояла, не знаючи, що сказати. Людмила Іванівна завжди була на моєму боці, але я не очікувала, що вона так різко відреагує на сина.

— Заходьте, — нарешті видавила я. — Я поставлю чай.

Ми сиділи на кухні, і я розповідала їй усе: як важко було самій, як я брала підробітки, щоб купити Софійці нові чобітки, як Матвій почав погано вчитися через все, що йому довелось пережити. Вона слухала, не перебиваючи, лише час від часу киваючи.

— Знаєш, Олено, — сказала вона, коли я закінчила, — я виростила Тараса одна. Його батько покинув нас, коли йому було п’ять. Я думала, що виховала його кращим, але, видно, помилилася. Але ти не одна. Ми з тобою. І ми не дамо йому знову все зіпсувати.

Її слова додали мені сили. Я зрозуміла, що не хочу більше терпіти його ставлення. Я хочу, щоб мої діти росли в домі, де їх люблять і де їм не доводиться бачити, що тато не шанує матері.

Наступні тижні були сповнені метушні. Новий рік наближався, і ми з дітьми готувалися до свята. Людмила Іванівна приїхала з величезною ялинкою, яку ми разом прикрашали. Софійка радісно вішала іграшки, а Матвій навіть запропонував зробити паперові сніжинки.

— Мамо, дивись, яка гарна! — Софійка показала мені сніжинку, криво вирізану, але таку милу, що я не могла не розчулитися.

— Ти справжня майстриня, — я поцілувала її в маківку. — А ти, Матвію, що зробив?

Він сором’язливо простягнув гірлянду з кольорового паперу.

— Класно, синку, — я обняла його, відчуваючи, як він потроху розслабляється.

Тридцять першого грудня ми влаштували справжнє свято. Людмила Іванівна принесла інгредієнти для олів’є, а я спекла улюблений дитячий медовий торт. Ми співали новорічні пісні, танцювали під ялинкою і сміялися так, ніби всі проблеми залишилися в минулому році.

— Олено, а давай загадаємо бажання! — запропонувала свекруха, коли годинник почав відраховувати останні хвилини року.

— Добре, — я посміхнулася. — Але спочатку ти, мамо.

— Я хочу, щоб ви троє були щасливі, — сказала вона, дивлячись на нас із теплом. — А ти, Софійко?

— Хочу, щоб ми завжди були разом! — вигукнула донька.

Матвій помовчав, а потім тихо сказав:

— Хочу, щоб мама більше не плакала.

Я відчула, як очі защипало від сліз, але стрималася.

— А я хочу, щоб ми почали нове життя, — сказала я.

Наступного дня я прокинулася від повідомлення. Тарас писав: «Олено, я приїду сьомого. Треба поговорити. Я все зрозумів». Я відклала телефон, відчуваючи, як у мені борються злість і втома. Він завжди так робив: обіцяв змінитися, приїжджав із вибаченнями, а потім усе повторювалося.

— Мамо, ти чого така задумана? — Софійка залізла до мене на коліна.

— Просто думаю про завтрашній день, — я посміхнулася, обіймаючи її. — Хочеш, спечемо млинці?

— З полуничним джемом? — її очі загорілися.

— Звісно, — я розсміялася. — Матвію, ти з нами?

Він кивнув, і ми пішли на кухню. Поки я готувала тісто, діти ганялися одне за одним, сміючись. Я дивилася на них і думала: заради цього варто жити.

Того ж дня зателефонувала Людмила Іванівна.

— Олено, Тарас дзвонив? — її голос був спокійним, але я відчувала, що вона хвилюється.

— Писав, — зізналася я. — Хоче приїхати.

— Нехай приїжджає, — сказала вона. — Але ти не піддавайся. Я поговорила з юристом. Ми можемо подати на аліменти і захистити твої права. Він не має права просто так увірватися у ваше життя.

Я подякувала їй, але в душі все ще було неспокійно. Що, якщо Тарас справді зміниться? Що, якщо я роблю помилку, не даючи йому шансу?

Сьомого січня я побачила його біля під’їзду. Він сидів на лавці, тримаючи в руках пакет із подарунками. Виглядав він жалюгідно: пом’ятий светр, темні кола під очима, скуйовджене волосся. Я відчула, як у мені закипає стара образа, але стрималася.

— Мамо, це тато? — Матвій стояв біля вікна, дивлячись униз.

— Так, — я зітхнула. — Але ми не будемо з ним розмовляти. Ходіть, поїдемо до бабусі.

— А він не зайде? — Софійка злякано глянула на мене.

— Ні, сонечко, — я обняла її. — Ми вийдемо через інший вихід.

Ми швидко зібралися і вийшли через чорний хід. У таксі я отримала ще одне повідомлення від Тараса: «Олено, я знаю, що був дурнем. Давай поговоримо. Я привіз подарунки дітям». Я видалила повідомлення, не відповідаючи.

У Людмили Іванівни було затишно. Вона зустріла нас із пирогами і гарячим чаєм.

— Ну що, як там мій син? — запитала вона, коли діти побігли гратися.

— Сидить під під’їздом, — відповіла я. — Хоче поговорити.

— Нехай говорить із собою, — відрізала свекруха. — Я підготувала документи. Завтра поїдемо до юриста. Пора тобі офіційно закрити цю главу.

Я кивнула, відчуваючи, як у мені росте впевненість. Я більше не хотіла жити в очікуванні його чергових обіцянок. Я хотіла жити для себе і своїх дітей.

Минали тижні, і Тарас не здавався. Він то писав, то дзвонив, то приходив із квітами. Одного разу навіть з’явився біля школи, але вчителька Матвія швидко попередила охорону.

— Мамо, чому тато так робить? — запитав Матвій одного вечора. — Він же нас покинув.

Я зітхнула, не знаючи, як пояснити.

— Іноді люди роблять помилки, синку. Але ми не можемо дозволити, щоб їхні помилки псували наше життя.

Він кивнув, але я бачила, що йому незрозуміло все це. Я обняла його і пообіцяла собі, що зроблю все, щоб мої діти відчували себе в безпеці.

Через місяць я отримала несподіване повідомлення від Вероніки, тієї самої, до якої пішов Тарас: «Забери свого чоловіка вже нарешті. Спокою мені не дає. З ним жити нереально. Як ти ще на дітей зважилась?».

Я не відповіла. Мені було байдуже до її слів. Але це повідомлення стало для мене остаточним підтвердженням: я зробила правильний вибір.

Ми з Людмилою Іванівною подали документи на аліменти. Тарас ще кілька разів намагався зв’язатися, але я блокувала його номери. Зрештою, він перестав з’являтися.

Минуло пів року. Я влаштувалася викладати англійську онлайн, і це приносило мені радість. Діти поволі поверталися до нормального життя: Софійка знову почала малювати, а Матвій записався на футбольну секцію.

Людмила Іванівна стала для нас не просто свекрухою, а справжньою підтримкою. Ми часто проводили вечори разом, пекли печиво, дивилися старі фільми і сміялися.

Минуло ще кілька місяців. Одного дня я знайшла нашу з Тарасом весільну фотографію в старій коробці. Ми виглядали такими щасливими, такими молодими. Але замість жалю я відчула лише легку ностальгію.

Я більше не була тією дівчиною, яка вірила в казки. Я стала сильнішою. І я знала, що попереду на нас чекає ще багато хорошого.

— Мамо, ти готова? — гукнула Софійка з кухні. — Бабуся привезла імбир для печева!

— Іду! — я відклала фотографію і пішла до дітей.

Свекруха діловито розкладала інгредієнти для печива на столі, діти метушились поряд. Коли перше печиво було готове і діти побігли гратись у кімнату, я запитала у свекрухи тихенько:

— Мамо, чого ви обрали нас? Він же ваш син.

— Я не обиорала вас чи його. Я вчинила так, як повинна була вчинити матір. Звісно, я від сина не відмовляюсь, але й потурати не буду. Він дорослий чоловік, сам уже двічі батько. Він повинен вчитись самостійності, а не вічно жалітись на життя і обставини. Ти – прекрасна людина і я вірю, що твоя доля ще складеться. Ти й так довго боролась за свій шлюб, я це бачила і поважаю.

Я поглянула на свекруху і посміхнулась. Скільки ж мудрості у цих словах. Скільки життєвої сили. Чи змогла б я так колись зробити?

Головна кратинка ілюстративна.